Шевченківський вечір "Свіча, запалена від серця"

Мета:

- виховання любові до рідної мови, скарбів поетичного слова, України;

- вшанування пам’яті видатного художника слова, патріота України Т.Г.Шевченка.

- формування культури мовлення через красу й багатство рідної мови.

- пропагування творчості обдарування рідного краю; відобразити актуальність творчості  Кобзаря сьогодні.

Обладнання:виставка репродукцій творів Шевченка та його малюнків, його портрети у різні періоди життя; пісні,  рушник

На сцені – рушник і вислів “Не одцурайтесь своєї мови…”.

На столі рушник, портрет Шевченка, квіти, свічка.

Кобзарю! Знов до тебе я приходжу,

                               Бо ти для мене совість і закон»

                                                                       (Ліна Костенко)

Ведуча1: Шановні гості! Запрошуємо вас у царство мудрого й красивого, правдивого й цінного, сильного й ласкавого, доброго й мужнього слова. Поезія – це вогник, схожий на полум’я свічки, що запалює душу людини.

Запалює свічку.

Ведуча 2: Хай палає свічка.

Хай палає,

Поєднає нас вона в цей час.

Друзів голоси нехай лунають,

Слово й музика нехай єднають нас.

Звучить мелодійна музика

Учениця 1: Мова українська – то Шевченка слово,

Лесі Українки і Марка Вовчка.

Учениця 2: Мова українська – то дарунок Бога,

Це барвисте слово генія Франка.

Учениця 1: Мова українська – це і степ широкий,

Це сади вишневі, і гаї, й ліси.

Учениця 2: Мова українська – океан глибокий

Мудрості народу – вічної краси.

Учениця 1: Мова українська – берегиня наша,

Пісня материнська, голос немовлят.

Учениця 2: Мова українська – це достатку чаша

І найбільше свято із відомих свят.

Ведуча 1: Рідна мово! У тобі щедрість віків і пам’ять тисячоліть, неосяжна душа народу і безсмертя його.

Ведуча 2: Духовним батьком, творцем і рятівником української мови й всієї нації став Великий Кобзар – Тарас Шевченко.

То була дивовижна зоря.

На убогу і світом забуту,

Щоб її до життя повернути,

Бог послав Кобзаря.

Ведуча 1..Весна… Ще несміливо, ледь помітно ступаєш ти моєю рідною Україною. Твій прихід – це завжди свято. Свято оновлення, відродження, свято наших душ.

Ведуча 2  Кожному з нас здається, що він народжується на світ удруге, що весна ця – особлива, краща, світліша!

Ведуча 1.  Весна… Ти подарувала світові таку величну Людину, душу української нації – Тараса Григоровича Шевченка. Хочеться торкатися його святих слів, читати й перечитувати сторінка за сторінкою його прості і мудрі поезії

Учень 1: Щовесни, коли тануть сніги

І на рясті засяє веселка,

Повні сил і живої снаги

Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.

Учень 2: Ти, Тарасе, сьогодні

Нас зібрав докупи.

І зійшлися у цій залі

Шевченка онуки.

Ведуча 2:     Та ми знову розгорнемо сторінку його життя

1.В похилій хаті, край села,

Над ставом чистим і прозорим

Життя Тарасику дала

Кріпачка мати, вбита горем.

Не на шовкових пелюшках.

Не у величному палаці –

В хатині бідній він родивсь

Серед неволі, тьми і праці.

Нещасна мати сповила.

Його малого й зажурилась…

І цілу ніченьку вона –

За сина – кріпака молилась

Заходить жінка, одягнена в сільський одяг, підходить до запаленої свічки, що стоїть біля портрета Т.Г.Шевченка. До неї підходить хлопчик. 

Хлопчик: Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах  держиться? 
Мати: Так, мій синочку, правда. 
Жінка сідає на лаву, хлопчик біля неї, кладе голову на коліна матері, вона співає «Колискову». 

Хлопчик: А чому так багато зірок на небі? 

Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив? 

Хлопчик: Бачив, матусю, бачив… Матусечку, а чому одні зірочки ясні, великі, а другі ледь видно? 

Мати: Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добро, тоді свічечка такої людини світить ясно і світло це далеко видно. 

Хлопчик: Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше. 

Мати: Старайся, мій хлопчику (гладить його по голові). 

