Б ІОГРАФІЯ

Богдан-Ігор Антонич народився на Лемківщині 5 жовтня 1909 року в родині священика. Його рідне село Новиця нині розташоване на території Польщі. Ось як він згадував про своє дитинство і про те, що стало поштовхом до творчості: «Малим хлопчиком вибіг я у темну ніч, оточену мороком холодних мовчазних лісів, і з острахом підвів очі до таємничого неба, яке, уявлялося мені, було пришпилене горючими цвяхами зір до безмежного простору вічності. Я відчував, як серце холоне, наповняється містичним передчуттям осягнення якоїсь правічної таїни буття людини і природи».

У єдиного сина доволі заможних людей життя могло скластися цілком безжурно і благополучно, якби не війна. Родина Антоничів змушена була тікати з рідного села, бо воно опинилося на теренах воєнних дій. Хто знає, можливо, доля біженців залишила маленькому Богданові назавжди ту самотність, про яку згадує його гімназійний учитель Лев Гец: «У класі Антонич нічим спеціально не відрізнявся, але не був таким веселим, як його товариші». Мотиви і образи з його останньої книжки «Ротації», напевне, пов'язані з тими враженнями, які викарбував у дитячій душі похмурий Відень — столиця Австро-Угорщини. Ольга Олійник, наречена Антонича, згадує: «Оповідав мені про те, як мандрував вулицями Відня, орієнтуючись тільки за кіновими фоторекламами, які дуже докладно пам 'ятав. А щоб не потрапити під колеси авт, увесь час ішов хідником попід самими мурами».

У 1919 році брат матері поета, Олександр Волошинович, був засуджений до смерті за те, що домагався приєднання галицької Лемківщини до Чехослоначчини. Знову родина Антоничів тікає в Новиці, тепер уже від переслідування польської жандармерії. Деякий час Антоничі з десятилітнім Богданом жили на Пряшівщині. Повернувшись до Новиці, вони вели життя, подібне до існування багатьох західноукраїнських священицьких родин.

Важко сказати, як і хто саме виховував майбутнього поета. Ольга Олійник розповідає про няньку, яка читала напам'ять малому Антоничеві поезії Шевченка, оповідала казки, співала колискової. Різні хвороби нападали на хирлявого від природи сина Антоничів, і він не ходив до початкової школи, а готувався у приватної вчительки складати іспити до гімназії.

Прийшовши до гімназії в Сяноці (1920 р.), побачив, що панівною мовою там є польська, якої він добре не знав, і завжди тягнувся до україномовного гурту, хоча української теж не знав, бо був лемком і розмовляв лемківською говіркою. Вчився Антонич добре. Професори ставили його учням за приклад. Його колишній професор Л. Гец згадував: «Не пам 'ятаю, щоб колись на щось не дав відповіді. Все тихий, скромний. На перерві сидів спокійно і читав. Його усмішка була якоюсь милою, чарівною, що не можна було не любити».

У роки навчання Антонич захоплювався музикою і не лише любив грати на скрипці, а й пробував сам компонувати музичні твори. Один його марш грала вся гімназія. Почав писати вірші ще дитиною, продовжував писати їх у гімназії, але польською мовою, зважаючи на польське оточення.

З 1928 по 1933 рік Антонич навчається у Львівському університеті на філологічному, чи, як тоді говорили, на філософському факультеті. Спочатку послуговувався лемківською говіркою, але потім наполегливо почав вивчати українську літературну мову, самотужки опановуючи її лексику, образність та стилістику. Гурток україністів часто заслуховує його філологічні студії. Перед університетськими друзями виступає Антонич і з читанням своїх поезій. У 1931 році виходить перша книжка поета «Привітання життя», яка привернула до нього увагу львівської літературної громадськості. Одночасно з «Привітанням життя» він готував книжку релігійної лірики під назвою «Велика гармонія». Закінчення університету збіглося в Антонича з видатною подією п його житті — виходом у світ його другої збірки «Три перстені». Ця книжка поставила Антонича в перший ряд західноукраїнських письменників. Після закінчення університету (1934 року він здобуває ступінь магістра філософії з відзнакою і починає готуватися до докторату) Антонич зайнявся виключно літературною працею, з якої й жив. Розповідають, що він побоювався вчителювання. Говорив: «Як піду на практику, а потім на посаду, то вже нічого не напишу». Піп знав, що польська влада робила все, щоб перетворити життя українського вчителя на пекло. Ще в університеті він зіткнувся з болючою несправедливістю: його за рекомендацією професора Гертнера мали послати вчитися до Болгарії (Антонич-студент спеціалізувався у славістиці). Але керівники університету пошкодували державних коштів для цієї мети лише тому, що він українець.

