Правове виховання
Одним з аспектів усебічного розвитку особистості є висока правова культура, формування якої забезпечується правовим вихованням.
Правове виховання — виховна діяльність закладу освіти, сім'ї, правоохоронних органів, спрямована на формування в молоді правової свідомості, навичок і звичок законослухняності.
Усвідомлення людиною правил співжиття і вимог законів, законослухняність її поведінки формуються під впливом спеціальних виховних заходів, у процесі самовиховання, різноманітних видів діяльності.
Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття») серед пріоритетних напрямів вдосконалення виховання передбачає усвідомлення глибокого взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю. Тому формування правової культури у молодого покоління є одним із найважливіших компонентів основної мети національного виховання.
Потреба активізації правового виховання молоді зумовлена такими факторами:
— розбудова правової держави в Україні супроводжується інтенсивним творенням її правової бази, що потребує своєчасного інформування людей про нові правові акти;
— останнім часом сфера правового регулювання поширилася на підлітків з одинадцятирічного віку (створення Служби у справах неповнолітніх, кримінальної міліції у справах неповнолітніх, спеціальних судів для неповнолітніх), що вимагає відповідної правової компетенції неповнолітніх до досягнення цього віку;
— девальвація моральних та загальнолюдських цінностей, зниження життєвого рівня населення спричинюють поширення кримінальних зразків поведінки, які проникають у молодіжне середовище;
— необхідність подолання правового нігілізму серед усіх верств населення, зокрема серед учнівської і студентської молоді.
Ще одним підтвердженням гостроти цієї проблеми є тенденція випереджаючого зростання злочинності неповнолітніх на фоні загальної злочинності.
Завдання і зміст правового виховання.
Метою правового виховання молоді є формування в неї правової культури громадянина України, що насамперед передбачає свідоме ставлення до своїх прав і обов'язків перс суспільством і державою, закріплених у Конституції України. Важливе значення мають глибока повага до законів і правил людського співіснування, готовність дотримуватися й виконувати закріплені в них вимоги, що виражають волю та інтереси народу, активна участь в управлінні державними справами, рішуча боротьба з по рушниками законів.
Правове виховання має такі завдання:
— озброєння молодих людей знаннями законів, систематичне інформування їх про актуальні питання права;
— формування правової свідомості як сукупності правових уявлень, поглядів, переконань і почуттів, які визначають ставлення особистості до вимог законів, регулюють її поведінку в конкретній правовій ситуації;
— прищеплення учням поваги до держави і права;
— вироблення навичок і звичок законослухняності як результату свідомого ставлення до громадянського обов'язку;
— формування в учнів нетерпимості до правопорушень, злочинності, намагання брати посильну участь у боротьбі з ними, здатності протистояти негативним впливам;
— подолання у правовій свідомості помилкових уявлень, що сформувалися під впливом негативних суспільних явищ.
Зміст правового виховання визначають особливості права як нормативно-регулятивного явища, його суспільні функції та значення для управління суспільством. Законодавство України охоплює різні галузі права. Серед них чільне місце належить державному праву. Його норми регулюють найважливіші суспільні відносини, що закріплюють основи організації суспільства і правове становище особи, державний устрій. Учні (студенти) обов'язково мають добре знати основний закон України — Конституцію.
Важливу роль у житті громадян відіграє адміністративне право, що регулює організацію і діяльність апарату державного управління. Молодь повинна мати уявлення про органи державного апарату та норми адміністративного права, які охоплюють різноманітні правила: санітарні, протипожежні, дорожнього руху, користування транспортом, поведінки в громадських місцях, військового обліку та багато інших, які стосуються діяльності підприємств, установ, їхніх працівників, поведінки громадян. Якщо людина порушує встановлені правила, її вважають правопорушником і накладають на неї адміністративне стягнення. Коли ж правопорушником стає неповнолітній, ним опікується Служба у справах неповнолітніх. Вона має право застосовувати до нього різні види покарань — аж до направлення у спеціальну школу чи профтехучилище.
Норми цивільного права визначають відносини між конкретними громадянами, між громадянами й організаціями, між різними організаціями. Згідно з ним діти, як і дорослі, вважаються правоздатними. Наприклад, вони можуть володіти майном, що їм дісталося в спадок, на них поширюються норми авторського права тощо. Щоправда, не кожна особа, яка має правоздатність, може самостійно здійснювати свої права. Оскільки здатності діяти розумно, правильно розпоряджатися своїм майном, залежно від віку брати на себе різні зобов'язання людина набуває неодночасно, закон передбачає цивільну дієздатність — здатність особи чинити потрібні дії для використання своїх прав і обов'язків. Межі дієздатності такі: 15 років — часткова дієздатність; 15— 18 — відносна дієздатність; 18 років — повна дієздатність.
У процесі правового виховання учні (студенти) засвоюють також деякі норми трудового права (щодо умов прийняття на роботу, переведення і звільнення з роботи, тривалості робочого дня й часу відпочинку, охорони й оплати праці, моральної та матеріальної відповідальності).
Правове виховання передбачає ознайомлення учнів (студентів) з основними нормами кримінального права. Вони повинні знати, що таке злочин, відповідальність за підготовку і намір злочину, співучасть у злочині, вік кримінальної відповідальності, необхідна оборона, кримінальне покарання, відбування покарання в місцях позбавлення волі, а також усвідомлювати, що жоден злочин не залишається безкарним.
Норми права регулюють також сімейні відносини. Тому необхідно знайомити учнів, студентів з правами і обов'язками подружжя, батьків щодо виховання дітей та ін.
Чільне місце у право-виховній роботі має посідати ознайомлення з основними положеннями екологічного права — про охорону надр, водних ресурсів, повітря, фауни, флори, а також про обов'язки громадянина щодо охорони природи.
