ЛЕГЕНДИ
ПРО УКРАЇНУ,
МІСТА ТА
СЕЛА
Від легенд про славетну столицю нашої рідної України, й до місцевих переказів про невеличкі міста та селища – увесь цей легендарний конгломерат переслідує одну, але дуже важливу мету: створити у людини поняття про Батьківщину – „велику” й „маленьку”. Тому для виховання патріотичних почуттів у дитини немає кращої ради, ніж знайомство з легендами про рідний край, про місто, в якому дитя народилось, та про інші селища України.
Адресується дітям молодшого шкільного віку.
Укладач – Волкова Віта Валеріївна
Серед розмаїття народних легенд особливе місце займають легендарні перекази щодо походження, історії, етимології назв українських міст і сіл. Це зумовлено тою увагою, яку кожна сім’я, рід, будь-яка інша спільнота людей приділяє своїй історії. З одного боку - повага до пращурів та гордість за їх славетні дії; з іншого – заспокійливе відчуття приналежності до більш-менш значущої соціальної формації: легенди й перекази про міста та села створювались невідомими народними поетами, які зберігали історію роду, прикрашаючи її чудовими дрібницями й подробицями, даючи змогу нащадкам насолодитися почуттям гордості за багату історію свого народу, пояснюючи походження географічних назв, дозволяючи прослідкувати родовід.
Про Україну
Як тільки Господь наш, Сотворитель, поселив на Землі людей, вони одразу почали просити в Бога для себе зручні та вигідні місця для проживання. Не квапились тільки українці. Вони були відпочатку козаками: безпечно мандрували по землі, милувалися красою світу і нікому не заважали. Якось озирнулися і побачили, що повсюдно снують люди, обживають займані місцини. Тоді пішли і вони до Господа. Тихенько стали за порогом і чекали,бо Творець саме тоді був чимось дуже сильно зайнятий. А коли Сотворитель оглянувся і побачив чубатих вояків, то здивувався:
- А чого вам треба, хлопці? – запитав Господь.
- Та землі-материзни хочемо, Боже!
- Буде вам матінка земля. Ідіть та осідайте он на тому клаптику між морями, - показавши пальцем униз.
- Та там уже іспанці, Боже!
- Ага, то біля них і селіться.
- Не можемо, Господи, там французи, а далі німці, ще якихось людей повно.
Подивився Бог згори і переконався, що все вже роздано. А козаки ну дуже йому сподобались – і не хотів Творець залишати їх без земель.
- Гаразд, - сказав Господь. – Віддам я вам он той куточок понад Дніпром, що залишив собі на земний рай. Але то незвичайний куточок – раїна. Земля там дуже родюча і пахне медом, вода – як молоко, а з неба в душу людей ллється пісня. На той куточок будуть зазіхати нечестивці, тому його треба пильнувати і боронити. Як будете інаправду такими відважними лицарями, як мені видається, то на тій землі станете господарями, а як ні – то рабами нечестивців.
- Згода. Добре, Господи! Буде так, як кажеш. Благослови в дорогу!
Поблагословив їх Сотворитель і провів до райський воріт. Відтоді орють козаки землю, а зброєю захищають її від усякої нечисті. І назвали свій райський куточок – Україна.
Проклята гора
Посеред високих тополь, розлогих верб високо на горі стояв розкішний панський маєток. Внизу протікала невеличка річка, стояла криниця. Через болото зроблений місточок, яким проїжджав тільки пан.
З маєтку видно, як на полі гнули спини кріпаки. Ніколи пан не сказав до них доброго слова, лише чули від нього крики, а над спинами свистіли нагайки. Щодня обливалися гіркими сльозами і посилали прокльони в сторону пана.
А пан жив веселим життям. На Великдень виїхав з сім’єю в гості до іншого пана. Під вагою карети місток поламався і вся сім’я потонула в болоті.
Нині на цій горі не росте густа трава, а з квітів лише чебрець. На болоті росте осока і жаби ведуть розповідь своїм дітям, щоб тільки гріли свої спини на цьому грішному місці, а жили в іншому.
