Синьоока проліска
Про походження проліски довелось чути одну старовинну легенду. Давно то було. Тікала з турецької неволі українська дівчина Катерина. Блукала не один день, не два... Тікала вона і знала, що в разі невдачі чекає її жахлива розправа.
Щастя, коли султан затримується в поході. Та невдовзі султан повернувся з походу і коли дізнався про все, просто оскаженів. Викликав загін яничар і звелів живою чи мертвою повернути втікачку. Скільки днів тривала погоня, одному лише місяцю відомо, який темними ночами освітлював дівчині дорогу.
Незабаром виснажена дівчина дісталась рідних країв і в знемозі опустилась на землю під вітами лісу. Лежачи на купі сухого теплого листя, Катря плакала від щастя. Та раптом до неї долинули крики переслідувачів. Розкинула Катруся в розпачі руки, обняла траву і почала благати: «Ненько, моя земле! Не дай загинути в неволі! Краще розступися, земле, і навічно прийми мене в свої обійми! Миліша смерть на рідній землі, батьківщині, ніж підневільне життя на чужині».
Почула матінка-земля те благання, враз голі кущі покрилися зеленим листям, зашепотіла в швидкому рості шовкова трава, а з небесної блакиті опустилися на галявину голубі сутінки і заховали втікачку. З тих пір говорить легенда: там, де опустився на землю блакитний туман, заясніли на лісових галявинах весняні квіти кольору вечірнього неба, нагадуючи про хоробру українську дівчину Катерину, її незгасне прагнення до волі. За красу свою синьоока проліска і поплатилася: рослина стала рідкісною. Її занесено до списку зникаючих. А ви збережіть цю красу.
Хрещатий барвінку, вічнозелений трунку.
Барвінок... Його листочками заквітчують шлюбне вбрання нареченої, встеляють доріжку перед молодими, а разом із кетягами калини прикрашають коровай, рушники, кімнату наречених.
Чимало пісень, легенд, оповідок присвячено цій цікавій рослині. Письменник Іван Волошенюк, зачудований незвичайною стійкістю барвінку до зимового холоду, назвав один з кращих своїх творів «Барвінок холоду не чує».
В Київській Русі барвінку приписувати чудодійну силу від нашіптувань, темних справ, чаклунів, вважали символом вірності й вічності. Барвінок сьогодні зберігся в народних обрядах, а в українській творчості зайняв одне з найбільш почесних місць.
Володимир Максимович Перепелюк, вивчаючи і описуючи історію Вороновиці, розповідає: «Між селами Латанці й Ганщина розкинувся буйний ліс. А в тому лісі є урочище з моторошною назвою Чортів яр. Чи бачив хто у тому яру чортів, невідомо, а про те, що були тут криваві січі з чужинцями, відомо достовірно. Ще й по сьогодні серед лісу бовваніють осілі, занедбані, старі, як сам ліс, могили.
Ходить легенда, а може, бувальщина, що тут була люта битва. Але й наші відчайдухи склали там голови. З тих пір, переказують, і стоять там безіменні могили.
Тільки на одній з них густо розсіявся зелений килим — барвінок, наче вказуючи прийдешнім поколінням, де спочивають наші герої. Бо ж не може він рости там, де плекають його ніжні жіночі руки: на могилі коханого, рідної, дорогої по крові, по духу людини як символ вірності й незгасної пам'яті.
Самозакоханий нарцис.
Нарцис був улюбленою квіткою греків і народ склав про нього цікаву легенду. Син блакитноокої німфи Ліріопеї Нарцис був дуже вродливим, неначе всі богині недосяжного Олімпу дарували йому краплини тієї вроди.
Красуні безкрайніх водяних плес з гребенів сплели йому шовкове волосся, лісові лімфи — завили чарівні кучері. Ріс Нарцис безтурботно.
Богиня землі Рем рік у рік наливала його тіло молодою силою, золотокоса Афродита довершувала його неземну вроду.
Коли був малим, всі йому були любі та до вподоби, а коли набрався сили, незвичайної вроди — загордував. Звисока, з погордою, байдужим поглядом дивився на все. І треба було скоїтися біді: палко покохала юнака лісова красуня Ехо. Він відмовив їй у коханні.
