«У садочку біля чистої хатини, серед квітів, бджіл, дітвори та домашнього птаства, за столом у тихий літній день сиділа, мов на картині, родина колгоспника Лавріна Запорожця»

Сім'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.

• О. Гончар: «Довженко володів щасливим даром жити у стані постійної творчої закоханості, бачив окремі явища в контексті народної історії».

• О. Довженко: «Жити треба тим, що є хорошого й красивого в людях».

(ознайомлення з підготовчою роботою учнів до уроку, представлення учнів-експертів)

Проблемне питання:

• За що поніс покарання О. Довженко? Чи дійсно твір націоналістичний? Які проблеми піднімаються у кіноповісті і «Щоденнику»?

Словник:

Національний - той, що стосується нації, національності, пов'язаний з їх суспільно-політичною діяльністю.

Націоналістичний – той, що стосується реакційної буржуазної ідеології й політики в галузі національних відносин, яка проповідує зверхність національних інтересів над соціальними, панування однієї нації за рахунок пригнічення іншої, розпалює національну ворожнечу, заперечуючи дружнє співробітництво і взаємодопомогу між націями.

Група І. Біль митця і проблема замовчування правди радянським урядом у «Щоденнику» О. Довженка.

• «Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я наро­дився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості», - так написав митець у «Щоден­нику» після заборони «України в огні».

У щирому зверненні до генсека Довженко писав: «Това­ришу Сталін, коли б ви були навіть богом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати і треба три­мати в чорному тілі. Невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм... у невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?».

Дійсність життя була багатшою і страшнішою за будь-яку уяву. «Книги і кінофільми про нашу правду, про наш народ повинні були тріщати од жаху, страждань, гніву і нечуваної сили людського духу», — писав у щоденнику в 1942 році письменник.

У грудні 1943 року, перебуваючи в Москві, Олександр Довженко робить записи, в яких перераховує, що втратив Київ за його пам'яті і чи можна було врятувати пам’ятки (старовинні церкви, собори, університети, музеї). Серед них був музей української культури. Довженко згадує: «Сюди не пускали відвідувачів, а завідувачів систематично заарештовували й розстрілювали. Коли в перший день війни бомба поцілила у ґанок музею, секретар обкому не дозволив гасити історичні цінності, побоюючись, що люди побачать шедеври, усвідомлять своє історичне минуле», чого радянська влада не могла допустити» (21.09.1944)

6 листопада 1945 року Олександр Довженко робить запис, у якому намагається підрахувати, скільки своїх синів і дочок втратила Велика Удовиця — Україна «...убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання» у XX столітті. Втрати ці величезні. «О дике поле Європи!» — з розпачем лунають слова письменника.
«Не було нічого такого, що б не вивозилось з України»

Група ІІ. Проблема трагедійності тогочасних подій

Багато трагічних подій змалював О. Довженко у своїх творах. У них ми бачимо й героїчних бійців, і відступників, що злама­лися, не витримали випробування війною, і покалічених сол­датів, і горе матерів, жінок, які не дочекалися синів, дочок, чоловіків, дружин, і знищені й зруйновані села й міста. Усі ці сторінки таврують війну, засуджують її.

«О українська земля, як укривавилась ти! Ріки кров’ю пона­ливано, озера слізьми та жалем... Степи гнівом утоптано та про­кляттям, та тугою і жалем».

«Світе мій убогий! Де на тобі пролилося стільки крові, як у нас на Україні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю? Горе розлилося по недобитих вокзалах».

«Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі й печища біліли серед попелу й вугілля, та де-не-де висіли трупи на гру­шах. Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати».

Села здавали із залишеними жінками і дітьми ворогу без бою: «Гітлерівці входили в село, в'їжджали на мотоциклах, автомобілях, на гарматах, на танках, веселі і вдоволені. Засмалені сонцем, закурені, мокрі од поту обличчя вилискували радістю і здоров'ям. Грали на губних гармошках, окаринах і трикутничках щось німецьке. Чимало солдатів ішло зовсім без зброї, обнявшись парами, трійками, і весело насвистували».