За чотири роки (1933—1937) Антонич написав ще три книжки, але тільки одна з них, «Книга Лева», вийшла за його життя, у 1936 році. Дві інші — «Зелена євангелія» і «Ротації» — посмертні видання, датовані 1937 роком. На цей час припадає робота Антонича над оперною драмою «Довбуш», над численними статтями, над романом «На тому березі», який, на жаль, так і не був закінчений.

6 липня 1937 року Антонич помер. Він захворів на апендицит і після вдалої операції вже мав намір виписуватися з лікарні додому. Але одразу друга важка недуга — запалення легенів — підкосила його навіки. Сонячного липневого дня сумна процесія відпроваджувала його львівськими вулицями на Яніпський цвинтар. Смерть передчасно забрала поета, - містом творчості якого було оспівування життя.

Мої пісні — над рікою часу калиновий міст,
Я — закоханий в життя прочанин.
Б.-І. Антонич
Творча спадщина Богдана-Ігоря Антонича є свідченням того, що великий талант обов'язково зреалізує свої можливості за короткий час і проб'ється через перепони на дорогу передових думок часу, той шлях, який поєднує серце художника і серце його народу.
Перша збірка віршів поета вийшла в світ у 1931 році, коли він після багатьох митарств навчався на філософському факультеті Львівського університету. Вона називалася «Привітання життя» й зразу ж привернула увагу читача. «Привітання життя» — це екзамен на освоєння віршованої форми. Поет був переконаний у необхідності єднання ритму, мелодії й графічного зображення:
Співають дні все менші, нерівні,
піють до півночі півні
ости,осокори,
рій, ос
і ось
вже осінь
і
о
осінь
інь
нь
(«Осінь»)
Вірші такої форми не всім зрозумілі, а поетові здавалося, що саме в них — його зворушливі почуття. Автор писав своєю лемківською мовою (від назви селища, де він народився). Вона не схожа на ту мову, якою писали його земляки. Та заслуга поета в тому, що у своїх віршах він проголошує єдність лемків з усім українським народом.
Йшли роки, змінювалися обставини, набирало нових відтінків суспільно-політичне життя, а разом з ним розвивався й зростав як художник Антонич.
В поезії «Щастя» він занотував:
Я є рушниця, радістю набита,
Якою вистрілю на честь життя.
У кожної людини буває найщасливіший день у житті, коли радієш сонцю, тішишся його красою, вбираєш у себе свіжість весняного повітря.
У сфері таких почуттів жив Антонич ««Трьох перстенів». З'являються вірші пейзажної лірики як символ краси рідного краю, рідної Лемківки («Елегія про співучі дерева», «Село»). У цих поезіях поет говорить про своє єднання з природою. Інші вірші («Довбуш») поет присвячує історичній темі. Його Довбуш добрий, фольклорний і занадто вразливий на жіночі спокуси.
Оригінально автор розглядає релігійну тему. Поет визнає якусь вищу силу в образі того, хто «легкість дав сарні, а бджолам квіти золоті і кігті сталені для рися», хоч основний мотив вкладає в рядки:
Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній... Антонич іде за цим покликом. Щоб мати добрі взаємини зі своїми богами, він вивчає їхні «мови», тобто мови всього живого на землі. Його віра в життя стає по-людськи видющою й вільною.
У віршах про невмирущість усього живого поет продовжує українську літературну традицію. Автор пейзажних віршів створює цілий ряд поезій про море, морське дно. Про ці поезії він писав: «Поет, намагаючись сягнути до дна, до самого кореня, до ядра, « глиб природи, зустрічає воду, море, як правічну царину природи». Він наказував дивитись:
У дно, у суть, у корінь речі, в лоно,
у надро слово і у надро сонця.
На думку поета, криниця людського життя — це не походження людини, а походження духовної краси й сили. І, говорить він, нема й не може бути краю людському духові.
Вершина Антоничевої поезії — книга «Зелена Євангелія». У віршах цієї книги поет робить глибокі філософські висновки — все мусить падати, гнити, нищитися, ставати лоном для нового. І ці закони однакові для всіх, хто населяє землю.
«Дерево музики» — так можна назвати кожен вірш збірки. Так спів не тільки переходить в повінь, не лише в квітковий пил, але обертається і в запах, і окріп мелодії.,
Збірка переповнена зоровими і слуховими образами, які надають їй оригінальності. Вірш «Концерт» з цієї книги нагадує тичинівське «Не Зевс, не Пан, не Голуб — Дух...». І не тільки проблематикою, але й особливим настроєм і системою образів «Концерт» — це завеликий світ і для теслі, і для поета, дерево життя тут «всесвіт», а людина — відбиття, листок тієї рослини, якою є всесвіт. Письменник приходить до філософської розв'язки:
Не птах, не квіт, це грає зміс
Це грають первні речей і дій,
Музика суті, дно незглибле.
Д. Павличко, осмислюючи творчість Богдана-Ігоря Антонича, писав: «З вітром століть приходимо до поета й беремо його у вітер століть. Мине небагато часу, і в мисль про українську поезію ввійде ім'я закоханого в життя прочанина, творчість якого буде засвоєна його Батьківщиною, тією «вічною землею, куди ведуть усі стежки і всі дороги».