На горі після смерті пана збудували церкву, що на Великдень провалилася крізь землю разом з батюшкою та християнами, які там були. Щороку на Великдень, коли лягти на цій горі, то можна почути дзвін дзвонів. Іде служба Божа.
Ця гора знаходиться на північ за кілометр від села Чорна Кам’янка.
Річка Ятрань
Тихий вечір оповив село. Темно у хатинах, і лише в одній світиться вогник. Там за столом сиділа бабуся, а біля неї двоє внучат. Вона глибоко вдихнула повітря, схилила голову і повела оповідку.
У нашому селі жила дівчина, яка провела свого коханого козака на війну. Він обіцяв, що незабаром повернеться і ні на трохи не забариться. Але проходив час, його ще так і не було.
Минав час, дівчина за ним дуже сумувала і щосили благала у Бога його повернення. Щодня приходила до верби, біля якої вони розійшлися.
Одного разу вона не повернулася, тому жителі села почали її шукати. Побачивши, що на тому місці, де вона була, утворилась велика, гарна і швидкоплинна річка, вони заплакали.
На честь цієї дівчини, яку звали Ятрань, назвали так і річку. А люди, які опромінили свої серця жалістю до дівчини, перетворились на верби. Вони й досі звиваються над рікою.
Закінчивши свою промову, бабуся глянула на внучат, котрі вже заснули. Ніжно прикрила їх ковдрою і вимкнула світло.
Біла Церква
Кажуть старі люди, що колись, ще за козаччини, поселився отут якийсь сотник на прізвисько Білий. А той Білий та був собі козарлюга лепський. Ніхто його не переп'є, на шаблі не візьме: силач був великий і спритний. А до того ж одчайдушний, трясця б його взяла!
Скільки раз піде на турка — усе з крамом вертає. П'є, гуляє, бенкетує в будень і у свято. А як піде по майдану — аж земля трясеться. Отак гуляв той отаман. Незчувся, як старість потихеньку підкралася і лягла на плечі. Засумував козарлюга, на шаблю схилившись. Добра того — повні двори, а для кого, нащо? Не дав йому Бог діточок.
Кому все лишити? А як старість білим цвітом оповила скроні, наказав побудувати для народу церкву. Донедавна, повідають, стояла. Там і поховано сотника Білого.
Назвали її люди Білою Церквою, а від неї пізніше — і місто.
Бровари
У цьому місці, де тепер місто Бровари, був колись величезний ліс. У цьому лісі жив Соловей-розбійник з своїми товаришами. Розбійники накрали дівчат і поставили на цьому місці декілька хат. Жінки їхні там варили їсти, а вони ходили на здобич. Звідціль виникла назва Борвари. Через те, що це великий ліс і тут жив розбійник.
Це по-перше, а по-друге, розбійники займалися броварством, то і звалося те місце — бровари. От, хто казав Бровари, а хто — Борвари. Із цих слів виникла назва Бровари.
Київ
У давні часи жило плем'я полян, а правили ними три князі-брати: Кий, Щек і Хорив, а сестра їхня звалася Либідь. І збудували поляни город й нарекли його на честь свого князя старшого брата Щека і Хорива — Києвом. А навколо города був ліс і пуща велика, і поляни ходили на лови і полювали там звірів, рубали ліс, розбудовували город.
Кий довго княжив у роді своєму, ходив походами в інші землі, і навіть до самого Царгорода. Великі почесті віддав йому правитель Царгорода.
Коли ж Кий повертався з далекої мандрівки, то, пливучи Дунаєм, уподобав місце і збудував невеликий город, і хотів осісти в ньому з родом своїм, та не дали йому навколишні мешканці. Отож і донині називають придунайці те городище Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ і правив ще багато років зі своїми братами Щеком та Хоривом.