Розкриваючи в школі зміст правового виховання, важливо розповісти школярам про Конвенцію про права дитини. Згідно з нею дитиною вважається кожна людська істота до досягнення 18-річного віку.
В основних положеннях цього документа наголошується на тому, що:
— держави — учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати свої погляди, право вільно виражати свої погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага відповідно до віку і зрілості дитини (ст. 12);
— дитина має право виявляти власну думку; це право включає свободу пошуку, тримання і видачі інформації та ідей будь-якого виду, незалежно від кордонів, в усній, письмовій або друкованій формі, у формі творів мистецтва або за допомогою інших засобів на вибір дитини (ст. 13/1);
— держави — учасниці визначають право дитини на свободу асоціацій і свободу мирних зборів (ст. 15/1);
— жодна дитина не може бути об'єктом довільного чи незаконного втручання в здійснення її права на особисте життя, сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і репутацію (ст. 16/1);
— держави — учасниці вживають усіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів із метою захисту дитини від усіх форм фізичного чи психологічного насильства, образи чи зловживання, відсутності піклування чи недбалого ставлення, грубого ставлення чи експлуатації будь-якою іншою особою (ст. 19/1).
Реалізуючи зміст правового виховання, педагогам потрібно вміло координувати процес освоєння учнями, студентами правових знань, набуття ними навичок і звичок законослухняності відповідно до вікових та індивідуальних особливостей. Слід також сприяти активному використанню прав і свобод.
У правовому вихованні студентської молоді вищі навчальні заклади мають ті самі завдання, що й середня загальноосвітня школа. Водночас можливості правового виховання майбутніх фахівців розширюються за рахунок широкого залучення їх до забезпечення громадського порядку, неформальних об'єднань за правовими інтересами, участі в дослідженні проблем із правничої тематики, шефства над педагогічно занедбаними підлітками і неповнолітніми правопорушниками, які стоять на обліку в Службі у справах неповнолітніх. Окрім того, під час виробничоїпрактики майбутні фахівці мають змогу ознайомитися з тими положеннями українського права, які регулюють виробничі відносини.
Умови ефективності правового виховання.
У правовому вихованні важливо дотримуватися таких вимог:
— розкривати зміст усіх галузей права, не акцентуючи уваги на якійсь одній (наприклад, кримінальному праві), тому що у повсякденному житті людина керується основними положеннями всіх галузей права;
— характеризуючи конкретні правові норми, слід показувати їх зв'язок із мораллю, на якій право ґрунтується;
— ілюструючи порушення норм права, не потрібно зловживати негативними прикладами — краще використовувати зразки, які вчать, як потрібно діяти у певній правовій ситуації;
— описуючи факт скоєння злочину, не слід його деталізувати, щоб не викликати бажання його наслідувати; важливо розкрити суть негативного вчинку та викликати його осуд вихованцями;
— залучаючи до виховної роботи працівників правоохоронних органів, потрібно ознайомити їх з особливостями спілкування з молодими людьми відповідних вікових категорій;
— ефективності право-виховної роботи можна досягнути за умови залучення молодої людини до правоохоронної діяльності;
— вирішальним чинником правового виховання молоді є висока правова культура педагога і відповідний правопсихологічний клімат у закладі освіти.
Завдяки правовому вихованню в молодої людини має бути вироблена внутрішня потреба жити і діяти відповідно до норм права, неухильно дотримуватися правил людського співіснування та вимог українських законів.
Громадянське виховання – процес формування громадянськості як інтегрованої якості особистості, що дає людині можливість відчувати себе морально, соціально, політично, юридично дієздатною та захищеною. Воно покликане виховувати особистість чутливою до свого оточення, залучати її до суспільного життя, в якому права людини є визначальними.
Громадянськість - це реальна можливість втілення в життя сукупності соціальних, політичних і громадянських прав особистості, її інтеграція в культурні й соціальні структури суспільства.
Мета громадянського виховання – сформувати свідомого громадянина, патріота, професіонала, тобто людину з притаманними особистісними якостями й рисами характеру, світоглядом і способом мислення, почуттями, вчинками та поведінкою, спрямованими на саморозвиток та розвиток демократичного громадянського суспільства в Україні. Завдання громадянського виховання:
· визнання й забезпечення в реальному житті прав людини як гуманістичної цінності та єдиної норми всіх людей без будь-яких дискримінацій, на чому будується відкрите, демократичне, громадянське суспільство;
· усвідомлення взаємозв’язку між ідеями індивідуальної свободи, прав людини та її громадянською відповідальністю;
· формування національної свідомості, належності до рідної землі, народу; визнання духовної єдності поколінь та спільності культурної спадщини; виховання почуття патріотизму, відданості в служінні Батьківщині;
· утвердження гуманістичної моралі та формування поваги до таких цінностей, як свобода, рівність, справедливість.
· формування соціальної активності і професійної коплементності особистості на основі таких соціальних умінь: готовність до участі в процесах державотворення, здатність до спільного життя і співпраці в громадянському суспільстві, готовність узяти на себе відповідальність, здатність розв’язувати конфлікти відповідно до демократичних принципів, здатність до самостійного життєвого вибору на основі гуманістичних цінностей; формування працелюбності особистості, відповідності за свої дії;
· формування політичної та правової культури засобами громадянської освіти, яка дає знання про політичні системи і владу на всіх рівнях суспільного життя, про закони та законодавчі системи; виховання поваги до Конституції України, законодавства, державної мови;
· розвиток критичного мислення, що забезпечує здатність усвідомлювати та відстоювати особисту позицію в тих чи інших питаннях, уміння знаходити нові ідеї та критично аналізувати проблеми, брати участь у дебатах, уміння переосмислювати дії та аргументи, передбачати можливі наслідки дії та вчинків;
· уміння визначати форми та способи своєї участі в житті суспільства, захищати і підтримувати закони та права людини, бути обізнаним зі способом соціального захисту;
· виховання негативного ставлення до будь-яких форм насильництва: активне запобігання виявленню деструктивного націоналізму, месіанських настроїв.
