Тема: Філософська думка України ІХ – ХVІІІ ст.
План
Зародження філософської думки давніх слов’ян.
Філософські джерела Київської Русі.
Українська філософія періоду Відродження.
Філософія Києво-Могилянської академії.
Філософія Григорія Сковороди.
Історично склалося так, що українська філософія не набула світового визначення, вона не зародилася в поступовому русі власної культури (як наприклад в Греції чи Китаї), а запозичилась (насамперед з Візантії) уже в досить розвиненому вигляді. Однак. Супроводжуючи людину в кожну історичну епоху вона виступала внутрішнім явищем української культури і виражала інтелектуальну сутність кожної епохи.
Кожна історична епоха, починаючи з найдавніших цивілізацій Північного Причорномор’я, була певним етапом етногенезу українського народу, епохою філософського самоусвідомлення народу (спочатку через тотем, пізніше через обожнювання циклічності природи, духу предків, закону Всесвіту.
Тотем – будь-який вид тварин, рідше рослин, вважався кровним родичем, а пізніше предком.
У давніх наших русичів була своєрідна система світогляду на основі поділу світу на світ живих і світ мертвих. Основний акцент світогляду переноситься на світ мертвих. Існувала концепція можливого відтворення життя душі людини після фізичної смерті. Особливого значення набуває культ поховання і ролі жерця.
Великий вплив на розвиток Київської Русі відіграло хрещення (988р.). Ця подія призвела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література. Завдяки чому на Русі познайомилися з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Саме тому філософія сприймалася русичами як частина теології.
Особливість культури Київської Русі полягає в тому, що християнство, християнські та античні автори були відому лише вузькому колу, духовній еліті. Основна маса населення продовжувала вірити у традиційних язичеських богів – Перуна, Даждьбога, Стробога та ін. Тому філософія Київської Русі на початковому етапі мала просвітницький характер, основне завдання якої полягало в тому, що щоб роз’яснити народу основні положення християнства, християнської філософії. Тому давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, повчань, проповідей, звернень і т.п.
Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започатковує митрополит київський Іларіон, який у 1051 році написав «Слово про закон і благодать», в якому автор розглядає проблеми смислу життя, свободи людини в світі.
Більш чітко філософська проблематика представлена у Климента Смолятича (середина ХІІІ ст.). У «Посланні просвітеру Фомі», аналізуючи проблеми буття, автор виходить з того, що істина уже закладена в Біблії, завдання розуму й філософії полягає в тому, щоб правильно зрозуміти цю божественну істину. Він досліджує питання яким є справедливий життєвий шлях людини й доходить до висновку – це осягнення заповідей, що дані льдині Богом і неухильне їх виконання. На думку Смолятича людині найбільше перешкоджають іти праведним шляхом дві вади – марнославство і славолюбство.
Найяскравішою постаттю діячів культури Київської Русі (ХІІ ст.) є Кирило єпископ Туровський. Він, на відміну від багатьох сучасників, виступав як оригінальний дослідник. Творчість Туровського пов’язана з грецькою. Візантійськими культурами, а через них і античною спадщиною.
Значну увагу приділяє аналізу протилежностей – «внутрішнього» і «зовнішнього», як ці антитези співвідносяться – церковне і світське, християнське і поганське. Зрештою, зовнішнім є темрява, а внутрішнім світло. Ця особистість у розумінні світу визначає підхід Туровського до центральної проблеми філософії Київської Русі – проблеми людини. Кирило Туровський обґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, котра полягає в тому, позиції ним обґрунтовується проблема співвідношення душі і тіла. Душа не може бути тільки чистою, а тіло тільки грішним. Душа, хоча вона й вторинна за походженням, твориться не з землі, а є витоком Божого духу. Вона є життєвим началом людини, від неї витікають доброчинні вчинки. Якщо ж душа підкоряється тілесному то це веде людину на шлях гріха.
У ХІV – ХVІ ст. філософію України оригінально представляли єретики. Їхні філософські ідеї проявлялись у світоглядній оцінці діяльності церковної ієрархії ченців. Єретики пропагували критичне ставлення до окремих православних догматів, церковних обрядів, розвивали думку про свободу волі, умовою реалізації якої вони вважали поширення освіти.