Дай мені спокій. Я ніколи не покохаю тебе.
А слідом летіло:
Кохаю тебе-е-е!
Тоді Ехо почала благати богиню кохання Афродиту покарати юнака.
— Тож прийми смерть, зухвальцю, від своєї вроди!
Побачив своє відображення в гладі лісового джерельця і закохався в те відображення.
Так і помер від жагучого кохання до самого себе. А там, де він схилив голову до сонця, виросла дивна, із сніжно-білими пелюстками, квітка. Люди назвали її нарцисом. А легенда говорить, що нещасна Ехо подалася далеко від туги за коханим, зчорніла і залишилися від неї лише тінь та голос.
Придивіться до квітки: її віночок схилений додолу, неначе дивиться у воду, милуючись своєю незвичайною вродою.
Дика троянда.
Давно-давно в тих далеких краях, де білосніжний Олімпі впирається своєю вершиною в і сиві хмари Древньої Греції, жила незвичайної краси німфа на ім'я Розас. Всією силою свого гарячого серця юнак Амур покохав Розас. Вона теж покохала Амура. На той час богиня полювання Діана теж палала жагучою любов'ю до Амура. Дізнавшись про їхнє кохання, з ревнощів вхопила красуню і кинула її на колючий терновий кущ. Розас стекла кров'ю і померла, і Амур прилетів на місце трагедії, залився сльозами, впав на коліна і почав благати Зевса вернути життя коханій дівчині. І на очах сталося диво: колючий терновий куш вкрився чарівними квітами. З того часу квіти троянди завжди вважались символом кохання, дівочої вроди та вірності. Дику троянду в народі називають шипшиною або собачою рожею.
Це лікарська рослина, дуже морозостійка, є неодмінною підщепою для виведення різних сортів троянд.
Братики і сестрички.
Так називають у народі фіалку триколірну, а російська назва — «Иван-да-Марья». Щодо цієї назви, в народі існує така легенда.
На цій землі, де ми живемо, жили колись з батьками маленькі братик Іванко і сестричка Мар'яна. Була сім'я дружна і щаслива. Але пішов батько боронити землю від чужинців та й не повернуся, а невдовзі мати злягла й померла. Та знайшлися добрі люди дали притулок, обігріли дітей. Спершу забрали їх сусіди, а потім забрали в сусіднє село сестри, що прийшли відвідати рідних. Так Іванко і Мар'янка стали жити в різних господарів. Жили неподалік одне від одного, через дорогу. Поки Іванко і Мар'янка були малесенькими, то й байдуже їм було. Вважали своїми батьками тих, хто їх годував.
Та коли стали дорослими — покохалися. Стали «батьки» правдами й неправдами перешкоджати їхнім зустрічам. Тоді Іванко й Мар'янка придумали виставляти під віконцем кольорову хустину. Затріпотить під віконцем біленький клаптик, Іванко знає: «Я вдома, але батьки сердиті. Сьогодні краще не приходь». А коли висить жовтий: «Вибачай! Батькам на очі не показуйся! Червоний: «Біда! Мене не чекай». Та незабаром дорослі розгадали їхній секрет і заборонили їм зустрічатися. Та настільки сильні були почуття, що пішли вони в сусіднє село і там повінчалися.
А щоб їх ніхто й ніколи не розлучив, перетворились на чарівну квітку з різнокольоровими пелюстками. Так їх навчила стара ворожка, якій вони розкрили таємницю. Та тільки не навчила вона молодят, як знову стати людьми. Так залишились вони квітами, а люди па згадку про палке кохання називають їх Іван-да-Мар'я, братиком і сестричкою.
Здавна фіалка полюбилась садівникам і вони за декілька століть вивели і подарували людству чудову, неперевершеної краси, квітку, назвавши її анютиними глазками,
І зараз, мабуть, не знайдеться в Україні такої клумби, клаптика від віконцем, де б не красувались ці чарівні, любі людям квіти. І не віриться, що походять вони від скромної польової квітки.
Божественна квітка.