Принципи громадянського виховання особистості:
· гуманізація та демократизація виховного процесу, що передбачає рівноправність, але різнозобовязаність учасників педагогічної взаємодії, їх взаємоповагу, переважаючу діалогічність взаємодії, що викликає у виховання позитивну налаштованість до впливів вихователя, відкритість до сприймання громадянських цінностей: щирості, доброти, справедливості, доброзичливості, милосердя;
· самоактивності й саморегуляції, який сприяє розвитку у вихованця суб’єктивних характеристик, формує здатність до критичності й самокритичності, до прийняття самостійних рішень, що поступово виробляє громадянську позицію особистості;
· системності, згідно з яким процес громадянського виховання зумовлюється гармонічністю розвитку низки взаємопов’язаних новоутворень у структурі особистості;
· системності, згідно з яким процес громадянського виховання зумовлюється гармонійністю розвитку низки взаємозв’язаних новоутворень у структурі особистості;
· комплексності й міждисциплінарної інтегрованості, який передбачає встановлення в громадянському вихованні тісної взаємодії та поєднання навчального та виховного процесів, зусиль найрізноманітніших інституцій – сім'ї, школи;
· наступності та безперервності, яки полягає в тому, що ще в дошкільному віці громадянське виховання проходить ряд етапів. Він триває протягом усього свідомого життя людини;
· культуровідповідності, що передбачає органічну єдність громадянського виховання з історією та культурою народу, його мовою, народними традиціями та звичаями, які забезпечують духовну єдність, наступність і спадкоємність поколінь;
· інтеркультурності, який передбачає інтегрованість української національної культури.
Словник термінів і понять
Громадянин – людина, яка ідентифікує себе з певною країною, де вона наділена відповідним юридичним статусом, що є основою для користування певними правами та для додержання обов’язків.
Громадянство – юридичний статус особистості, який надається їй після досягнення відповідного віку або шляхом натуралізації і засвічується вручення їй відповідного документу.
Громадянськість – духовно-моральна цінність, світоглядно-психологічна характеристика людини, зумовлена її державною самоідентифікацією, усвідомлення належності до конкретної країни.
Громадянське виховання – формування громадянськості як інтегративної якості особистості, що дає можливість людині відчути себе морально, соціально, політично та юридично дієздатною та захищеною.
Громадянська освіта – це навчання людей, як жити в умовах сучасної держави, як додержувати її закони, і водночас не дозволяти владі порушувати їхні права, добиватися від неї здійснення їхніх правомірних потреб, як бути громадянином демократичного суспільства.
Вимоги до виховання громадянських якостей в процесі навчально-виховних заходів.
Перша вимога: вони повинні спиратися на знання, здобуті на уроках, поглиблювати та поширювати їх, адже тільки на ґрунті знань формуються стійкі переконання і відповідні стереотипи поведінки та дій.
Друга вимога: заходи громадянського змісту повинні логічно продовжувати урочну роботу, мати певну систему, враховувати принцип послідовності.
Третя вимога: виховні заходи мають бути доступними, цікавими, щоб у процесі їх проведення струмувала учнівська творчість, самостійна ініціатива самовираження, щоб кожен співпереживав, відчував від участі задоволення й насолоду.
Екологічне виховання
Сучасні масштаби екологічних змін створюють реальну загрозу для життя людей. Забруднення повітря, водоймищ, ерозія ґрунтів і вирубування лісів у багатьох місцях досягли критичного рівня. Екологічна криза вимагає інтенсивного екологічного виховання підростаючого покоління зокрема і населення загалом.
Екологічне виховання — систематична педагогічна діяльність, спрямована на розвиток екологічної культури особистості.
Система екологічного виховання передбачає формування умінь аналізувати явища природи, бережливого ставлення до її багатств як надзвичайно важливого середовища існування людини.
Завдання і зміст екологічного виховання.
Основними завданнями екологічного виховання є нагромадження в людини екологічних знань, виховання любові до природи, прагнення берегти і примножувати її багатства та формування вмінь і навичок природоохоронної діяльності.
Зміст екологічного виховання передбачає розкриття сутності світу природи — середовища існування людини, яка повинна бути зацікавлена у збереженні його цілісності, чистоти, гармонії. Індивід має вміти осмислювати екологічні явища і розумно взаємодіяти з природою. Естетичний підхід до природи сприяє формуванню моральних почуттів обов'язку і відповідальності за її збереження, спонукає до природоохоронної діяльності.
Любов до природи слід виховувати з раннього дитинства. «Дітей, що не вміють ще ходити, — вважав Г. Ващенко, — треба частіше виносити на свіже повітря, щоб вони могли бачити рідне небо, дерева, квіти, різних тварин. Все це залишається в дитячій душі, осяяне почуттям радості, і покладе основи любові до рідної природи».
Першооснови екологічного мислення закладаються в сім'ї, яка покликана прищепити дітям систему екологічних цінностей, норм поведінки у природному середо вищі.
У тісному взаємозв'язку із сім'єю має працювати і дитячий садок. Його завдання — через казки, міфи, ігри розвивати пізнавальні здібності дітей, знайомити їх з елементарними зв'язками живої і неживої природи, впливом людини на природне середовище, завдяки чому в дитини формуватиметься потреба у спілкуванні з природою.
