Повідомлення на тему: «Афганістан - друга половина ХХ ст..»
Внутрішня та зовнішня політика другої половини 40—60-х рр.
Квітнева революція 1978 р. та радянська інтервенція
Режим руху "Талібан"
Внутрішня та зовнішня політика другої половини 40—60-х рр.
На час закінчення Другої світової війни Афганістан був відсталою феодальною монархією. Життя основної маси населення було за своїм характером патріархальним. Близько 3 млн. афганців вели кочовий або напівкочовий спосіб життя. Більшість 16-мільйонного населення країни була неписьменною й абсолютно не цікавилася політикою. Реальна влада в більшості віддалених районів належала заможним землевласникам, муллам та племінним ватажкам.
Хоча формальним головою держави вважався король Мохаммед Захір Шах (1914 р.н.), аж до 1953 р. від його імені правили три його дядьки. У 1946 р. Афганістан вступив у ООН. Майже одразу після цього розмірений ритм афганського суспільного життя був порушений конфліктом із новопроголошеною поруч із Афганістаном мусульманською державою Пакистаном. Напруження в міждержавних стосунках спричиняла наявність на території Пакистану значної пуштунської меншини. Зважаючи на те, що пуштуни складали близько половини населення повоєнного Афганістану, Кабул вирішив висловити претензії на заселені пакистанськими пуштунами території. Приєднання цих земель дало б Афганістану вихід до моря. Афганістан підтримував сепаратистський рух пуштунів у Північно-Західній прикордонній провінції Пакистану. У 1950 р. на кордоні між обома країнами навіть відбувалися збройні сутички. Міждержавні стосунки вдалося врегулювати лише 1958 р.
Через вельми низький освітній рівень населення, більшість мешканців Афганістану не брала жодної участі в політичному житті, а король та його оточення на власний розсуд змінювали урядові кабінети. Упродовж 1945—1973 рр. при владі змінилося 7 прем'єр-міністрів. Тривалий період (1953—1963) уряд країни очолював Мохаммед Дауд (1909—1978), племінник Надір Шаха й двоюрідний брат, а згодом і зять правлячого короля. Плануючи широку модернізацію Афга-
ністану, М. Дауд вирішив спертися на допомогу СРСР. У 1956 р. Кабул отримав перші поставки радянської зброї, а з 1961 р. в Афганістані, з'явилися військові інструктори із СРСР. Під час візиту до афганської столиці Нікіта Хрущов підписав із Захір Шахом угоду про реалізацію спільних промислових проектів загальною вартістю в 100 млн. доларів. Загалом, до 1972 р. СРСР позичив Кабулу 900 млн. доларів, причому 40% цих грошей афганці витратили на купівлю радянської зброї.
Більша частина радянських цивільних інвестицій також була вигідною насамперед самій Москві. За допомогою СРСР збудовано залізницю від радянського кордону до Кабула, портові споруди на Амудар'ї, великий аеродром в Баграмі. Головним економічним проектом 60-х рр., який було реалізовано за допомогою Радянського Союзу, стало будівництво газопроводу із Афганістану до СРСР. У 1968 р. в радянську Середню Азію почав надходити дешевий афганський газ. Сам Афганістан використовував лише 3% видобутого на своїй території природного газу.
У березні 1963 р., бажаючи спинити поширення радянського впливу, котрий справедливо пов'язували із особою прем'єра, король відправив М. Дауда у відставку. Через рік, у 1964 р., прийнято конституцію, яка проголосила Афганістан парламентською монархією. Конституція передбачала повну виборність нижньої та часткову виборність вищої палат парламенту. У країні вперше в її історії з'явилися політичні партії. Процес лібералізації політичного життя в Афганістані другої половини 60-х рр. отримав назву "нової демократії". Влітку 1965 р. відбулися перші в історії Афганістану вільні загальнонаціональні вибори. Втім, парламент справляв досить обмежений вплив на прийняття політичних рішень, що й далі залежали від короля та його оточення. У 1965 р. ліві сили сформували Народно-демократичну партію Афганістану (НДПА), яка в 1967 р. розкололася на дві фракції "Парчам" ("Прапор") та "Хальк" ("Народ").
Квітнева революція 1978 р. та радянська інтервенція
У результаті безкровного державного перевороту 17 липня 1973 р. в Афганістані повалено монархію. Скориставшись зарубіжним візитом короля Захір Шаха, до влади в країні прийшла група військових, очолена колишнім прем'єр-міністром М. Даудом, який у західній пресі одразу ж отримав прізвисько "Червоний принц". Новий уряд орієнтувався на співпрацю із Радянським Союзом, а у внутрішньополітичній сфері спирався на НДПА. В очах населення М. Дауд насамперед був родичем короля, а також послідовним прихильником реформ, тому афганці сприйняли зміну влади байдуже. М. Дауд швидко зосередив у своїх руках всі головні важелі влади в країні, поєднавши пости президента, прем'єр-міністра та головнокомандувача збройних сил. Незадоволені прокомуністичним курсом уряду ісламісти, яких очолив Гульбеддін Хекматіяр, підняли в червні 1975 р. повстання в Паншерській долині, однак швидко були розсіяні урядовими військами. Проти політичних противників режиму влада розгорнула таємну війну. Прийнята в 1977 р. конституція закріпила існування в Афганістані однопартійної системи.