Гвоздика... Один з давньогрецьких міфів розповідав, що примхлива богиня мисливства Діана якось дуже розсердилась на хлопчину-пастуха, що той своєю грою на сопілці розганяє звірів і заважає полюванню. У приступі гніву Діана влучною стрілою вразила юнака в серце. Та коли охолола від гніву, то стала сильно жалкувати, що вбила юного пастуха і вблагала Зевса, аби той перетворив його на гарну квітку. З того часу прикрашають землю пурпурові, і наче наповнені кров'ю, пелюстки гвоздики. В Україні: є майже чотири десятки і видів. Відома гвоздика Коцюбинського М.М. Будучи в гостях в О.М. Горького на острові Капрі 1910 р., звернув увагу на надзвичайно і гарні яскраво-червоні гвоздики. Вій привіз їх в Україну і посадив у Чернігові.
Зозулині черевички.
Зозулині черевички в науці називають венерині черевички. Чому венерині? Бо це богиня кохання і краси. А ці квіти й справді схожі на черевички-якоїсь казкової красуні. Але до чого тут зозуля? Ще називають цю рослину мрією. Певно, тому, що вона така радісна й приваблива і знайти її — заповітна мрія кожного, хто любить природу. Ось легенда про цю рослину.
Колись, давним-давно, правив поліським краєм скупий князь. Пообкладав той князь усі села такими податками, що люди ледве живуть. Та якось від одного села князеві не прислали данини. Розлютився грізний правитель і вирішив жорстоко покарати людей. З великим загоном він сам вирушив на розправу. Зажурилися, затужили в селі. 1 тоді прийшла до них донька бідної вдовиці.
— Я спробую врятувати село.
Цілу ніч люди шили сукню з усього кращого, що знайшли в селі. А коли вранці вдовина дочка одягла її, то раптом побачили, що перед ними стоїть красуня. І вийшла вона в тій сукні до карателів.
Князю. — мовила вона, — не з лихого серця не сплатили ми тобі податки, а гірка доля спіткала нас. Пожалій людей наших.
Князя заворожила краса дівчини.
— Гаразд, — нарешті видавив із себе князь. — Не буду я твоє село грабувати. Але за однієї умови: стань моєю дружиною.
А князь був старий і бридкий. Від самої думки, що маєш стати дружиною такої потвори, сторч головою у безодню кинешся. Та дівчина знала, що в селі старі й малі тривогою чекають її повернення.
— Згода, — мовила вона.
— Тоді повертайся до села і оповісти про мою милість, подумай, який подарунок тобі принести на весілля.
Пішла дівчина, розказала про все, а сама ридма ридає.
Тоді підступився до неї один із старших.
Не побивайся, дочко, ми всі тебе в поталу не дамо.
Ось тобі насіння, передай його князеві й скажи: «Я хочу, щоб ти сплів мені весільного вінка з квітів, що з цього насіння виростуть». А там сама побачиш, що буде. Дівчина все так і зробила. Князь поміркував якусь мить, а потім навіть зрадів, що не треба грошей витрачати па дорогі дарунки. Посіяв насіння і став наглядати. Ось перші сходи з'явились, стебельце, листочки, а квіток нема та й нема. Рік немає цвіту, два немає. Збагнув князь, що його обдурили, але слово князівське при всіх дав, назад не забереш.
Затаїв чорну злобу на цілий світ. І надумав собі, що дочекається цвіту, а тоді вже віддячить всім. І 7 довгих літ чекав князь, а на 18 році рослина раптом розцвіла небаченим досі цвітом.
Кинувся князівський слуга доповісти про це своєму господарю, а той уже мертвий в ліжку лежить. Так і не дочекався своєї мрії. Відтоді й кажуть, що ці квіти мрією називають. А вчені стверджують, що зозулині черевички справді розцвітають на 18-й рік.
Квітка надії — підсніжник.
Масове цвітіння — воістину захоплююче видовище. Здається, грунт у весняному лісі покривсь якоюсь тонкою, білою скатертиною, зітканою з безлічі дзвоникоподібних сніжнобілих квіточок.
Одна із стародавніх легенд говорить, що в той час, коли перші люди були вигнані з раю, йшов сніг, і Єва дуже змерзла. Щоб її зігріти і подати надію на кращі часи, декілька ажурних сніжинок перетворилися у ніжні квіти підсніжника — провісника тепла, символ сподівань на краще майбутнє. Так вони залишилися у народі символом надії.
Починають вони рости в лютому під сніжною ковдрою, а в березні — гойдаються ніжно-білі квіти.