Розпочате в дошкільному віці екологічне виховання триває на всіх етапах навчання у школі. Кожен із них має свою мету, завдання, відповідну віковим особливостям школярів методику.
На першому етапі (молодші школярі) школа забезпечує комплексне вивчення природи і розкриття учням її багатогранних аспектів: естетичного, санітарно-гігієнічного, екологічного, економічного. Діти мають зрозуміти також залежність якості життя і здоров'я від стану довкілля, прагнути поліпшувати його.
На другому (5—7 класи) і третьому (8—9 класи) етапах учні накопичують знання про природні об'єкти, закономірності розвитку та функціонування біологічних систем, аналізують і прогнозують нескладні екологічні ситуації, закріплюють правила поведінки в навколишньому середовищі. Водночас поглиблюються і збагачуються відомості про явища і закони природи, розкриваються причини екологічної кризи та усвідомлюється необхідність збереження природних комплексів (екосистем).
На четвертому етапі (10—12 класи) завершується узагальнення здобутих екологічних знань, здійснюється моделювання простих кризових ситуацій. У навчальні плани включають інтегровані курси різних природничих, екологічних дисциплін.
Шкільний етап екологічного виховання є базою для подальшого поглиблення екологічної освіти та виховання у вузах. Студенти повинні усвідомити цілісність природи Землі, єдність її процесів, зв'язок людини з природою. Вони мають знати, що їхня фахова діяльність, поведінка щодо природи повинні узгоджуватися з її законами. Лише за таких умов у майбутніх фахівців сформується почуття відповідальності за долю природного оточення.
Екологічне виховання має сформувати екологічну культуру людини, для якої характерні різнобічні, глибокі знання про навколишнє середовище (природне і соціальне); екологічний стиль мислення, що передбачає відповідальне ставлення до природи та свого здоров'я; наявність умінь і досвіду вирішення екологічних проблем (насамперед на місцевому рівні); безпосередня участь у природоохоронній роботі, а також здатність передбачати можливі негативні наслідки природо-перетворювальної діяльності людини.
Умови ефективності екологічного виховання.
Шляхами підвищення екологічної культури молоді й ефективності екологічного виховання є:
— розроблення орієнтовного змісту неперервної екологічної освіти для всіх вікових категорій підростаючого покоління, збільшення ваги екологічних питань як у рамках певних предметів, так і за допомогою налагодження внутрі- та міжпредметних зв'язків;
— створення в закладах освіти відповідної навчально-матеріальної бази: куточків охорони природи, живих куточків та ін.;
— удосконалення форм і методів екологічного виховання, активне залучення вихованців до природоохоронної роботи;
— формування мотивів відповідального ставлення до природи, прагнення глибше пізнати її, примножувати її багатства.
У формуванні екологічної культури провідна роль належить предметам природничого циклу. Однак і гуманітарні предмети передбачають щодо цього широкі можливості.
У системі морального виховання чільне місце посідають патріотичне виховання.
Патріотизм (від гр. patriotes — батьківщина) — любов до своєї батьківщини, відданість своєму народу, гордість за свій народ, прагнення захистити його надбання, продовжити примноження його загальнолюдських і національних морально-духовних цінностей. Патріотизм проникає в усе, що пізнає, робить, до чого прагне і що любить особистість. Як зазначав В.О. Сухомлинський, патріотизм як діяльна спрямованість свідомості, волі, почуттів діалектично пов'язаний з освіченістю, етичною, естетичною й емоційною культурою, світоглядною стійкістю, творчою працею. Виховання патріотичної свідомості, почуттів і переконань неможливо відокремити від складного цілісного процесу формування особистості.
Джерелами патріотичного виховання є рідне слово батька і матері, колискова пісня, культ Матері та Батька, рідна оселя, садиба, батьківщина і Батьківщина, героїчне минуле народу, життєдіяльність історичних постатей народу (політичних діячів, вчених, письменників, діячів мистецтва і культури), конкретна діяльність особистості щодо матеріального та культурного збагачення своєї країни.
В арсеналі діяльності з патріотичного виховання підростаючого покоління є багато засобів і методів впливу. Однак головне — це включення кожної особистості в конкретну діяльність з творення й примноження багатства і краси своєї Вітчизни.
Закономірності і принципи гуманістичного виховання.
Реалізація мети і завдань виховання спричиняє необхідність дотримання наукового підходу до організації виховного процесу, тобто врахування об'єктивних закономірностей його перебігу, взаємодії системи чинників, що його детермінують.
Науковий підхід до процесу формування особистості виявляється в тому, що дія загальних закономірностей розвитку особистості опосередковується впливом конкретно-історичних умов життєдіяльності даного суспільства загалом і кожного з його членів зокрема. Конкретно-історичний підхід допомагає визначати і формувати найбільш актуальні на даному етапі розвитку українського суспільства завдання виховання.
Головною закономірністю гуманістичного виховного процесу є орієнтація на розвиток особистості. При цьому чим більшою буде гармонія соціумності і самості особистості, тим більш вільно і творчо вона виявлятиме себе в реалізації культурно-гуманістичної функції.
Розвиток особистості в гармонії із загальнолюдською і національною культурою залежить від рівня засвоєння базової культури. Цією закономірністю обумовлений культурологічний підхід до відбору змісту виховання. Він вимагає виділення у змісті виховання ядра - системи цінностей, яка становить його виховний потенціал.
Культура розвиває особистість лише в тому випадку, коли вона активізує особистість, спонукає її до діяльності. Діяльність особистості є механізмом, який дозволяє перетворити сукупність зовнішніх впливів у новоутворення особистості як продуктів розвитку. Виявляючи цілеспрямовану активність, індивід вкладає свої почуття, власну працю, енергію, конкретну дію у "конструювання" цих новоутворень, що надає особливого значення вихованню, реалізації діяльнісного підходу.