Як гірко, як нестерпно жаль, 
Що долі нам нема з тобою! 
Ми вбогі, змучені раби, 
Не маєм радісної днини, 
Нам вік доводиться робить, 
Не розгинаючи і спини. 

Ведуча 1:Хлопчик ріс мовчазний, завжди чомусь замислений. Ніколи не тримався хати, а все тинявся десь по бур’янах, за що прозвали в сім`ї «малим приблудою». 

Ведуча 2:  Ріс Тарас розумною, допитливою дитиною, хотів усе знати. Наслухавшись розповідей про те, що залізні стопи підпирають небо, він загорівся бажанням подивитися на них і пішов шукати. Але зустрілися добрі люди і повернули малого додому.

Відео 55 сек.

Ведуча 1: Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка «в науку». Дивна це була наука. П’яниця – дяк навчав дітей по церковних книгах. За найменшу провину карав своїх учнів різками. Будучи уже відомим поетом, Т.Шевченко згадував ту школу, куди привела його кріпацька доля. 

Тарасик:

Ти взяла мене маленького за руку 
І хлопця в школу повела 
До п’яного дяка в науку. 
«Учись, серденько, і колись 
З нас будуть люди»,- 
ти казала. 

Ведуча 2: Та недовго тривала Тарасова «наука». Несподіване горе випало на долю маленького хлопчика. Замучена важкою працею, померла мати. 

Тарасик: Там матір доброю мою 
Ще молодою - у могилу 
Нужда та праця положила. 

Ведуча1 : Незадовго до смерті матері в 1825р. помер і батько. Смерть батька приголомшила малого Тараса. 

Відео 2.10 сек.
Тарасик:

Там батько плачучи з дітьми 
(А ми малі були та голі), 
Не витерпів лихої долі, 
Умер на панщині!.. А ми 
Розлізлися межи людьми, 
мов мишенята. Я до школи- 
Носити воду школярам. 

Ведуча 2: Тарас наймитує в школі, а потім наймається пасти громадську череду. Мине 20 років, і він з болем буде згадувати своє дитинство у вірші «Мені тринадцятий минало». 

Читання вірша «Мені тринадцятий минало».

 

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога......

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тоді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!..

І золотої й дорогої

Моєї долі молодої,

А іноді така печаль

Оступить душу, аж заплачу.

І ще до того, як побачу

Малого хлопчика в селі.

Мов одірвалось од гіллі.

Одне-однісіньке під тином

Сидить собі в старій ряднині.

Мені здається, що се я.

Ведуча 1: Коли Тарасу було вже чотирнадцять років і його зробили козачком Енгельгардта. В той час молодий Шевченко вперше закохався в дівчину Оксану.

Виходить Тарас і Оксана.

Оксана:Чом же плачеш ти? Ох, дурненький Тарасе. Давай я сльози витру. Не сумуй, Тарасику, адже кажуть найкраще від усіх ти читаєш, найкраще за всіх ти співаєш, ще й, кажуть, малюєш. От виростеш і будеш малярем. Еге ж? 

Тарас:Еге ж, малярем. 

Оксана:І ти розмалюєш нашу хату. 

Тарас: Еге ж. А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний. Дивись, де твої ягнята! Ой, бідні ягняточка, що чабан у них такий – вони ж пити хочуть! 

Тарас сходить, Оксана читає вірш.

Оксана:

Ми вкупочці колись росли, 
Маленькими собі любились. 
А матері на нас дивились 
Та говорили, що колись 
Одружимо їх. Не вгадали. 
Старі зарані повмирали, 
А ми малими розійшлись 
Та вже й не сходились ніколи. 

Ведуча 2: Незважаючи на те, що народився поет в бідній кріпацькій сім´ї і

дитинство його було тяжким і безрадісним, малий Тарас ріс допитливим і розумним хлопчиком.

 

Ведуча 1.  Змалку в малої дитини прокинувся талант художника. Це було незвичайне дитяче захоплення. Вугіллям, крейдою чи олівцем він малював скрізь, де тільки міг: на стінах, дверях, папері. Ходив від села до села в пошуках учителя. Але важке було то навчання. Дяки-вчителі примушували носити воду, рубати дрова, робити все що завгодно, але не малювати. Так сталося , що пан Енгельгард все ж таки відсилає Шевченка на навчання до Петербурга.