Кривий Ріг
Був собі кривий козак на пр ізвище Ріг. І мав він шинок на Кодацькій дорозі, що йшла аж у саму Січ. Там є й могила, що зветься Баба. То кожний подорожній, було, їде та й повертає в шинок до кривого козака Рога. Кажуть, було: «Чи ще далеко нам їхати?» — «Та їдьмо аж до кривого Рога, а там щось перекусимо та й спочинемо». То згодом і все поселення, яке з’явилося на цьому місці, назвали Кривим Рогом.
Дрогобич
Сімсот років тому на соковитих луках біля річки Тисмениці випасав стада горян пастух. Щоб увечері загнати їх в загорожу, витягав довгий бич (батіг) і клацав ним так лунко, наче з пістоля стріляв, — аж луна бриніла. Тому люди й назвали це місце Бичем.
Згодом тут виросло селище, а потім — містечко Бич (зараз це село Тустановичі). Розцвітало воно, ширилося роками...
Аж тут з-за гір вдерлись люті татари. Пройшовши вогнем і мечем по Галицько-Волинському князівству, підступили до міста Бич. Вів їх страшний Шолудивий Буняка, напівдемон, з пархами (шолудами) на го-лові, довгими повіками, що сягали землі, що їх служники за його наказом піднімали золотими вилами, а нутрощі в нього були не в череві, а зовні.
Городяни замкнулися в місті, і, маючи великі запаси продуктів, стали до захисту зі зброєю в руках. Побачив Шолудивий Буняка, що облога непокірного міста може затягнутись надовго, і вдався до підступу. Він повідомив городянам через послів, ніби хоче вести переговори і відступить від міста, якщо візьме данину. І що хоче небагато: від хати одного голуба. Городяни погодились, але коли принесли голубів татарам, Шолудивий Буняка наказав причепити під крила голубам запалену губку, обмотану сірчаними нитками. З того постала пожежа в місті. Під час пожежі вдерлись до міста татари. Усе палало кругом. Бич згорів дотла, а люди, які вціліли від вогню і татарського меча, розбіглися по лісах.
Так місто було знищено. Довго вили вітри в згарищах чорних... З часом поруч, на тому місці, де люди знайшли поклади солі, виріс Другий Бич і став називатись Дрогобичем.
Львів
Один князь поїхав на лови. Він полював цілий день, а увечері став на спочинок разом зі своїм почтом біля підніжжя високої гори. Аж підходить до вогнища старець і каже:
— Недобре місце ти вибрав, князю. Ця гора називається горою Лева. У ній є печера, а в тій печері живе величезний лев-людожер. Щоночі він виходить з печери і йде на пошуки поживи. Багато людей загинуло, і зрештою люди пішли з цих місць. А цієї ночі леву не доведеться далеко ходити на лови, якщо ти не втечеш звідси. Рятуй своє життя, князю.
— Мисливець не тікає від дичини, а полює на неї, — спокійно відказав князь.
— Якщо визволиш цей край від людожера, люди повік-віки будуть вдячні тобі, — вклонившись, відповів старець і пішов.
Коли настала ніч, князь не ліг спати. З мечем у руках він чатував біля печери. І от наче грім гримнув вдалині — це заревів лев, що прокинувся голодний та лютий.
Коли голова чудовиська показалася у отворі печери, князь змахнув мечем і щосили опустив його на могутню шию звіра. Від лев'ячого реву здригнулися гори, і мертвий звір гримнувся на землю.
На честь своєї перемоги князь взяв собі ім'я Лев, а зображення звіра помістив на своєму гербі. На сусідній горі, ще вищій від гори Лева, князь Лев збудував замок.
Невдовзі біля підніжжя цієї гори почали селитися люди, сподіваючись на захист могутнього князя Лева від ворогів. Тож місто, що незабаром тут постало, почали називати Львовом.
Славське
Давно-давно, ще коли була Київська держава, це сталося.