Антонич сповідував ідею неподільної, гармонійної єдності людини і природи, людини і космосу, прагнув пізнати і відтворити рух незнищенної матерії у безконечній змінності її форм і виявів, жадібно всотував усі барви, тони і звуки довколишнього світу. Але не тільки взаємини людини і природи приваблювали цього творця фольклорних метаморфоз та поетичних міфів. Антонич чутливо реагував на соціальну дійсність, на фантастичні, з елементами сюрреалізму образи-символи капіталістичного міста-спрута. Особливо вражаючі урбаністичні картини з майстерним відтворенням морально-психологічної атмосфери міської ночі і затхлих закапелків дрібних душ постають у збірці «Ротації».
      Понад двадцять років минуло відтоді, як Дмитро Павличко упорядкував найповніше на Радянській Україні зібрання літературної спадщини Б. І. Антонича і написав грунтовну вступну статтю до неї — «Пісня про незнищенність матерії» (Радянський письменник, 1967). За рік до цього видання Мікулаш Неврлі у Братіславі підготував до друку велику книжку його поезій під назвою «Перстені молодості». 1967-го «Зібрані твори» Антонича з'явилися за кордоном, у Канаді, завдяки зусиллям українських літераторів в еміграції Святослава Гординського і Богдана Рубчака. Не з усіма висновками автора статті про життя і творчість Б.-І. Антонича, друга поета Святослава Гординського, можна погодитися, як і з включенням до вибраного всіх віршів збірки релігійної лірики «Велика Гармонія». Сам Антонич цю збірку, яка складається переважно з важких за формою релігійно-моралізаторських сентенцій, не передав до друку, хоча готував одночасно із книжкою «Привітання життя».

Розглядаючи творчу біографію Б.-І. Антонича, ми повинні всебічно охоплювати політичну і літературно-мистецьку атмосферу 30-х років XX століття у Львові. Поет багато спілкувався з художниками, скульпторами, музикантами, шукав разом із членами АНУМ — Асоціації Незалежних Українських Митців — нових засобів художнього вираження, був уважний до новаторських експериментів у галузі форми кубістів і сюрреалістів. Тому, одержуючи за свою другу книжку поезій «Три перстені» літературну нагороду львівського Товариства письменників і журналістів, він у своєму привітанні 31 січня 1935 року відмежовується від політично-спекулятивних зазіхань на його свободу самовираження з боку націоналістично-агресивних кіл. Поет належить правді, якій служили чесно, з прометеївським подвижництвом Т. Шевченко та І. Франко. З перших кроків до пізнання таємниць української літературної мови син священика із роду лемків, який п'ять років студіював після закінчення польської гімназії слов'янську філологію у Львівському університеті, цікавиться літературою Радянської України. Антонич переписує у свої блокноти поезії М. Рильського і П. Тичини, приглядається до експериментів у формі Є. Плужника і М. Бажана, М. Драй-Хмари і М. Семенка, інших неокласиків і футуристів, скорботно переживає трагічну загибель на Радянській землі своїх близьких знайомих, прогресивних літераторів В. Бобинського і братів Крушельницьких. Він вивчає польську і світову поезію, багато перекладає, роздумує над необхідністю гідно, на рівні новочасного мистецького самовираження, прилучитися і органічно злитися з класичною літературою українського народу. Для нього І. Франко — «учитель і поет, виховник, будівничий», який умів «шляхи майбутнього в мету спрямовувати сміло», а Т. Шевченко — «не пишний монумент із мармуру», а слово, яке тривкіше за бронзу й мідь:
Твоє наймення, мов молитву,
кладемо на стяг,
бо знаємо, що, мов тавро,
понесемо в життя
печать Твоїх палючих слів, що
пропекла до дна нам душі.
(«Шевченко»)
      Перші поетичні спроби Богдана Антонича не відзначаються досконалістю версифікації. Але молодий поет, наполегливо шукає індивідуальні ходи до пізнання таїни семантичного «коду» слова та образності. А з якою музичною енергією він творить експресію строф, яка виразна образна структура «Поеми про вітрини»!
      Богдан-Ігор Антонич — яскрава, оригінальна мистецька постать в українській літературі, поет-новатор, чия творча доля переконливо засвідчує: великий талант, за словами Дмитра Павличка, «обов'язково пробивається крізь тернові хащі ідейних манівців і хитань на шлях передових думок свого часу, шлях, поєднуючий серце художника і серце його народу».
      Він себе називав малим хрущем на дереві нашої національної поезії, яке вросло глибоко в шевченківську традицію.
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
Де вечори з Євангелії, де світанки,
де небо сонцем привалило білі села,
цвітуть натхненні вишні кучеряво й п'янко,
як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.
(«Вишні»)