Мабуть, найбільшою трагедією війни є трагедія жінки, яка залишалася в окупації. Убивства, ґвалту­вання, спалені й зруйновані домівки, голодні діти, і, зрештою, похоронки — усе це лягло на її тендітні плечі: «Змучені, зганьблені, голодні, нещасні жінки плакали, цілували наших братів…, цілували зброю, припадали до холодних танків на снігу і поливали їх горючими сльозами. І на все це не можна було дивитися без сліз».

Трагічна доля Христі й Олесі, яких відправили до Німеччини. Вони неодноразово втікали, але кожного разу їх ловили, били, ґвалтували й знову пхали у вагон. Олеся все ж тікає від хазяїв, пробирається додому й воює в партизанському загоні. Христя ж, знесилена знущаннями й поневіряннями, знаходить притулок і захист в італійського офіцера, ставши його дружиною.

«Згадала вона (Христя Хуторна) все, що бачила в огні пожеж, тікаючи од німців через всю Вкраїну — попалену, розбиту, поруйновану, обездолену.
— Слухайте, — сказала вона тихо (Лиманчуку). — Я знаю, що мені не вийти звідси живою. Щось мені тут ось, — вона поклала руку на серце, — каже, що прийшла моя смерть, що зробила я щось запретне, зле і незаконне, що нема в мене ні отієї, що ви казали, національної гордості, ні честі ні гідності. Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний. Яка я повія? Мучениця я! Сльозами проводжала вас, сльозами й стрічаю! Товаришу мій, — сказала раптом Христя зовсім іншим тоном, ніби зрозумівши в останню мить щось найголовніше. — Я не признала вас за свого суддю. Ви тільки можете мене знищити як огидне, небажане явище, яким я дійсно є. Але це не все. Коли б ви були людиною старою, я багато б дечого спитала вас: чому я виросла не горда, не достойна і не гідна. Чому в нашому районі до війни ви міряли дівочі наші чесноти головним чином на трудодень і на центнери бурякові... Націоналістка я? Яка там?!.. Але ви молодий. Про що вас питати? Я пам'ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. .. Я плакала тоді і, плачучи, питала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам'ятаєте, що ви сказали мені? Ви назвали моє питання провокаційним. От я й осталась під німцем, повія й стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуючи смертю. А я хочу вмерти, хочу! Мені гидко. Чим ви можете покарати мене? Мене життя вже так покарало, що більшої кари й не придумати».

Невміння цінувати свого, користуватися своїми благами. Про багатство українського народу говорять німці: Кох: «Тут, на Вкраїні, є місце для кожного, хто хоче. Ви знаєте про незміряні багатства цієї країни. Ви можете мені повірити, що я витягну з цієї країти все, я витягну з неї останнє, щоб тільки забезпечити всіх вас і ваших рідних»; Ернс фон Крауз: «Цю землю можна їсти!»

Захоплення силою волі українського народу: Ернс фон Крауз: «Я вивчив його історію. Їх життєздатність і зневага до смерті безмежні», «Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки. Коли я дивлюсь на їхню смерть, я завжди тремчу од жаху...»

«У застінку били й катували людей. Чути було крики і стогін. Постріли, і падіння, і вдари об стіну. Когось виносили і викидали в яму».
«З темних льохів, з брудних ям, із-під зруйнованих печищ вилізали землистого кольору, чорні, погано одягнені люди. Довго сиділи вони в льохах, в землі, довго жили по той бік дозволеного людськими законами. Багато бачили вони такого забороненого для людських очей що не забудуть і потомки в віках. Якесь невимовне тавро жаху й скорбот і того, що лежить за межами обурення і відчаю, упало на них закарбувалось і довго-довго не зникне вже, як прокляття долі, до самої їх смерті».

Група ІІІ. Проблема національної самосвідомості людини і народу, проблема незнання історії, зрадництва.

Проблема дезертирства

«У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликали їх до велетенського бою, до надзвичайного. І ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам'ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово "священна" не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й короткозорі».

