Історія села Залужжя

в цифрах,фактах

і спогадах старожилів

Історія села Залужжя - це, насамперед, історія його жителів. Бо саме вони впродовж віків творили її. Завжди тяжко давався щоденний кусень хліба залужанам, війни і хвороби безжально косили їх, але вони знаходили в собі сили дбати про нащадків, зберігати власну культуру та пам’ять про праслов’янські корені до сьогодення.

Доцільно підкреслити тісний зв’язок села Залужжя з древньою слов’янською прабатьківщиною – Поліссям. Це історико-етнографічний регіон площею 113500 кв. км, що складає 19% всієї території України. У наш час Полісся адміністративно поділене між чотирма державами на Українське Полісся (Україна), Білоруське (Республіка Білорусь), Брянсько-Жиздринське (Росія), Люблінське (Польща). Саме слово «полісся» означає «дрібний ліс, зарослий кущами», «лісова і болотиста місцевість». А термін «поліщуки» живе й до сьогодні та є самоназвою всіх жителів земель Полісся. Його офіційна назва збереглася лише в географічній науці під назвою Поліська низовина.

Перші поселенці у нашій місцевості – це мезолітичні племена північного (поліського) типу. Їхні стоянки розміщувалися поблизу озер та річок, на піщаних дюнах. Люди полювали, рибалили, збирали гриби та ягоди, споруджували легке житло. Вони майстерно обробляли камінь, виготовляючи з нього вістря стріл, сокирки, шкребки, проколки, різці та інше.

Найдревніший спогад про Полісся і його жителів – будинів (вудинів) знаходимо в працях грецького історика Геродота (485–425 рр. до н. е. ).

У Галицько-Волинському літописі за 1275 рік також зазначено: «…Князь Мстислав Данилович йшов від Копиля (тепер Копилля Маневицького району Волинської області) на південь, пустошачи по Поліссю…»

До ХІХ століття про Полісся в науковому світі було мало що відомо. Лише вкінці століття російські, польські, німецькі вчені почали відкривати його для світу.

Саме в серці Полісся, у центральній його частині, і лежить Залужжя – наша мала Батьківщина.

Залужжя є одним із найцікавіших, з погляду етнокультури, поліських поселень. Адже воно розкинулося в регіоні з найбільш характерними «поліськими» рисами. Тут збереглися значні реліктові форми й елементи традиційної народної культури, своєї мови, а також архаїчні форми в землеробстві, тваринництві, виробництві продуктів харчування, обрядовості, світогляді, звичаях та обрядах. Історія довела, що зміни економічні, політичні, належність то до однієї держави, то до іншої, політика ополячення, русифікації, українізації хоча й серйозно підважили, та все ж не знищили древньослов’янський геном поліщуків-залужан.

Ще волинський воєвода Станіслав Довнарович за часів панської Польщі писав: «…Населення Полісся на 70% складається з православних «з небагатьма винятками», позбавлене будь-якої національної свідомості, і його не складно привернути на бік уряду. Немає потреби в помітних політичних заходах із польського боку, натомість потрібними й необхідними є великі фінансові та господарські заходи».

В «Історії міст і сіл Української РСР. Ровенська область» записано, що перша письмова згадка про Залужжя як населений пункт належить до 1629 року. Проте є незаперечне свідчення його древності – аж дві археологічні пам’ятки, знайдені на його території, які внесені до Державного реєстру та охороняються державою. Перша: неподалік від села, за півтора кілометра на північний захід, знайдено Поселення доби бронзи, яке датується 2 тисячоліттям до нашої ери. Площа його – 120 на 70 метрів. Ця пам’ятка залишена населенням доби міді та ранньої бронзи, яке вже знало землеробство. Значення землеробства в господарстві цих племен дедалі зростало. Вони залишили культуру шнурової кераміки, названої так від характерного для них орнаменту у вигляді відбитків шнура на посуді. Доречно згадати і про скарб бронзових прикрас із 19 одиниць цієї доби, знайдених поблизу Залужжя, в селі Узлісся. Серед них є два парних браслети, дві фібули з круглим щитком, дві пластини, конічні підвіски (ворворки), фігурка тварини (бика чи оленя) та інші.