Розвиток особистості набуває оптимального характеру, якщо вихованець виступає суб'єктом виховного процесу. Ця закономірність обумовлює єдність реалізації діяльнісного і особистісного підходів. Особистісно орієнтований підхід ставить в центр виховного процесу інтереси дитини, її потреби та можливості, права окремого індивіда, його суверенітет незалежно від індивідуальних особливостей. Даний підхід вимагає і того, щоб вихованець бачив у собі таку особистість, як і в людях, які його оточують. За такого підходу кожна людина сприймається педагогами й учнями як самостійна цінність, а не як засіб досягнення власних цілей.
Особистісно орієнтований підхід здійснюється лише за умови включення у процес взаємодії вихователя і вихованця особистісного досвіду останнього (почуттів, переживань, емоцій, знань, виважених дій і вчинків), тобто за умови персоналізації виховної взаємодії. Якщо ж педагогічна взаємодія строго детермінується розподілом ролей, зробленим вихователем або визначеним сценарієм виховного заходу (деперсоналізована взаємодія вихователя і вихованця), рівноправне співробітництво, партнерство, суб'єкт-суб'єктні відношення у виховному процесі неможливі. А отже, неможливий гармонійний розвиток особистості. Дана закономірність лежить в основі діалогічного підходу.
Саморозвиток особистості залежить від ступеня індивідуалізації і творчої спрямованості виховного процесу. Ця закономірність вимагає реалізації індивідуально-творчого підходу.
Загальні закономірності гуманістичного виховання обумовлюють принципи виховного процесу (принципи виховання). Нагадаємо, що принципи (лат. principium - першооснова) -це основні вимоги до діяльності педагога, вихідні положення, якими керується вихователь у побудові виховного процесу: визначенні його змісту, форм організації спільної діяльності, методів, засобів тощо.
Найголовнішими принципами гуманістичного виховання учня є:
1. Принцип безперервного загального розвитку особистості. Цей принцип є провідним, тому що всі інші принципи, в основі яких лежить закономірність - орієнтація на розвиток особистості, - підпорядковується йому, забезпечуючи внутрішні і зовнішні умови його реалізації. Виховання реалізує гармонійний розвиток особистості, якщо воно зорієнтоване на "зону найближчого розвитку" (Л.С.Виготський). Така орієнтація вимагає постановки завдань виховання, які забезпечують об'єктивно необхідні базові якості для розвитку особистості у певному віковому періоді.
2. Принцип культуровідповідності виховання. Принцип визначає відношення між вихованням і культурою як середовищем, у якому виховується учень, а також відношення між вихованням і учнем як людиною культури. Це означає, що культурне ядро змісту виховання повинні складати загальнолюдські, загальнонаціональні і регіональні цінності культури, а ставлення до учня має визначатися, виходячи із розуміння його як вільної, цілісної особистості, здатної до самостійного вибору цінностей, самовизначення у світі культури і самореалізації своїх творчих задатків і здібностей.
Принцип вимагає органічного зв'язку виховання з пріоритетними напрямами культури: демократичної, яка передбачає розуміння нових стосунків у системі «людина-суспільство-держава», правової, політичної, економічної, трудової, інтелектуальної, духовної, естетичної, екологічної, фізичної, культури сімейних стосунків, життєвого самовизначення. Саме в такому виховному середовищі повинен здійснюватися розвиток учня, набуття ним досвіду культуровідповідної поведінки.
3. Принцип включення особистості в діяльність вимагає реального включення вихованця у діяльність. Ефективне оволодіння загальнолюдськими, загальнонаціональними і регіональними цінностями культури здійснюється шляхом організації різноманітної продуктивної діяльності, значущої для особистості, у якій кожен вихованець може реалізувати себе як неповторна особистість.
4. Принцип природовідповідності виховання. У його основі лежить врахування багатогранної природи дитини: анатомо-фізіологічних, психологічних, вікових, генетичних, національних, регіональних та інших особливостей. Часткове врахування цих особливостей або нехтування ними призводить до загублених талантів, недорозвинених задатків і здібностей, загальмованих психічних процесів. Реалізація принципу вимагає врахування цілісної природи дитини.
5. Принцип індивідуально-особистісного виховання. Принцип означає визнання кожного вихованця активним суб'єктом виховного процесу. Відповідно до цього принципу закони духовного і фізичного розвитку, процеси, зміни, які відбуваються у внутрішньому світі дитини, слугують головними орієнтирами у виховній діяльності. Усебічне вивчення дитини виступає необхідною умовою успішності виховання, а її саморозвиток - найвищим показником його ефективності. Індивідуально-особистісне виховання виходить з того, що кожна особистість унікальна і головним завданням виховної роботи є формування її індивідуальності, створення умов для розвитку творчого потенціалу. Індивідуальність інтегрує всі соціально цінні властивості особистості, надає їй цілісності. її становлення передбачає творчий пошук варіантів виховання, адекватних її можливостям і особливостям.
Пошук шляхів реалізації цього принципу дозволяє подолати ставлення до учня як "гвинтика" виховної системи, підвищити його активність як суб'єкта виховного процесу, розширити межі життєтворчості, самовизначення особистості.
6. Принцип ціннісно-смислової спрямованості виховання.
Принцип спрямований на створення умов для здобуття кожним вихованцем смислу своєї життєдіяльності. Особистісні смисли, за О.М.Леонтьєвим, виражають пристрасність індивідуальної свідомості, її особливу суб'єктність.