Помер розумний князь Володимир, за якого Київська Русь досягла найбільшої могутності, а між його синами почалася братовбивча проклята народом боротьба. Розпочав її Святополк, прозваний Окаянним. Він вбив братів Бориса й Гліба, а тоді вирішив розправитись із Святославом. Довідавшись про ці заміри Святополка, Святослав вирішив утекти через Карпати на Угорщину. Але в погоню за Святославом уже мчить чимала група найманих убивць Святополка. Останній бій звела невеличка дружина Святослава з найманими вбивцями Святополка в Карпатах, недалеко того місця, де в річку Опір впадає річка Орява. Тут і загинув Святослав — син Володимира, і з цього часу це місце має назву Святослав. А тих кілька поранених, втомлених дружинників, що залишились живими після смерті їхнього князя Святослава, боячись переслідування лютого Святополка, вже не повертались у свої родинні місця, а пішли вверх проти течії Опору і на тому місці, де в Опір впадає річка Славка, побудували собі хатинки. Так виникло перше поселення на місці нашого села. А що дружинників всюди знали як хоробрих, прославлених у багатьох походах і битвах воїнів, їх усіх стали називати славними, а їхнє поселення Славноє, потім Славне, а згодом від цього і утворилась сьогоднішня назва села — Славське.
Стрий
В передгір'ях Карпат над бурхливою річкою Стриєм лежить галицьке місто Стрий.
Стриєм звуть у нас дядька. Чом так названо місто? Чи від цього — хто знає? Та кажуть...
Давним-давно в тих місцях, де околиці Стрия, шуміли похмурі ліси. Між крутими берегами звивалася бурхлива річка. Вздовж неї проліг купецький шлях на захід, яким їздили з крамом за гори. Небезпечним був шлях: нападали грабіжники — дядько з синами свого брата. Ото ж цього дядька стриєм усі звали.
Немало людей загубив марно стрий, грабуючи скарби купецькі. А на старості літ чужа кривда озвалась — в три погибелі стрия скрутило. Щоб спокутувати гріх, поселився в лісах у низенькій хижині при річці, розвів пасіку, кіз та й почав мирно жити.
Припинили розбій і його побратими та заходили часто до стрия. Тому й це місце назвали Стриєм. Сільце згодом виросло в городище, а потім стало містом — красивим Стриєм.
Кременчук
Назва цього міста пішла від того, що слов'янською мовою «чук» — переправа. Тут був табір Богдана Хмельницького, поділений на курені, скажімо, Чорноморовка, Скубійовка (за назвою отамана-козарлюги чи полку). Щоб попасти на ліву сторону Дніпра, от і організували переправу людей. Люди казали: «Іду на чук». Переправ було багато, от знайшлася потреба дати назву. За ім'ям старшого отамана Кременя — стали називати «Кременів чук», а згодом коротко — Кременчук.
Рівне
Якось давним-давно три князі спустили човни на воду й подались по річці Оствиці шукати місця для нової фортеці. Незабаром, прямуючи на північ, вони побачили широке плесо мочарів, серед яких підносилися за-рослі кущами острови, оточені водами річки. До цих островів і пристали князівські човни. Оглянули князі добре місцевість, порадились між собою і сказали:
— Отут, на цій рівнині, збудуємо нову осілість.
Звідси і назва — Рівне.
За іншим переказом, нібито землі князів Острозьких сягали «рівно» по цю місцевість, де засновано місто. Ці князі, начебто, мали в своєму володінні 99 міст, а коли придбали ще одне, стало у них «рівно» сто.
Оповідають також старі люди, що назва Рівне походить від слова «рів», бо тут у давнину для осушення боліт околишні поселенці копали рови, канави, через що були й урочища Ровеччина, Заровеччина.
Вінниця
Прийшов на берег Бугу чоловік, поставив собі хату і зажив собі з жінкою. Невдовзі народилися у них дві донечки. Одну назвали батьки Вишенькою, а другу — Вінничкою. Росли дівчата, як ягоди, рум'яні та веселі. А коли виросли, то одружилися з працьовитими рибалками. Поставили Вишенька зі своїм чоловіком дерев'яну хату на правому березі Бугу, а Вінничка — на лівому. Жили у злагоді, працювали дружно. У дуплах мед вибирали, ліс рубали, випалювали пеньки, на згарищах землю орали і жито засівали.