«Довгі відходини, сум і горе важких утрат пригнобили всіх. Душі у людей були малесенькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя».

«Щоденник»: «Я глибоко переконаний, що німці одружуються з нашими дівчатами згідно таємного наказу: убити ворожих солдат і забрати в подружжя ворожих жінок. .. Найстрашніше – що дівчата не знають, що, виходячи заміж за німця, вони зраджують Батьківщині, їх не вчили Батьківщині – їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

«Єдина країна у світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимсь забороненим, ворожим – це Україна. Другої такої країни на земній кулі немає. Де ж плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабкодухим запроданцям, як не у нас? Не вина це дезертирів, а горе. Не судить їх треба, а просить пробачення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час».

Про наслідки дезертирства сказав Купріян Хуторний: «..вас поженуть, як биків на бойню, ще будете ви один одного пороти та стріляти, коли не вміли шануватися. Буде ще вас і по Німеччинах, і по Туреччинах».

Ернест фон Крауз: «У цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників... От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного».

Група ІV. Проблема цінності загальнолюдських ідеалів

Непоборне прагнення свободи

«Такого ще не бачили ні український місяць, ані зорі. Запорожець один знищив половину ворожих автоматників. Для нього ніби не існувала темрява. Він бачив усіх і все. Він виводив людей на волю, туди, де було закопано зброю.
— Ні кроку назад! Вперед, за мною, вперед!
— Стій, назад! Не губіть нас! Назад! Стріляємо! Огонь! — ревли поліцаї.
Ніхто не відступив, ні одна душа. Так хотілося жити.
Плигали з кручі в Десну навіть ті, що зроду не плавали, і, не уміючи перепливали, перелізали Десну, дивуючись своїй надзвичайній владі над водою.
Тільки деякі, у кого од голоду не вистачало сили чи пристрасті, чи хто був ранений, ті не змогли перемогти свого невміння плавать. Вони загинули у чистій деснянській воді, не помічаючи, що вони тонуть. Та і в останню рокову мить їм ще здавалося, що линуть вони на свободу, і радість не покидала їх до самісінької смерті.
І тільки де-не-де виринала трудяща рука, ніби посилаючи живим свій останній привіт.
— Прощайте!.. Потопаю...»
Самовідданість справі, бажання звільнити територію від ворогів, сила кохання

Василь Кравчина: «Хірурги різали пошматовані його м'язи, стулювали кістки, зшивали його, поспішали з усіх сил. Вони трудились над ним і над його товаришами день і ніч, окривав-лені, серйозні.
Санітари подавали їм поранених, сестри підносили хірургічні приладдя. Кості ранених тріщали під обценьками хірургів. Санітари піднімали його з хірургічного стола.
Товариші витягали його з палаючого танка через люк. Рвалися міни зовсім недалеко. Земля тряслась од вибухів і лязгу заліза. Він був поранений знову. Його не можна було впізнати. У нього очі лізли з очниць од диму й страждання. Він був опечений. Пролітали мимо танки. Він був опечений. Зціпивши зуби, він мовчав, поки не крикнув: «Ай!»
Його поклали на хірургічний стіл. І знову над ним трудились лікарі, безсонні й злі, мов люті м'ясоруби. Вони кричали на сестер-жалібниць і лаялись поганими словами, проклинаючи інструмент, невправність помічників і все на світі.

— Олесю, як у мене б'ється серце. Олесю, як у мене б'ється серце. Олесю, серце... Ай, серце... Вперед! За Батьківщину! — кричав він, непритомний, під ножем».
Готовність до самопожертви:

«надівши їх на себе два диски, Сіроштан випроставсь:
— Прощайте, брати. Хай живе наша Батьківщина! Хай згине тьма!
І пішов назустріч фашистському танку. Він був сліпий, але в цю хвилину йому судилося побачити весь світ. Він вмістився в його молодому гарячому серці. Під ногами його здригалася земля».