Людина пов'язана з реальністю об'єктивного світу за допомогою значень (предметів, явищ, подій), а з реальністю власного індивідуального життя - смислом. Особистісний смисл - це значення, опосередковане мотивом. До смислоутворюючих мотивів належать мотиви, які впливають на вибір життєвої позиції, світогляду, професії та інші "смислові одиниці життя". Становлення цілісної системи особистісних смислів і є процесом становлення особистості (О.М.Леонтьєв).
Роль виховання полягає в тому, щоб відкрити учням світ цінностей, з якого вони можуть обрати смисли для вирішення власних життєвих проблем. Тому організація виховного процесу в школі повинна бути такою, щоб кожна дитина у спільній діяльності здобувала власні цінності, власні смисли.
7. Принцип діалогічного (полісуб'єктного) підходу. Цей принцип обумовлений тим, що лише в умовах суб'єкт - суб'єктних відносин, взаємодії, співробітництва і партнерства можливий гармонійний розвиток особистості. Педагог не виховує, не вчить, а актуалізує, стимулює учня до саморозвитку, вивчає його активність, створює умови для саморуху.
При цьому він використовує систему форм співробітництва, яку впроваджує у певній послідовності: від допомоги вихованцю у вирішенні проблем до певної саморегуляції у різних видах діяльності.
8. Принцип індивідуально-творчого підходу. Він передбачає створення умов для творчого розвитку особистості в атмосфері співробітництва і співтворчості. Принцип вимагає виявлення (діагностично) творчих можливостей вихованців, створення умов для самореалізації і самоствердження особистості у відповідних видах діяльності, розвитку творчих здібностей.
9. Принцип комплексності передбачає встановлення у вихованні тісної взаємодії і поєднання навчального та виховного процесів, зусиль найрізноманітніших інституцій - сім'ї, школи, громадських спілок, дитячих, молодіжних самодіяльних об'єднань, релігійних організацій, усіх причетних до виховання і самовиховання.
10. Принцип наступності та безперервності означає проходження ряду етапів, протягом яких поступово ускладнюються й урізноманітнюються зміст та напрями розвитку тих утворень, які загалом складають цілісну систему характеристик особистості. Починаючись з перших років життя дитини, процес виховання є безперервним, нескінченним, він триває протягом усього свідомого життя людини.
Принципи виховання спираються на виховний процес. Оскільки виховний процес є системою, то і принципи, які відображають його загальні закономірності, теж є системою. Існувало й існує багато систем виховання. Тому характер, деякі вимоги принципів, а іноді й самі принципи змінюються.
Принципи застосовуються не ізольовано, не почергово, а одночасно, комплексно. Серед принципів немає головних і другорядних, вони всі рівнозначні. Однакова увага до всіх принципів попереджає можливі порушення протікання виховного процесу.
Принципи виховання не є порадою, рекомендацією. Вони вимагають обов'язкового і повного втілення у практику. Грубе порушення принципів не просто знижує ефективність виховного процесу, а підриває його основи. Наприклад, вихователь, який грубо і навмисне порушує принцип гуманізму, повагу до особистості, може навіть притягатися до судової відповідальності.
Водночас принципи не є готовими рецептами, керуючись якими вихователь може досягти високих результатів. Успіх практичної реалізації принципів залежить від спеціальних знань, досвіду, майстерності, особистості педагога.
Мета і завдання гуманістичного виховання.
Загальноприйнятою метою у світовій теорії і практиці гуманістичного виховання був і залишається ідеал всебічно і гармонійно розвинутої особистості, який іде із глибини століть.
В Україні загальна мета виховання конкретизується через систему виховних завдань, які об'єднані в напрями. Так, інтелектуальне (розумове) виховання передбачає:
— засвоєння системи знань, яка спроектована з відповідних навчальних предметів і містить перелік смислових елементів суспільного досвіду (фактів, понять, означень, теорем, законів, положень, правил, алгоритмів діяльності тощо);
— розвиток пізнавального інтересу, творчої активності, мислення, раціональної організації навчальної праці;
— розвиток критичного мислення, здатності усвідомлювати та відстоювати особисту позицію;
— вироблення вміння самостійно здобувати знання;
— готовність до застосування знань, умінь в практичній діяльності;
— формування особистісного світогляду — узагальненого розуміння всього світу в цілому на ґрунті великої кількості впорядкованих поглядів, переконань, ідеалів.
Статеве виховання – процес, спрямований на вироблення якостей, властивостей, а також установок особистості, необхідне суспільству відношення людини до представників іншої статі. Тому в сферу статевого виховання входять не тільки лише такі специфічні відносини між представниками жіночої і чоловічої статей, як подружні, але також й інші, у суспільному житті, у відпочинку і т.д.
Статеве виховання має власну специфіку, мети і суспільні призначення, задачі, шляхи і методи, принципи організації, а також зміст.
У процесі статевого виховання необхідно вирішити ряд конкретних педагогічних задач, до числа яких відносяться:
виховати почуття відповідальності у взаєминах між людьми чоловічої і жіночої статей за кожний вчинок;
виховати прагнення мати міцну, здорову і дружну родину, що відповідає сучасним вимогам суспільства: рівноправність батька і матері в родині, народження дітей і почуття свідомого і відповідального відношення до їх виховання;
виховати здатність розуміння інших людей і почуття поваги до них не тільки як до людей взагалі, але також як до представників чоловічої і жіночої статей, здатність враховувати і поважати специфічні статеві їхні особливості в процесі спільної діяльності;
виховати здатність і прагнення оцінювати свої вчинки у відношенні інших людей з обліком їхньої статевої приналежності, виробити поняття гарного і поганого вчинку в сфері цих відносин;
виховати відповідальне відношення до свого здоров'я і здоров'я інших людей, сформувати переконання про шкоду і небезпеку ранніх полових зв'язків, про неприпустимість, безвідповідальність і легкодумства у відносинах з особами іншої статі, сформувати поняття дозволу і недозволенності в цих відносинах;
виробити правильне розуміння дорослості – її зміст, щирі ознаки, прояви і якості.