Невдалі спроби економічних реформ, що призвели до ще більшого зубожіння населення, викликали сплеск незадоволення неефективною діяльністю уряду. 26 квітня 1978 р. під час похорону вбитого невідомими чільного функціонера НДПА відбувся траурний мітинг, на якому присутні виступили із різкою критикою правлячого режиму. Різко відреагувавши, влада арештувала організаторів мітингу включно із лідерами НДПА Нур Мохаммедом Таракі (1917—1979) та Бабраком
Кармалем (1929—1996). Вже наступного дня, 27 квітня 1978 р., ті члени Народно-демократичної партії, що ще залишалися на свободі, організували державний переворот. У результаті повалення режиму М. Дауда до влади прийшов лідер партійної фракції "Хальк" Н.М. Таракі. Інша назва цих подій — Саурська революція (від пуштунської назви місяця квітень — "саур"). М. Дауда та членів його родини було вбито. Переворот у Кабулі підтримав Радянський Союз, оскільки в останні роки свого правління М. Дауд почав переорієнтовуватися на співпрацю із США та Саудівською Аравією. Революційний уряд скасував конституцію 1977 р., змінив назву країни на Демократичну Республіку Афганістан і підписав із СРСР угоду про дружбу та співробітництво. Отримавши фінансову та технічну допомогу від Радянського Союзу, Н.М. Таракі розпочав форсованими темпами здійснювати соціально-економічні реформи.
Н.М. Таракі розпочав проведення земельної реформи, пообіцяв ліквідувати неписьменність та запровадити програми емансипації жінок. Встановивши верхню межу землеволодіння в країні на рівні б га орної землі, уряд конфіскував "земельні надлишки" в майже 28 тис. селянських господарств. Нерозважливо вдавшись до атеїстичної риторики, уряд налаштував проти себе духовенство. У кінці 1978 р. у деяких районах країни, під'юджувані фундаменталістами, повстали кілька племен. До літа наступного року вони вже контролювали значну частину сільських районів Афганістану. Традиціоналістські родоплемінні структури країни чинили затятий опір спробам запровадити соціальні перетворення революційними насильницькими методами.
Успішний переворот та захоплення влади не змогли усунути суперечностей всередині НДПА, яка складалася з двох фракцій. На розбіжності в політичних поглядах накладалися кланові та національні інтереси. У своїй діяльності "Хальк" спирався переважно на пуштунів, що складали 54% населення країни, а "Парчам" — на . таджиків, які становили 37% жителів Афганістану. Оскільки Н.М. Таракі був лідером "Хальку", невдовзі почалося безжальне фізичне знищення політичних конкурентів з "Парчаму".
Політична боротьба загострилася на початку 1979 р. Країна постала перед загрозою політичного хаосу. Політичні вбивства та збройні зіткнення політичних суперників просто на вулицях столиці стали щоденним явищем. У багатьох районах країни тривала партизанська війна. Зовнішньополітичний імідж країни серйозно зіпсувало викрадення в березні 1979 р. членами маоїстського радикального угруповання американського посла в Кабулі Адольфа Даббса. Під час невдалої операції із звільнення посол загинув. У цій ситуації міністр оборони Хафізулла Амін (1929—1979) організував 14 вересня 1979 р. черговий переворот, у результаті якого Н.М. Таракі усунуто від влади. Згодом колишнього прем'єра задушив подушкою особистий охоронець.
Революційна рада Афганістану оголосила X. Аміна президентом. Новий керівник Афганістану продовжив прорадянську політику свого попередника, водночас почавши робити кроки в напрямку до політичного усамостійнення. X. Амін не довіряв радянським радникам, яких було надіслано Москвою ще під час правління Н.М. Таракі. Одна з причин охолодження стосунків полягала в тому, що серед радників було багато таджиків, у безсторонності яких сумнівався афганський уряд.
Відчувши загрозу власним інтересам, Москва зважилася на воєнну акцію в Афганістані. Радянський уряд надіслав до Кабула підрозділ спеціального призначення, який 27 грудня 1979 р. захопив президентський палац, знищивши X. Аміна та його
найближче оточення. Владу передано діячеві "Парчаму" Б. Кармалеві, який одразу ж звернувся до СРСР із офіційним проханням надіслати до Афганістану військовий контингент. На рішення радянських лідерів ввести до Афганістану війська вплинула уявна загроза поширення на Афганістан ісламістських впливів з Ірану. Москва сподівалася, що Захід залишиться пасивним спостерігачем радянського втручання, як це було двома роками раніше під час криз в Анголі та Ефіопії.