Хоче малювати, прагне він до знань

Та за це багато, зазнає знущань.

Нишком він малює статуї в саду,

Вночі пише вірші про людську біду

Застав при малюванні раз

В саду його Сошенко,

Поміг, щоб вільним став Тарас,

Щоб вчитись став Шевченко.

Його пізнали малярі,

Хвалили вдале діло.

Але злякалися царі:

Він вірші пише сміло!

Бо в віршах тих розповідав,

Як добре вільним бути,

Яка невільникам біда,

Як гнобить ворог лютий.

Які степи, який Дніпро

І українські люди.

Як переможе ще добро

І весело всім буде.

І виріс я на чужині

І сивію в чужому краї,

То одинокому мені

Здається кращого немає

Нічого в Бога, як Дніпро

Та наша славная країна.

Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє.

Радіють люди, що одпочинуть

А я дивлюся… І серцем лину

В темний садочок на Україну.

Відеопрезентація про Т. Шевченка

Ведуча 2: Дякуємо Богу святому, що живемо не в такий вік, коли за слово правди людей на хрестах розпинали або на кострах палили. Не в катакомбах, не в вертепах зібралися ми славити великого чоловіка за його науку праведну: зібрались ми серед білого дня і всією громадою складаємо йому щиру дяку за його животворне слово.

Учень Ти зорею сіяєш у прийдешнім віку,

Сходиш хлібом духовним на яр-рушнику.

У розкриллі земних і заобрійних трас

Височієш над світом, великий Тарас.

Учень Твій голос – повнить пшеничний колос,

Бо те, за що ми жили й боролись,

Твій сон щасливий, зоря твоя,

Велика, вольна, нова сім’я…

Ведуча 1: Тарас Шевченко… Геній, мислитель, пророк. Людина незвичайної долі й незвичайного таланту, що здобула світову славу.

Ведуча 2: Увібравши в себе душу народу, він підніс його духовну велич і красу на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ. Тарас Шевченко звеличив Україну, звеличив весь український народ. Давайте ж сьогодні торкнемося серцем Шевченківських творів. Проймемося їхнім духом, тим самим зможемо виконати поетові заповіти:

Учениця 1: …Не одцурайтесь своєї мови

Ні в тихі дні, ні в дні громові,

Ні в дні підступно мовчазні,

Коли стоїш на крутизні

Один, чолом сягнувши птаха,

Й холодний вітер попід пахви

Бере і забиває дих,

Щоб ти скорився і притих.

Не одцурайсь, мій сину,

Мови. У тебе іншої нема.

Ти плоть і дух – одне-єдине

Зі словом батьківським – Людина,

Без нього – просто плоть німа.

Без мови в світі нас – нема!

Учениця 2: Схаменіться,…

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Учениця 3: Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь,

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

Учениця 4: Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, -

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

Учень5: І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пам’янути

Незлим тихим словом.

  

« Заповіт»

Ведуча1 Нам пісня, мов жива вода,

Душі наповнює криницю:

Вона у кожному єстві,

Вона – у нашій крові,

У нашій долі, у вбранні.

У час журби, і в час любові.

Ведуча2 : Вона і ми – то щось одне,

В ній магія космічна.

І буде вічно жити наш народ,

Бо має пісню він народну й вічну!

Пісня « Зоре моя вечірняя»

Заходить дівчина з « Кобзарем» в руках

Покладу «Кобзаря « на скатертину

                  І змахну непрошену сльозину…

                 Підійди сюди , моя дитино,

                 Заплети розплетену косу.

                 Книжка ця – це наша Україна,

                 В ній не тільки мова солов ' їна, -

                 Стогнуть в ній ще дотепер руїни,

                 Скапуючи кров’ю у росу.

                 Ця роса – червоний світ калини…

                  Бережи той цвіт, моя дитино, -

                  Не зів’яв він у важку годину,

                  Хай не в’яне і у наші дні.

                  Цвіт калини завше нагадає

                  Тому, хто у грудях серце має:

                 України іншої немає.

                 Тільки та , що у твоїм вікні…

                 Візьми силу з «Кобзаря» , дитино,

                 Бо у ньому – для душі хлібина,

                  Її теж кладуть на скатертину

                  У великі свята і малі.