Всупереч філософським ідеям єретиків використовувалась схоластична філософія. Розвитку схоластики протидіяли гуманістичні ідеї, які поширювались в Україні в ХVІ ст. До ранніх гуманістів належать Юрій Дрогобич, Павло Русин (із Кросна), Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський та ін.
Юрій Дрогобич (1450 – 1494 рр.) – український мислитель-гуманіст, астроном, астролог, медик. Навчався у Львові, Кракові, Болоньї (Італія). У 1481 – 1488 рр. – ректор Болонського університету. Наприкінці 1480-х років викладав астрономію і медицину у Краківському університеті, де його учнем був М.Коперник.
У своїх поглядах на людину, світ, історію Дрогобич звеличував силу знання та людського розуму. Вважав, що людина здатна пізнати світ, і ця здатність зумовлюється наявністю в природі непохитних законів. Ю.Дрогобич твердив, що історія не є реалізацією наперед визначеного Божого промислу, а постає людською драмою в дії, де головне м місце належить природнім силам безвідносно до велінь Бога. Дрогобич вважав, що завдяки доброчесності людина може наблизитись до Бога.
Станіслав Оріховський (1513 – 1566 рр.) – український і польський гуманіст, філософ, історик, публіцист (нар. у с. Оріховці Перемишлянського повіту Руського воєводства Польщі).
Його філософія мала яскраво виражені риси антропоцентризму. Кожна людина має самодостатню цінність, від неї самої залежить чи стане вона гідною високого призначення, чи перетвориться на тварину.
Основна чеснота людини – самопізнання, що допомагає людині досягнути внутрішнього морального вдосконалення. Шлях до безсмертного життя треба торувати, живучи розважно, чесно й побожно на землі. Він один з перших в європейській філософії став заперечувати божественне походження влади і держави, виступав проти підкорення світської влади релігійній, стверджував, що королівська влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми. Він вважав, що природне право стоїть вище від людських законів, тому людські закони в разі необхідності в разі необхідності можна змінювати. Мир, злагода, спокій у державі будуть тоді, коли люди житимуть у згоді із законами природи.
Філософія Острозької академії (Острозька слов’яно-греко-латинська академія) – перша в Україні й східнослов’янських землях школа вищого типу і наукова установа. Заснована Костянтином Острозьким у 1576 році, закрита в 1636 році Анною Хоткевич.
В академії вивчались сім так званих вільних наук (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, фізика й астрономія). Вивчали також старослов’янську, грецьку та латинську мови. Філософія окремо не вивчалась, але читався курс логіки, яка тоді називалась діалектикою. Крім того викладання вільних наук мало узагальнюючий філософський характер.
В академії був сконцентрований інтелектуальний потенціал. Тут працювали не лише українські вчені, а й інтелектуали з Греції, Болгарії, Білорусі, Сербії, Росії, Польщі, Волощини, вихованці університетів Венеції, Кракова, а також протестантських шкіл. Це сприяло взаємообміну ідеями, духовному взаємозбагаченні інтелектуальної еліти. Так зароджувалась особлива філософія в основі якої лежала ідея обґрунтування, збереження й розвитку старослов’янської мови, вимога абсолютної точності при перекладі з грецької мови на старослов’янську священних та богослужбових книг. Тут підготували і видали в 1581 році першу повну Біблію церковнослов’янською мовою, створили низку наукових праць.
На основі ідеї протиставлення Бога і світу, Бога й людини, острозькі книжники сформували уявлення про нікчемність, гріховність людської природи, однак при цьому вірили в силу людського пізнання яка, на їх думку, залежала від щирості наполегливості і волі кожної людини. На основі цієї віри український народ повинен розглядати свій внутрішній потенціал як основу саморозвитку. Обґрунтували ідею свободи совісті, право людини на свою віру й церкву.
До представників Острозької академії належать Герасим Смотрицький, Йов Княгиницький, Іван Вишенський, Христофор Філалет та ін.