Уведення до Афганістану іноземних військ та прихід до влади "таджицького" "Парчаму" ще більше загострили національні проблеми країни. Значно активізувалися мусульманські повстанці, які розпочали партизанські дії в пуштунських прикордонних з Пакистаном районах ще 1978 р. Тікаючи від репресій урядових та радянських військ, упродовж лише 1980 р. до Пакистану переселилося близько 800 тис. осіб. Афганістан виключено з впливової міжнародної організації Ісламська конференція. На вторгнення радянських військ до Афганістану неочікувано гостро відреагували Сполучені Штати. Президент СІЛА Дж. Картер наклав ембарго на поставки зерна до СРСР і закликав бойкотувати Олімпійські ігри в Москві влітку 1980 р. Щоправда, західноєвропейські країни не підтримали американських пропозицій про міжнародний економічний бойкот агресора, а невдовзі, після президентських виборів, Р. Рейган скасував ембарго.
Поява в Афганістані інтервентів підняла на боротьбу з урядом навіть ті сили, які раніше зберігали нейтралітет або ставилися до лівих ідей із симпатією. До лав збройної опозиції режиму Б. Кармаля влилися десятки різноманітних організацій — від племінних ватажків до прихильників ісламської революції у Ірані. Крім пуштунів, партизанську боротьбу розпочали й інші народи Афганістану: таджики, узбеки, белуджі та ін. Отримавши значну військово-технічну допомогу від СІЛА, загальний обсяг якої за 1980—1988 рр. оцінюється в 3 млрд. доларів, афганські партизани "моджахеди" ("бійці за віру") створили в Пакистані та Ірані низку військово-вишкільних таборів та баз забезпечення. На допомогу афганським повстанцям почали прибувати добровольці та військові інструктори із мусульманських, а іноді й немусульманських країн.
Незважаючи на постійне збільшення чисельності "обмеженого контингенту військ", який у 1984 р. сягнув 150 тис. солдатів та офіцерів, радянська армія могла контролювати лише найбільші міста та транспортні шляхи. У багатьох місцевостях окупаційні гарнізони з року в рік перебували в оточенні, і зв'язок з ними утримувався виключно повітрям. Радянська армія часто вдавалася до методів колективної відповідальності, коли за партизанські напади репресій зазнавало цивільне населення. У багатьох підрозділах "обмеженого контингенту" поширювалися деморалізація та моральний розклад. Непоодинокими були випадки, коли радянські військові займалися контрабандою, торгівлею зброєю та наркотиками, або навіть переходили на бік "моджахедів".
Усвідомлюючи невдачі політичного курсу країни, Б. Кармаль здійснював жорстокі репресії, намагаючись таким чином зміцнити свій режим. У 1982 р. партійна чистка відбулася в "ІІарчамі". Після приходу до влади в СРСР Міхаїла Горбачова та проголошення нового політичного курсу сталися зміни й у політиці НДПА. У середині 80-х рр. урядовий тиск на опозицію послабився. На виборах до провінційних органів самоуправління в 1985 р. 60% місць отримали незалежні від НДПА кандидати. У наступному році Б. Кармаля усунув від влади керівник національної служби безпеки ХАД Мохаммед Наджибулла (1947—1996), який став лідером країни. Новий
уряд проголосив політику "національного примирення" та 6-місячне одностороннє припинення вогню, якого, щоправда, не дотримувалася жодна сторона. Уряд М. Наджибулли почав відхід від практики жорсткого ортодоксального комуністичного будівництва. Наслідком лібералізації режиму стало створення в 1987 р. опозиційного Національного фронту. У травні 1988 р. згідно з підписаною в Женеві Афганістаном, Пакистаном, СРСР та СІЛА угодою, почався вивід радянських військ. Останні радянські солдати покинули Афганістан 15 лютого 1989 р.
Радянська інтервенція коштувала Афганістанові понад 2 млн. жертв лише вбитими. Понад З млн. осіб стало біженцями. Зруйновано тисячі населених пунктів, виставлено сотні тисяч мін. За офіційно оголошеними даними, радянська армія втратила вбитими 14 453 солдатів та офіцерів, у тому числі — 2378 мешканців України. Поразка, якої зазнав Радянський Союз у афганській війні, гнітюче вплинула на ціле радянське суспільство й прискорила процеси розпаду СРСР.