Одного разу зірвався сильний вітер, непроникна пітьма накрила оселі. Птахи перестали співати, сонце сховалося у темній хмарі. То не буря надходила, а страшні - татари понад Бугом чорну куряву підняли. Оточили зненацька домівки Вишеньки і Віннички, хотіли всіх у полон забрати, на східних ринках молодичок продати. Виходу не було. Краще смерть, ніж безнадія й неволя. Вінничка першою запалила свою хату. Сестра Вишенька побачила вогонь за Бугом — і от уже горить і її оточена хата. Як дві свічки, палали дерев'яні хати, тріскотів вогонь. Від пекучого жару та їдкого диму сахнулися татари. А серця двох сестер розірвалися від горя...
Минули роки. Прийшли нові люди на берег Бугу, осіли тут. Розповіли їм люди з сусідніх сіл про гірку долю Віннички і Вишеньки. На добру пам'ять про них їхніми іменами назвали річечки-притоки, що несуть свої води до Південного Бугу. Побудували тут кам'яну фортецю, а місто біля неї назвали іменем однієї з приток — Вінницею.
Житомир
На березі Тетерева стоїть наш білокам'яний Житомир. Тихо в місті на світанку, мир навколо, спокій. Та це тільки так здається — місто кипить у праці.
Понад тисячу весен славних стрічає Житомир...
Ще за руських князів Аскольда і Дира був при дворі порадником старенький дідусь. Навчав жити мирно, тихо, дбати про державу. За це його Житомиром в Києві прозвали. Полюбили його князі, а він їх — ще більше. Та нагла Аскольдова смерть ранила серце старого. З тяжким смутком зібрав він воїв і в ліси подався. Довго йшов на захід сонця у ліси древлянські, аж у долині між річками зупинився, нарешті. Вода чиста, ліс дрімучий, трава — по коліна; де не глянеш — звіру, птиці.
Тут заклали поселення й назвали Житомир.
Божа кара
Розповідають, що кам’яні баби були колись такими ж людьми, як і ми, але скам’яніли. А сталося це так.
Бог створив людей раніше за Сонце, тому жили вони в темряві, харчувалися плодами рослин. Але ось з’явилося Сонце. Злякалися люди, сполошилися і, щоб його знищити, почали виходити на високі могили та плювати на нього. Образився бог і прокляв за це людей. І вони, де стояли, там і скам’яніли.
Але в цих скам’янілих людей, кажуть, є надія знову перетворитися, зробитися такими ж живими, якими їх створив бог.
Материнське серце
Колись на Рогатинщині один вродливий юнак всім серцем закохався у гарну дівчину, а вона, побачивши його палке кохання, вирішила його перевірити. Одного разу при зустрічі каже до нього:
— Не повірю, що ти любиш мене, поки не принесеш мені на полумиску серце своєї матері.
І цей до божевілля закоханий юнак іде додому та й застає свою неньку в сні. Бере сокиру, розрубує їй груди, виймає гаряче Материнське серце, кладе в полумисок і несе до своєї божевільної коханки. По дорозі шпотається і падає. Мамине серце вилітає з полумиска, закочується в глибоку яругу, і звідти до його вух доноситься лагідний голос матусі:
— Синку, дитино моя, чи не дуже ти вдарився, чи тобі не боляче?
Село Радківці
Є на Поділлі невелике село Радківці, про походження якого існує красива легенда.
Було це дуже давно. Жили собі люди у невеликому поселенні. Мир та злагода панували між ними. Хліб вирощували, дітей ростили, раділи життю. А порадами зверталися до пана Радика, що славився мудрістю і справедливістю.
Жив пан з дочкою у своєму маєтку, що розташувався серед порослих густими лісами пагорбів, сонячних галявин і перелісків. Біля будинку пана Радика ріс розкішний сад, куди з навколишніх лісів зліталися пташки, яких як в тій місцевості називали ківці. Пташки ті так звикли до Марічки та її батька, і навіть розуміли людську мову, а пан Радик з дочкою пташине щебетання.