Квітка підсніжника завдяки своїй красі одна з перших відкриває весняний карнавал цвітіння. Люди збирають їх сотнями тисяч. У багатьох місцевостях вони зникають. Отже, підсніжники потрібно охороняти. В 1980 році вони занесені до Червоної книги.
Ряст
В народі ряст називають кониками, півниками. Мабуть, це пов'язано з легендою, в якій оповідається, то в одному пралісі жила відьма. Вночі вона літає на мітлі, а вдосвіта повертається до своєї лісової хатинки, щоб заховатися від людських очей і відпочити. Лишень задрімає — а вже півень починає кукурікати і спати відьмі не дає. Розсердилась вона на півня та й перетворила його на квітку — ряст, яка дещо скидається своєю формою на голову півня.
А ось інша легенда розповідає, що напровесні летіли над лісом жайворонки, посварилися між собою та й почали битися. Билися так, що аж шпорці та чуби свої погубили. Попадали вони на родючий грунт і проросли гарними весняними квітами. Майже по всій Україні поширений ряст порожнистий з рожево-фіолетовими квітами.
У Карпатах поширений ряст проміжний. Найкраще росте ряст на родючий вологих грунтах у напівтіні. Використовують його при лікуванні нервової хвороби.
Незабудка
Свою наукову назву Myosotis, що позначає в перекладі "мишаче вушко", квітка отримала із-за покритого волосками листя. Про походження незабудок існують різні легенди. Вони розповідають про сльози, пролиті нареченими при розставанні з коханими. Сльози ці перетворюються на блакитні, як їх очі, квіти, і дівчата дарують їх коханому на пам'ять.
Також існує легенда про походження назви незабудок в той час, коли Господь давав імена квітам. Один з кольорів забув тільки що отримане ім'я і повернувся перепитати. "Не забудь мене!" - відповів Господь. Згідно іншому варіанту, квітка, якій забули дати ім'я, прийшла до Бога і попросила дати їй назву. "Я тебе не забуду, не забудь і ти Мене. Віднині твоє ім'я буде незабудка".
По поширеному в Германії повір’ю, незабудки зростають на могилах некрещених дітей, як би докоряючи батькам в тому, що вони забули виконати цей обряд.
Мак
Коли Господь створив землю, тварин і рослини, всі були щасливі, окрім Ночі. Як не старалася вона за допомогою зірок і жучків, що світяться, розсіяти свій глибокий морок, дуже багато краси природи вона приховувала, чим всіх відштовхувала від себе. Тоді Господь створив Сон, сновидіння і марення, і разом з Ніччю вони стали бажаними гостями. З часом в людях прокинулися пристрасті, одна людина навіть задумала убити свого брата. Сон хотів зупинити її, але гріхи цієї людини заважали йому підійти. Тоді Сон в гніві увіткнув свій чарівний жезл в землю, а Ніч вдихнула в нього життя. Жезл пустив коріння, зазеленів і, зберігаючи свою зухвалу, сон силу перетворився на мак.
Мак служив символом родючості через свою велику плодючість (у маковій коробочці міститься близько 30 тис. насінинок). Тому він є постійним атрибутом Гери (Юнони) - богині родючості і шлюбу.
Маком обсипають місця, у яких хочуть позбавитися від хитрощів і мани відьом. Мак має бути дикий і освячений 14 серпня в день Маккавеїв.
Маргаритка
Свою назву "маргаритка» отримала від грецького слова margarites - "перлина". Ця квітка має дуже красиву легенду про своє походження.
Коли, взнавши благу звістку від Архангела Гаврила, Пресвята Діва йшла до Єлизавети, то усюди, де ступала нога майбутньої Божої Матері, зростали маленькі білі квіточки. Білі, у вигляді сяяння, пелюстки говорили про славу Божої, а золота середина - про священний вогонь, що горів в серці Марії.
Є інша легенда про походження маргариток. Пресвята Діва, будучи ще дитям, дивилася вночі на небо, і Їй захотілося, щоб дивні зірки стали земними квітами. Тоді зірки відбилися в блискучих краплях роси, і вранці земля була усіяна білими квітами. І оскільки бутони маргариток схожі на зірочки, то люди до цього дня вважають, що ці квіти бережуть таємницю людського щастя, і запитують про нього, перераховуючи їх пелюстки.