Режим руху "Талібан"
У лютому 1989 р. в Пешаварі (Пакистан) створено коаліційний уряд афганського руху опору. Своєрідним дипломатичним визнанням його повноважень стала акредитація при ньому офіційного представника США. Лідером об'єднання повстанських угруповань став Г. Хекматіяр. Падіння уряду М. Наджибулли стало наслідком невдалого путчу 19-21 серпня 1991 р. в Москві та розпаду СРСР. Припинення поставок радянської зброї та боєприпасів винесло вирок кабульському комуністичному режимові. У квітні 1992 р. 60-тисячна армія узбеків під командуванням Абдул Рашида Дустума, що раніше воював на боці М. Наджибулли, перейшла на бік опозиції. Кабул зайняли таджицькі підрозділи Ахмед Шаха Масуда. В грудні 1992 р. президентом країни обрано Бурхануддіна Раббані (1940 р.н.) — керівника Ісламської спілки Афганістану.
Незважаючи на ліквідацію прокомуністичного режиму, війна в Афганістані не припинилася. Влітку 1992 р. почався конфлікт між підрозділами А.Ш. Масуда та військами коаліції Г. Хекматіяра. Ситуація ускладнилася після того, як в жовтні 1994 р. в громадянську війну втрутилися підрозділи руху "Талібан" — вишколених та озброєних в Пакистані учнів релігійних шкіл медресе. У листопаді 1994 р. таліби захопили друге за величиною місто країни Кандагар і проголосили його своєю столицею. Відзначаючись фанатичною самопожертвою та залізною дисципліною, таліби зуміли переламати хід війни на свою користь та взяти у вересні 1996 р. Кабул. Війська президента Б. Раббані та сили союзного йому А.Р. Дустума відійшли з північні райони країни. Отримавши військову допомогу від Росії та Узбекистану, А.Р. Дустум закріпився на півночі Афганістану, звідки зі зміннним успіхом вів бойові дії проти талібів, в руках яких опинилася переважна більшість території країни.
Під правлінням ортодоксально ісламістського уряду "Талібану" Афганістан перетворився на заповідник середньовічного обскурантизму. У країні заборонено поширення європейських та американських книг, фільмів та інших продуктів західної культури. Населенню строго приписано носити тільки традиційний східний одяг. Під час товариського матчу з футболу між збірними Афганістану та Пакистану, пакистанських спортсменів мало не лінчував розгніваний натовп, який обурився тим, що вони вийшли на поле в трусах, хоча традиційний іслам приписує чоловікам ходити винятково в довгих штанях. Закрито перукарні, оскільки за нормами традиційного ісламу мусульманин повинен носити волосся однакової довжини на цілій голові.
Великий резонанс у світі викликало знищення талібами двох великих скульптурних зображень Будди в провінції Баміан. Незважаючи на те, що обидві пам'ятки датувалися V ст., себто часами, коли ісламу ще не існувало, й на той факт, що обидві скульптури були внесені ЮНЕСКО до реєстру світової культурної спадщини, таліби усе ж висадили їх в повітря, посилаючись на заборону пророка Мухаммеда виготовляти людські зображення.
Хоча на початок 2001 р. таліби контролювали 90% території країни, їх уряд не здобув міжнародного визнання. Проголошений лідером "Талібану" муллою Мохам-медом Омаром Ісламський Емірат Афганістан визнали лише Пакистан, Саудівська Аравія та Об'єднані Арабські Емірати. Решта країн світу не встановили дипломатичних відносин із талібами, мотивуючи своє рішення винятковою недемократичністю їх режиму. Значну проблему для режиму талібів створили контакти керівництва країни із Осамою бен Ладеном, якого звинувачено в організації терористичних актів 11 вересня 2001 р. у США. Сполучені Штати заявили, що під управлінням "Талібану" Афганістан став розсадником міжнародного тероризму, оскільки на території країни цілком легально діяли вишкільні табори ісламських терористів.
У листопаді 2001 р. США розпочали велику військову операцію в Афганістані, наслідком якої стало повалення режиму руху "Талібан". У боротьбі з талібами американці використали сили Північного альянсу, яким була надана значна військово-технічна та фінансова підтримка. Унаслідок воєнної, чи, за визначенням керівництва США — антитерористичної операції, в країні створено новий світський уряд. Очолив його політик виразно прозахідної орієнтації Хамід Карзаї (1957 р.н.). Після закінчення війни із талібами на території країни залишився військовий контингент країн НАТО, що мав займатися пошуками бойовиків "Аль-Каїди" та "Талібану".
Понаддвадцятилітня війна зламала традиційний суспільний уклад замкнених сільських громад Афганістану. За час перманентної війни виросло ціле покоління, яке не уявляє собі життя без зброї під рукою. Шалено знищений війною та бідний на природні ресурси Афганістан знову опинився на узбіччі світової політики. Афганцям доведеться, вочевидь, прикласти ще чимало зусиль для принаймні часткової відбудови економіки та нормалізації суспільного життя своєї країни.