Почуття патріотизму (Василь Кравчина до солдат: « За що ми б'ємося? За що умираємо? — Голос Кравчини затремтів од глибоко напруженого хвилювання, і хвилювання передавалось бійцям. — Вороги наші б'ються за особисті багатства, за владу над нашою землею. Наші друзі воюють за мир, і лад, і радості багатого, щасливого життя своїх країн і здивовано питаються один у одного по кабінетах: за що ж бо бореться українська радянська людина? За стільки, мов, доларів або марок, як німецький, чи не за стільки? За стільки гектарів землі, як Гітлер обіцяє кожному солдату? Ні, не за стільки, брати. Ми б'ємось за те, чому нема ціни у всьому світі, — за Батьківщину».)
Простота людини-визволителя: «Все віддали... Поквиталися з життям, з війною, з ворогами на всю силу. Не мудрували, не ховалися по резервах і тилах, не обростали родичами... на постах. Не видушували з малих своїх талантів великої користі, нехтували талантом, не любили вистав­ляти напоказ ні в цілому вигляді, ні в пораненому, ні в яких доблестях, мало дорожили своїм — непоштиві, насмішкуваті й недбалі... Не було в них ненависті до інших народів, ні заздрості.».

Символічно звучить зустріч Олесі і Василя: «Капітан Василь Кравчина підійшов до перелазу. Олеся оглянулась — Василь! Це був він і не він. Він був інший, і не тому, що був поранений у голову і руку. Щось було в ньому інше, щось незмірне, невимовне. Вона перелякалась. Потім вона заплакала, як хвора, і поцілувала його поранену руку.
— Що ж ми скажем одне одному, Василю? — тихо промовила Олеся.
— Скажемо здрастуй, Олесю, — сказав Василь, вражений її зміною.
— Здрастуй!..
— Яка ти красива, — сказав Василь тихо і ласкаво. — Дивись — сива! Ти стала ще кращою. Тобі, видно, гірко жилося…
Потім вони обнялись. Він поцілував її руки і лице. І вона. Потім все сталося як у казці. Прийшов батько Лаврін, брат Роман, прийшов Іван Запорожець..»

Їхнє кохання перемогло все. Любов вічна, як вічний світ, рід.

ІV. Узагальнення вивченого матеріалу

Запитання і завдання для учнів:

• Назвіть головного персонажа твору «Україна в огні»

• Чому, на ваш погляд, кіноповість закінчується так, як починається, - щасливою зустріччю хоч і поріділого, але багатого на красивих і сильних людей роду Запорожців?

• Чому знову лунає улюблена пісня матері, хоча і без неї?

• Зачитайте останнє речення твору. Прокоментуйте його зміст

(«А рано-вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід, аби ніколи не подумали лихі люди, що не був він щедрим на кров і вогонь, послані йому ганебною історією Європи».)

• Чому, на вашу думку, у «Щоденнику» - збірнику записів особистісного, інтимного характеру - немає інформації про якісь буденні, побутові речі? Про що це свідчить?

Гра «Мозковий штурм»

• Що треба зробити, щоб уникнути таких проблем у майбутньому?

(учні називають шляхи подолання визначених проблем твору)

Слово вчителя

Завершити наш урок я хочу словами поета-шістдесятника

В. Симоненка:

Люди всі по-своєму уперті:

Народившись, помирає кожна,

А живуть століття після смерті

Ті, що роблять те, чого «не можна».

V. Оголошення результатів навчальної діяльності учнів

Учні-експерти оцінюють виступаючих за критеріями:

1. Повнота розкриття проблеми

2. Логічність викладу думок

3. Культура мовлення виступаючого

4. Доцільність використання відібраного відеоматеріалу, цитат

Протокол оцінювання виступу учня-доповідача

Повнота розкриття проблеми (3б.)	Логічність викладу думок (3б.)	Культура мовлення виступаючого (3б.)	Доцільність використання відібраного відеоматеріалу, цитат (3б.)	Всього балів

• Доповнюють відповіді

VІ. Домашнє завдання

Дати розгорнуту відповідь на запитання: «Чи актуальна кіноповість

О. Довженка «Україна в огні» у наш час? Чи буде актуальною у майбутньому?»