«Зелена Євангелія»

Мотиви антоничівського біосу особливо виразно виявилися в «ліричних інтермецо» його «Книги Лева» та наступної «Зеленої євангелії», але якщо в ранніх поезіях Антонича можна було відчути дистанцію між ліричним героєм і зображенням, то тепер єднальні ланки зникають, і «я» поета цілком розчиняється, «зростається» зі світом рослин, тварин, зірок.

Мотив незнищенності матерії переходить з «Книги Лева» в «Зелену Євангелію», книжку, суцільно підкорену ідеї пантеїстичного тлумачення природи. Ніщо тут не було щасливою випадковістю. Книжка була відредагована поетом, і деякі вірші її публікувались за його життя в пресі. Захищаючи їх від «обурених» читачів, він писав: «Антонич - така сама частина природи, як трава, вільхи, зозулі, лисиці тощо. Частина, органічно зв'язана з загальним біологічним ростом». Але ці слова можуть бути заледве першою нотою в багатій поліфонії філософської творчості поета як величавої пісні про вищі істини людини й природи.
    Невпинний рух матерії у формах живого і мертвого, свідомого і несвідомого, безконечна перебудова цих форм на основі їхньої взаємопроникності, спільності в найменших частинах будівельного матеріалу – атомах – забезпечує людині «матеріальне безсмертя». Але людська свідомість скоріше погоджується на своє матеріальне продовження в образах дерева, квіту, листка, ніж в образах каменю, глини, пилюги.

Вірш «Зелена Євангелія» — це гімн природі, весні, землі, де все це гармонійно поєдналося. Захоплюють тонкі й незвичні спостереження: дійсно, хіба заметіль із пелюсток квітучих абрикосів (морель) не нагадує карусель? І місяць інколи буває червоним, як тюльпан. Земля стобарвна, і весело ловити сонце в дзбан (глечик), радіти йому, цінувати миті життя.

Збірку віршів «Зелена Євангелія» називають книгою природи. Поезія «Зелена Євангелія» — ніби візитна картка поета, він невтомно продовжує стукати в наші душі: «Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній, наче сон цей!» Невеличкий поетичний твір насичений незвичайними порівняннями: «Весна — неначе карусель», «місяць, мов тюльпан», метафоричний образ «на каруселі білі коні» — неповторний образ весни, що міг з’явитися лише у стилі цього поета. Митець ще раз підкреслює, що наші предки шанували дві стихії — воду і сонце: «…на столі слов’янський дзбан, у дзбані сонце».