Романтичні лицарі, для яких Діва Марія служила ідеалом, вибрали скромну маргаритку як свою квітку. По звичаю закоханий лицар підносив пані серця букет маргариток. Якщо пані наважувалася відповісти "так", вона вибирала з букета найкрупнішу маргаритку і дарувала її чоловікові. З цієї миті йому було дозволено намалювати на своєму щиті маргаритку - знак взаємної любові. Але якщо пані перебувала в нерішучості, вона сплітала з маргариток вінок і віддавала його лицареві. Такий жест не вважався категоричною відмовою, і деколи до кінця свого життя володар вінка з маргариток чекав прихильності жорстокої пані.
Бузок
Існує оповідання про походження бузку. Богиня весни розбудила Сонце і його вірну супутницю Іріс (веселку), змішала промені сонця із строкатими променями веселки, почала щедро сипати їх на свіжі борозни, на луки, гілки дерев - і усюди з'являлися квіти, а земля тріумфувала від цієї благодаті. Так вони дійшли до Скандинавії, але у веселки залишилася лише лілова фарба. Незабаром тут опинилося стільки бузку, що Сонце вирішило змішати фарби на палітрі Веселки і почало сіяти білі промені - так до лілового бузку приєдналася біла.
Батьківщина бузку - Персія. У Європу вона потрапила лише в XVI столітті. У Англії бузок вважається квіткою нещастя. Старе англійське прислів'я говорить, що той, хто носить бузок, ніколи не носитиме вінчальне кільце. На Сході бузок служить символом сумного розставання і закохані вручають її один одному при розставанні назавжди.
Латаття
В Германії розповідали, що одного дня русалочка закохалася в лицаря, а той не відповів їй взаємністю. Від горя німфа перетворилася на латаття. Існує повір'я, що німфи ховаються в квітах і на листі латаття, а опівночі починають водити хороводи і захоплюють за собою людей, що проходять повз озера. Якщо комусь і вдалося абияк від них втекти, то потім горе його висушить.
За іншою оповіддю, латаття - це діти красуні графині, захопленої в мул болотяним царем. Убита горем мати графині щодня ходила на берег болота. Одного дня вона побачила чудову білу квітку, пелюстки якої нагадували колір обличчя її дочки, а тичинки - її золотисте волосся.
Камелія
Камелію вважають красивою, але бездушною квіткою - емблемою холодності і черствості відчуттів, емблемою красивих, але безсердечних жінок, які, не люблячи, заманюють і гублять.
Про виникнення камелії на землі існує така оповідь. Ероту (Амур), пересиченому любов'ю богинь Олімпу і земних жінок, його мати Афродіта порадила полетіти на іншу планету. На Сатурні він почув хор ангельських голосів і побачив красивих жінок з білим тілом, сріблястим волоссям і ясно-блакитними очима. Вони співали хвалу Господу, що він дав їм тіло з льоду, який заспокоює пристрасті і гасить всілякі бажання. Вони поглянули на Ерота, милувалися його красою, але не захоплювалися ним. Марно він пускав свої стріли. Тоді у відчаї він кинувся до Афродіти, яка обурена таким невластивим жінкам бездушшям, вирішила, що ці бездушні істоти негідні бути жінками і повинні зійти на землю і перетворитися на квіти.
Троянда
З хвиль моря з'явилася на світ богиня любові Афродіта. Ледве вона вийшла на берег, як пластівці піни, що виблискували на її тілі, почали перетворюватися на яскраво-червоні троянди.
Мусульмани вважають, що біла троянда виросла з крапель поту Магомета при його нічному сходженні на небо, червона троянда - з крапель поту архангела Гавриїла, що супроводжував його, а жовта - з поту тварини, що була при Магометі.
Живописці змальовували Богородицю з трьома вінками. Вінок з білих троянд означав Її радість, з червоних - страждання, а з жовтих - Її славу.
Червона мохова троянда виникла з крапель крові Христової, що струмувала по Хресту. Ангели збирали її в золоті чаші, але декілька крапель впали на мох, з них виросла троянда, яскраво-червоний колір якої повинен нагадувати про пролиту за наші гріхи кров.