Києво-Могилянська академія – загальнонаціональний інтелектуальний центр, перший вищий навчальний заклад де впродовж двох сторіч формувалась церковна і світська українська еліта. Також, – це наукова інституція, що об’єднувала тогочасний вчений світ України; осередок мистецтв, що притягував до себе діячів культури.
Заснована в 1632 році як колегіум, після злиття Київської братської школи та школи Києво-Печерської лаври, завдяки зусиллям митрополита Петра Могили. У 1701 році постала академія й проіснувала до 1817 року.
Тут вперше філософію викладали окремо від теології.
Києво-Могилянська академія відіграла велику роль не лише в Україні, а й у всьому слов’янському світі. Це проявилося в тому, що професори академії були відомими діячами культури білоруської (Г.Кониський), російської (Ф.Прокопович). Професори академії читали курси богослов’я, риторики, філософії в навчальних закладах інших країн. Випускники академії працювали в навчальних закладах інших слов’янських народів, а представники цих народів навчались в Київській академії. Все це разом сприяло тому, що думки та ідеї, які створювались в академії поширювались у всьому слов’янському світі, входили в культуру, філософію інших народів.
Всі без виключення професори академії при вирішенні проблем буття виходили з релігійних позицій. Тому для академії загальноприйнятою була точка зору, що Бог є началом і абсолютною основою існування Всесвіту.
Григорій Савич Сковорода (1722 – 1794 рр.) – видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, людина високої моралі.
Філософська концепція Сковороди – пантеїзм. Бог і природа являють єдине ціле. Кожна людина має в собі Бога, він не існує поза людиною.
Основними положеннями філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи.
Вихідним для нього є погляд на світ який складається з двох натур – одна видима, друга невидима.
Основою речей, їх діяльністю і рушійною силою є невидима натура – Бог.
Видима натура – твар. Вона є минущою, не може бути істинною.
Бог є начало світу. Він є вічний закон у тварному світі.
Однак, протиставляючи дві натури сковорода постійно підкреслює їх нерозривний зв'язок.
Вчення про дві натури нерозривно зв’язане з положенням про три світи. Все існуюче, на думку Сковороди, розділяється на три специфічні види буття (світи) – великий (макросом), малий (мікросом) і символічний (Біблія).
Великий світ – це світ речей, Всесвіт. Він нескінченний, складається з безкінечної кількості світів. Слідом за античними мислителями Сковорода пояснює, що основу тілесного світу утворюють чотири елементи – вогонь, повітря, вода і земля.
Малий світ має два єства – тіло земне і тіло духовне, таємне, вічне. Справжньою людиною можна стати тоді, коли людина збагне, що кров і плоть є ніщо, а істинну людину утворює її духовне начало. Суть цього духовного начала утворює серце – ця найглибинніша глибина людини.
Символічний світ – Біблія виступає як самостійна реальність, що забезпечує людині осягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині. Треба вміти побачити втаємничений духовний зміст. Завдяки цьому весь невидимий світ перетвориться на видимий і стає досяжним для людини.
Проблема людини – головна проблема у філософії Сковороди. Людина повинна жити праведно. Праведне життя можна побудувати лише на правильних знаннях, на правильній філософії. На ґрунті об’єднання любові та віри у пізнанні людиною самого себе створюється категорія «щастя». Щастя легко досягається якщо людина йде шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі його отримують. Ті, хто задовільнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування роблять величезну помилку. Вони отримують не щастя, а його привид який в кінцевому рахунку перетворюється на прах. Сковорода своїм власним життям підтверджує, що кожна людина повинна мати чітко окреслену, вироблену собою мету життя. Своє завдання він бачив в тому, щоб донести до простих людей істинні уявлення про світ, про людину, її щастя і шляхи його досягнення.
На думку Сковороди життя потрібно творити як філософський трактат. Людина за своєю природою є перш за все істота плотська, земна і в такому вигляді вона не може поєднатися з духовним світом, бо існує прірва між світами. І кожному, хто забажає подолати цю прірву, потрібно побороти в собі плотське серце, звільнитись від стихійного і народитися вдруге.