«ВИШНІ»
Між Б.-І. Антоничем та читачами його поезій часто виникали непорозуміння. Виховані на сприйнятті класичного вірша описового характеру з обов'язковими формальними атрибутами (строфа, рима, розмір тощо), на народницькому його тлумаченні як естетизованої ілюстрації певної ідеї, як виконавця виховної чи пізнавальної ролі за рахунок художньої, вони не могли сприйняти Антоничевої лірики. Те, що достеменне мистецтво живе передовсім за законами краси, що воно витворює нову естетичну дійсність, рівновелику будь-якій іншій, для них не було визначальним. Тому поетичні тексти Б.-І. Антонича не знаходили належного прочитання.
Зокрема, певне утруднення викликали колоритні метафори вірша "Вишні»:
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Насправді нічого «незрозумілого» тут не спостерігалося. Поет, хоч як це звучало парадоксально, виявився прихильником літературної традиції, але забутої, занедбаної, вилученої зі свідомості не лише широкого читацького загалу, а й митців. Мовиться про сфрагіту, тобто про вживання імені чи прізвища певного автора у написаному ним творі. Ним користувалися в античну добу Інаприклад, Фокілід), в арабському й тюркомовному віршуванні (Гафіз, Махтумкулі та ін.).
Українська поезія майже не знала сфрагіти, хоча деякі її прояви подибуємо за барокової доби на межі XVII— XVIII ст. (І. Величковський, Я. Інок та ін.), щоправда у зашифрованій формі, та в XX ст. в авангардистів, скажімо, в М. Семенка: «Сонце (драстуй) тебе вітає бунтливий Семенко».
Звернення Б.-І. Антонича до такого творчого досвіду письменства зумовлювалося не його прагненням заповнити своєю постаттю ліричний простір. Поет керувався іншими настановами. Він уважав себе рівновеликим будь-якій істоті чи рослині, був позбавлений амбітних уявлень про людину як «царя природи». І все ж невипадкове його «перевтілення» в «хруща», адже йдеться про входження у всесвіт шевченківської лірики, в якій Б.-І. Антонич посідає скромне місце, уособлюючись в образі хруща (пригадаймо відомий вірш «Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть»). Поет чітко вказує на джерела своєї творчості, тому завжди «цвітуть натхненні вишні, кучеряво й п'янко».
Сучасні Б.-І. Антоничу митці, передовсім авангардиста, вважали такі образи, як «вишня», а відтак «калина», «тополя» і т. ін., застарілими штампами, невідповідними урбанізо-ваному світові. Поет не поділяв подібних думок, знаходив у традиційних, народнопісенних тропах невичерпний зміст, ііозаяк вони символізували Істотні риси національної свідомості.
Водночас реалії одуховленої української дійсності, на погляд Б.-І. Антонича, осяяні божественним світлом, ідо асоціюється із Святим Письмом, Тому не випадково наголошується: «моя країно зоряна, біблійна й пишна». Тому в ній неминучі таємничі «вечори з Євангелії».

«РІЗДВО»

У вірші "Різдво" децентралізований образ сонця побудований за принципом осмислення ознак небесних світил через земні реалії, що притаманне давнім українським колядкам: "Народився Бог на санях" / в лемківськім містечку Дуклі". Ця міфологема синтезує в собі сюжет християнської легенди з українськими розрізненими уявленнями про різдво сонця, узагальненими поетом. За Біблією, Діва Марія народила Ісуса у хліві й поклала його в ясла з сіном для овець. Таким чином, Син Божий з'явився на світ серед земних реалій унаслідок благодаті, посланої Богом-Отцем на земну дівчину. В українців часів Київської Русі їзда на санях символізувала перехід в інший світ. Замість трьох царів зі сходу, які прийшли поклонитися новонародженому, в Антоничевому підкреслено локалізованому лемківському варіанті "Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий". Лемки тут знаменують собою зорі, після яких з'являється місяць. Крізь давньоязичницький неантропоморфний образ місяця-повні, який бере на себе болі й страждання смертних, сповнюється ними дощенту, після чого старіє, вмирає, щоб знов відродитися (місячний цикл), проступає образ Христа, який узяв на себе всі гріхи людства, поніс за них страждання.
В Антоничевих міфологемах про різдво світлих богів проводиться аналогія між язичницькими сюжетами про народження чи спочинок світил на землі, у воді, у вирії та їх сходження на небо вранці чи навесні й біблійними легендами про боголюдське походження Ісуса Христа і його земне життя, про воскресіння і вознесіння на небо.
Прикметне, що крізь образ Марії проступає Велика Матір давніх українців - вода як жіноча першооснова світобудови. Через єдність води з чоловічою першосутністю — вогнесвітлом — створене розмаїття життєвих форм, зокрема найшанованіша в язичників рослинна природа. Праматір-вода тримає у своїй долоні місяць. В цьому уявленні простежується чітка закономірність: місяць керує припливами і відпливами води на землі, він здатний притягувати і відштовхувати воду, але й сам деякою мірою підпадає під владу земного тяжіння, тому втрачає свою центральну позицію в нічному небі. Всі ці вірування втілені в міфологемі "У долоні у Марії місяць — золотий горіх".