Якось, напередодні Зелених свят, Марічка вирушила в ліс за зіллям та травами, щоб прибрати ними оселю. Вона завжди робила це сама. Дівчина З дитинства об'їздила та обходила навколишню місцевість, тож добре знала ліс дороги та стежки. Марічка нічого не боялась, всюди їй було безпечно. Дівчина лише пам'ятала, що не можна було заїжджати на Чортову галявину, на якій яскраво-зелена трава ховала під собою бездонну трясовину.
Аж раптом дивні звуки почула дівчина. Що це? Може, лось відстав від свого стада, а тепер намагається наздогнати? Чи козулі блукають по лісу, шукаючи де-небудь джерельце, щоб вгамувати спрагу? Ні, не схоже. Між деревами промайнуло кілька постатей. Не зразу Марічка здогадалася , що то були монголо-татари. А коли зрозуміла - було пізно: дозор чужих накинувся на дівчину і полонив її. Нападники вимагали показати шлях до рідного селища. Марічка не могла цього зробити. Вона добре знала про те, якою загрозою є вороги для поселення: оселі пограбують, людей заберуть у полон, а селище спалять. Хіба можна це допустити? Дівчина зрозуміла: допомогти односельчан може лише вона. Затаївши в собі розпач, Марічка погодилась відвести нападників у рідне село.
Чужинці, верхи на конях, оточили юну вершницю і рушили. Вона вказувала дорогу. Трохи попетлявши лісовими дорогами, вони виїхали на горбочок, з якого було видно Чортову галявину. Коні набирали все більшої швидкості і за лічені хвилини влетіли у страшну трясовину. Перелякані татари, прагнучи вибратись, тонули все глибше. Лише Марічка не намагалась рятуватись. В останні хвилини свого життя вона звернулась до пташок і попросила передати батькові звістку про наближення татар, адже за дозором повинно підійти велике військо.
Ківці сповістили пана Радика про небезпеку, а він, зібравши всю громаду наказав покинути селище і ховатися в лісі. Татари, розлючені відсутністю люд спалили селище. А врятовані пташками селяни згодом збудувати собі нове поселення і назвали його Радківці в пам'ять про пана Радика та птахів, яким завдячували своїм життям.
Село Мартинівка
Одного разу напали татари на наше село. І в цьому селі була дуже гарна дівчина Маруся. Коли глава татарського війська побачив її, то зразу захотів її взяти з собою, щоб вона стала його.
Він зігнав усіх людей і сказав: «Якщо ви не віддасте мені Марусю, то спалимо усе ваше село із людьми разом! Даю вам строк подумати три дні».
Але люди не погодились віддати Марусю за оцих жорстоких вояків. Селяни поховалися за селом у комишах, що росли вздовж річки. Коли військо татарське в’їхало в село, село було пусте. Татари ще дужче розлютувались і давай шукати їх скрізь, коли хтось із військових побачив, що у комишах щось неспокійно. Вони поїхали туди і підпалили ті комиші. Люди втікали, плакали, але їх зразу ж розстрілювали. Плач, крик, іржання коней, лай собак, верески дітей, моління і прохання допомоги було чути навкруги. Дуже страшна картина була у той день.
Тоді глава наказав спалити усе село. Незабаром полум’я охопило все село, худоба ревла, кури літали, тут жорстокість проявила свою силу.
Але посередині села була церква, вона по далеких і давніх розповідях не згоріла, а увійшла у землю, і ще діти уже із цього села, пізніше утвореного, бігали туди у свята великі і чувся з під землі дзвін колокола.
Один дядько, який у ті часи утік із села із сім’єю своєю і відійшовши далеко звідти, поселився в полі, де яри і горби, щоб його ніхто не найшов і почав обробляти землю, строїтися. Деякі люди, які повтікали, почали сходитися звідусіль і поповнювати це село, яке і назвали по першому жителеві. Його звали Мартином – ось і пішла назва нашого села Мартинівка.