Соловей побачив білу троянду і в захваті притиснув її до своїх грудей. Гостра шпилька встромилася йому в серце і яскраво-червона кров забарвила пелюстки чудової квітки.
У Древньому Римі троянда служила символом плотської любові. Всі гості імператорських оргій надівали вінки з троянд, в чашу з вином кидали рожеві пелюстки, і відсьорбнувши небагато, підносили своїй коханій.
За часів падіння Риму троянда служила символом мовчання. У той час було небезпечно ділитися своїми думками, тому під час бенкетів, на стелі зали вішали штучну білу троянду, погляд на яку заставляв багато стримувати свою відвертість. Так з'явився вислів: "Sub rosa dictum" - сказане під трояндою, тобто під секретом.
Лілія
За єврейськими оповідями, квітка ця зростала в раю під час спокуси Єви дияволом і міг поганитися їм, але нічия брудна рука не наважилася торкнутися її. Тому євреї прикрашали ним священні вівтарі, капітелі колон храму Соломона. Можливо, з цієї причини по вказівці Моїсея лілії прикрашали семисвічник.
Біла лілія - символ невинності і чистоти - виросла з молока матері богів - Гери (Юнони) яка знайшла захованого від її ревнивого погляду немовляти фіванської цариці Геркулеса, і знаючи божественне походження малятка, хотіла дати йому молока. Але хлопчик, учувши в ній свого ворога, укусив і відштовхнув її, а молоко розлилося по небу, утворивши Молочний шлях. Декілька крапель впали на землю і перетворилися на лілії.
Про червону лілію розповідають, що вона поміняла колір в ніч перед хресним стражданням Христа. Коли Рятівник проходив по саду Гефсиманському, то на знак співчуття і печалі перед Ним схилили голови всі квіти, окрім лілії, яка хотіла, щоб Він насолодився її красою. Але коли страждальний погляд впав на неї, то рум'янець сорому за свою гордість порівняно з Його упокорюванням розлився по її пелюстках і залишився назавжди.
У католицьких землях існує повір’я, що Архангел Гавриїл в день Благовіщення з'явився до Пресвятої Діви з лілією. З лілією, як символом чистоти і непорочності, змальовуються у католиків св.Йосиф, св.Йоанн, св.Франциск.
Конвалія
Існує повір'я, що в світлі місячні ночі, коли вся земля обійнята глибоким сном, Пресвята Діва, оточена вінцем з сріблястих конвалій, з'являється іноді тим з щасливих смертних, яким готує несподівану радість.
Коли конвалія відцвітає, зростає маленька кругла ягідка - пальні, вогненні сльози, якими конвалія оплакує весну, кругосвітню мандрівницю, що розсипає всім свої ласки і що ніде не зупиняється. Закохана конвалія так само безмовно перенесла своє горе, як несла і радість любові.
У зв'язку з цим язичеським повір’ям, можливо, виникла християнська оповідь про походження конвалії з пальних сліз Пресвятої Богородиці біля Хреста Її розіпнутого Сина.
Виводячи конвалії штучно, їх часто вирощують в судинах особливої форми, що мають вид кулі, ваз, яєць. При ретельному догляді конвалії так щільно обростають судину, що вона стає непомітною. Яйця з конвалій, прикрашені білими і рожевими шовковими стрічками, є прекрасним пасхальним дарунком.
Хризантема
Хризантема - улюбленець Японії. Зображення її священне і правом носити його користуються тільки члени імператорського будинку. Силоміць урядового захисту користується лише символічні хризантеми в 16 пелюсток. Вона є символом, що дає всьому життя сонця.
У Європу хризантема була вперше ввезена до Англії в XVII столітті. Тут вони є не стільки квітами для букетів, скільки похоронними. Можливо, тому про їх походження існує сумне повір’я.
У бідної жінки помер син. Вона прикрашала дорогу для неї могилу зібраними по дорозі польовими квітами, поки не настали холоди. Тоді вона пригадала про букет штучних квітів, який заповідала її мати як застава щастя. Цей букет вона поклала на могилу, окропила його сльозами, помолилася, а коли підвела голову, то побачила диво: вся могила була покрита живою хризантемою. Їх гіркуватий запах як би говорив, що вони присвячені печалі.