Відповідно до цих задач кожна дівчинка, підліток, дівчина повинна на рівні свого віку знати специфічні особливості хлопчиків, вважати їх природними і закономірними, правильно розуміти принцип рівноправності чоловіків і жінок. Незнання цих особливостей – пороть виховання.
Підлітки і дівчини повинні засвоїти, що раннє полове життя має в собі погрозу зараження венеричними захворюваннями. Треба відзначити, що в епоху розкріпачення сексуальних удач поширеність, переданих половим шляхом захворювань, сильно зросла у всіх шарах суспільства. Це обумовлено головним чином великим числом сексуальних партнерів, з якими зустрічаються середньостатистичний чоловік чи жінка. У числі численних венеричних інфекцій і найважча – вірус СНІДу. На думку фахівців, ефективний засіб від цього захворювання буде створено не раніше, ніж через 7-8 років. А поки єдиним загальнодоступним методом профілактики СНІДу - є відмовлення від зв'язків з малознайомими людьми, використовування запобіжних засобів, обмеження полового життя одним партнером.
Для того, щоб підлітки зрозуміли реальну небезпеку зараження венеричними захворюваннями, необхідно, щоб у школі проводилися бесіди, у яких приймали участь як безпосередньо класний керівник, так і лікарі, запрошені з жіночих консультацій.
Зважаючи на те, що молодь зараз дуже рано починає жити половим життям, треба грамотно і доступно розмовляти з підлітками про методи профілактики. Важливе завдання полягає в тому, щоб у випадку підозри на зараження зуміти переконати підлітка звернутися в центр по анонімному обстеженню.
Шляхом правильного статевого виховання необхідно закласти основи майбутніх гармонійних подружніх відносин. При цьому необхідно виробити здатність до взаємної адаптації майбутніх чоловіків.
В кожного підлітка повинний бути сформований моральний ідеал родини, розуміння її цінності і необхідності для людини. Родина є основою життєвого благополуччя, тому що вона сприяє збереженню здоров'я, полегшує перенесення життєвих труднощів.
Необхідно, щоб для дівчинки, підлітка, дівчини була природна думка, що в неї обов'язково будуть діти, щоб дівчина, вступивши в наслідку в шлюб, заздалегідь відчувала потребу мати визначену кількість дітей і свідомо, з обліком цього будувала свої життєві плани.
Статеве виховання варто здійснювати з використанням усіх традиційних методів педагогічного впливу, не зводячи його в ранг чисто особливого, спеціального, а тим більше таємничого. Не все те, що має значення для статевого виховання, може використовуватися спеціально, більш того, в деяких ситуаціях може лише перешкодити виховному ефекту.
Варто враховувати, що виховання базується на інформації, що одержує дитина. Ця інформація може мати словесну чи наочно-образну форму – особистий приклад, визначена ситуація, у якій дитина є діючою чи спостерігачем. Ефективною у виховному відношенні виявиться та інформація, що залишиться не на рівні запам'ятовування, а торкне особистість. Для цього необхідно, щоб ця інформація впливала на почуття, викликала визначені емоції.
До засобів виховного впливу при статевому вихованні, відносяться:
правильна і своєчасна реакція дорослих на ті чи інші особливості поводження, підлітка, дівчини, їх взаємини з однолітками протилежної статі, емоційна оцінка цих особливостей;
правильна реакція на ті чи інші прояви сексуального розвитку, заснована на твердому знанні того, що є нормативним, а що відхиленням від норми.
Педагоги зобов'язані завжди пам'ятати, що їхня реакція на всі ці прояви – один з важливих шляхів статевого виховання; приклади правильного відношення дорослих до представників іншої статі. Дорослі не повинні доводити до відома дітей свої конфлікти, не повинні з'ясовувати при них свої відносини. Учителю варто спеціально звертати увагу учнів на позитивні приклади відносин людей різної статі один до одного, на взаємні прояви любові, увагу і турботи дорослих, супроводжуючи їх відповідними коментаріями. Це може розглядатися як спеціальний метод статевого виховання – виховання на позитивних прикладах.
Приклади можуть бути узяті з художньої літератури, кіно і т.д.; повідомлення учням орієнтованої інформації – як у відповідь на їхні питання, так і за власною ініціативою, чи індивідуально у виді спеціально організованих бесід, занять, а також інформації, включеної в зміст різних предметів. Ця інформація може бути донесена як роздільно – по статевій приналежності, так і спільно для хлопчиків і дівчинок.
Інформація, що повідомляється підліткам, повинна знаходитися на доступному розумінню рівні, бути природною по характеру, з акцентом на моральну сторону, цікавою і досить вичерпаною, щоб школярі були задоволені і не шукали інших джерел інформації, коректною за формою, навіть якщо запитується що-небудь не цілком пристойне, з погляду педагога, за своїм характером що спонукує, тобто зухвале прагнення довідатися що-небудь нове, задуматися про моральну сторону відносин представників чоловічої і жіночої статей.
Правильно здійснюване статеве виховання є важливим чинником підготовки до самостійного життя, у тому числі і до сімейного.
Зміст полового виховання включає наступні питання:
фізіологічні, психологічні, педагогічні особливості підлітків, зв'язані з їхньою статевою приналежністю;
родина і взаємини в ній;
народження і виховання дітей, наступність поколінь.
Як відзначено вище, шляхи і методи статевого виховання різні. Це можуть бути і спеціальні заняття по окремих темах, і різні ситуації з життя, і приклади з художньої літератури, і з історії і т.д. У зв'язку з цим в інтересах статевого виховання можуть бути використані будь-які елементи шкільної діяльності, спільного життя педагогів і учнів, учнів різних статей. Обов'язковою умовою здійснення статевого виховання є зацікавленість педагогів і батьків.
Здійснення статевого виховання на різних вікових етапах. При здійсненні статевого виховання молодших школярів (I-III кл.) варто враховувати такі моменти, як початок виховного впливу школи, процес адаптації дітей до навчального навантаження, до шкільного життя, формуванню класного колективу.
Превентивне виховання - це комплексний цілеспрямований вплив на особистість у процесі її активної динамічної взаємодії із соціальними інституціями, спрямованої на фізичний, психічний, духовний, соціальний розвиток особистості, вироблення в неї імунітету до негативних впливів соціального оточення, профілактику і корекцію асоціальних проявів у поведінці дітей і молоді, на їх допомогу і захист.
Будучи детермінована об'єктивними і суб'єктивними факторами, превентивна діяльність є самостійним спеціалізованим видом загального педагогічного процесу, має свою мету, принципи, зміст, форми і методи та використовує елементи правоохоронної, правової, медико-оздоровчої роботи. Превентивне виховання має бути цілеспрямованою системою заходів економічного, правового, психолого-педагогічного, соціально-медичного, освітнього, інформаційно-освітнього та організаційного характеру, спрямованих на формування позитивних соціальних установок, запобігання вживанню наркотичних речовин, відвернення суїцидів та формування навичок безпечних статевих стосунків. Воно є пріоритетним напрямом діяльності держави, всіх виховних інституцій і здійснюється в інтересах особистості та суспільства.
Превентивна робота проводиться з усіма дітьми, починаючи від дошкільного періоду, з метою попередження відхилень у поведінці, особливо з тими, хто перебуває у несприятливих умовах виховання, характеризується негативною поведінкою, а також з тими, хто став на шлях асоціальної і протиправної поведінки. Превентивність має бути складовою будь-якої соціально-педагогічної дії, оскільки превентивний процес суттєво посилює позитивний потенціал суб'єктів взаємодії.
Мета превентивного виховання полягає у досягненні сталої відповідальної поведінки, сформованості імунітету до негативних впливів соціального оточення. Вона може розглядатися поліаспектно.
Педагогічний аспект превентивної діяльності полягає у сформованості такої позиції особистості, яка конкретизується культурою цінностей, само актуалізацією, свідомим вибором моделей про соціальної поведінки.
Соціальний зміст передбачає об'єднання зусиль суб'єктів превентивної діяльності на міжгалузевому рівні, спрямованих на узгоджену і своєчасну реалізацію попереджувальних заходів: нейтралізацію і поступове усунення детермінант, що викликають негативні прояви.
Психологічний аспект превентивної діяльності передбачає диференційований індивідуально-психологічний, статево-віковий підходи до виявлення генезису деструктивних проявів у поведінці особистості й розробку науково обґрунтованих програм соціалізації та корекції девіацій.
Правовий аспект полягає в охороні й захисті прав особистості, формуванні правової культури.
Основні завдання превентивного виховання дітей і молоді:
• створити умови для формування позитивних якостей особистості в процесі різноманітних видів трудової, навчальної, позашкільної й іншої діяльності, що сприяють інтелектуальному, морально-етичному, естетичному розвитку, виробленню стійкості до негативних впливів;
• забезпечити соціально-психологічну діяльність, педагогічно зорієнтовану на протидію втягуванню дітей і молоді в негативні ситуації;
• надавати комплексну психолого-педагогічну та медико-соціальну допомогу тим неповнолітнім, які її потребують;
• забезпечити адекватну соціальну реабілітацію неповнолітніх, які вчинили протиправні дії або зловживають психоактивними речовинами;
• стимулювати неповнолітніх до здорового способу життя і позитивної соціальної орієнтації, сприяти валеологізації навчально-виховного процесу, навчанню з раннього віку навичкам охорони власного життя і здоров'я;
• сприяти виробленню інтегрованих міждисциплінарних підходів при підготовці спеціалістів (педагогів, психологів, медиків, соціологів, юристів, соціальних працівників), батьків та ін., об'єднанню зусиль різних суб'єктів превентивної роботи.
Суб'єкти-об'єкти превентивного виховання:
• діти дошкільного віку, учні загальноосвітніх шкіл, ПТУ, середніх спеціальних навчальних закладів, студенти;
• неповнолітні, які перебувають на обліку (шкільному, кримінальному, наркологічному);
• неповнолітні, соціалізація яких відбувається під впливом негативних явищ (групи ризику);
• неповнолітні, які перебувають у закладах соціальної реабілітації місцях позбавлення волі або повернулися з них;
• неповнолітні, які не мають умов сімейного виховання й опіки (сироти; неповнолітні з алкоголе. нарко-залежних родин; діти, батьки яких перебувають у місцях позбавлення волі);
• молоді сім'ї, які потребують консультативної допомоги з догляду за дітьми; - сім'ї, які мають дітей з хибними проявами у поведінці;
• з наркозалежністю чи протиправними вчинками; - педагогічні колективи навчально-виховних, позашкільних культурно-освітніх і інших закладів;
• працівники служб у справах неповнолітніх, центрів соціальних служб для молоді, кримінальної міліції й інших правових установ, медичних закладів;
• працівники засобів масової інформації;
• трудові колективи, громадські, благодійні організації, релігійні конфесії;
• центри превентивного виховання.