Друга археологічна пам’ятка: за один кілометр від центру сучасного села на захід розташоване ранньослов’янське поселення – Давньоруське городище, датоване VІІІ–ІХ та Х–ХІІІ століттям. Саме слово «городище» – старослов’янське, означає град, укріплення. Залишки стародавнього укріпленого поселення, або міста, були оточені ровами, валами і часто захищені природними перепонами (ярами, річками, озерами, болотами). Виникнення городищ пов’язане з добою патріархально-общинного ладу. Це був період, коли суспільство переходило від мисливства і рибальства до землеробства і скотарства. Городище відоме з кінця ХІХ століття. Воно розташоване в заплаві правого берега річки Случ, на піщаному горбі висотою 147,7 м над рівнем моря. Місцева назва його - Біла Гора, Лиса Гора. Площа її 2,33 га (158 м на 209 м). Саме городище площею 0,67 га. Розміри його – 70 на 95 м. Краї городища в давнину були стрімкими. Захищалося воно непрохідними болотами та озерами. Зі всіх боків було оточене заплавною дібровою – природним дубовим лісом.

Місця розташування поселень – свідків нашого древнього походження – у селі пам’ятають під такими назвами: Городище, Біла Гора, Чорна Гора. На геодезичних картах ХХ століття ця гора зазначена під назвою Лиса.

Залузьке городище – це залишки укріпленого стародавнього поселення, оборонного укріплення. Воно слугувало для захисту від ворогів і було одним із ближніх оборонних форпостів княжої столиці Дубровиці на Случі нарівні з Висоцьком та Курашем на річці Горинь.

Беручи до уваги те, що давньоруське городище розміщене в гирлі річки Случ, недалеко від впадіння її в річку Горинь, можна з впевненістю стверджувати, що було воно також захисним форпостом на крайній південній границі Турово-Пінського князівства.

З часом жителі городища поселилися і на заплавній терасі, на місці сучасного Старого Села, в Залужжі. У культурних шарах знайдено багато фрагментів глиняного посуду та залишки фрагментів випалювання болотної залізної руди, а також фрагменти залізної зброї і жіночих прикрас. Археологічні знахідки (черепки глиняного посуду, залізні застібки до одягу, залізні наконечники, серп та інше) свідчать, що територія Залужжя і його околиць вже тоді була заселена представниками древлянських племен і входила до Древлянської землі з князівським столом у Іскоростені (Коростень). Князівство розкинулося в басейні річок Тетерів та Случ, зі східною границею по річці Ірпінь, південною – по Горині та Стиру, західною – гирло річки Случ.

Місцеві племена звалися древлянами, тому що «занє сєдоша в лєсєх», тобто сиділи, жили в лісах. І, можливо, наша місцевість була межею між древлянами та дреговичами. На таку думку наводить хоч би те, що навіть сучасна місцева мова жителів Залужжя і недалекої Карпилівки відрізняються. А звичай зовнішнього біління хат зберігався у карпилян і залужан до недавнього часу, коли в селах на північ від Залужжя він майже не спостерігається.

З історичних джерел відомо, що древляни в середині Х століття втратили свою автономію й підпали під владу Київської Русі.

У Старому Селі (тепер це найстаріша частина сучасного Залужжя) мешкали феодально-залежні селяни. Трудилися вони на землях, які не затоплювалися. Такою землею була перша надзаплавна тераса, що сусідувала з городищем. Вона являла собою дещо підвищену місцевість, захищену із заходу непрохідними дубовими лісами, а зі сходу – непрохідними болотами. Ця місцевість була вкрита лісом. От саме тут наші пращурі й відвойовували землю для вирощування зернових культур. Вони вели підсічне (вирубне) землеробство. Обирали лісову ділянку, вирубували дерева й кущі, складали вирубане в купи, сушили, а потім спалювали. Удобрювали попелом землю. Орали сохою, засівали, волочили бороною-сукуваткою. Коли земля виснажувалася, займали іншу ділянку. Таку велику роботу могла виконати тільки родова община.

Найвірогідніше, що найраніше наші пращури поселилися у міжріччі трьох місцевих річечок, які з півдня, заходу й півночі омивали своїми водами поселення та місцевість їхнього проживання.

Перша, найбільша, несла свої води у напрямку з півдня на північ до Городища й далі до Случі. У неї впадали дві менших: одна, що протікала повз місцевість, де пізніше зробили кладовище, впадала в річку (тепер Ковальове озеро), а друга, що впадала в річку за Городищем, брала свій початок із глибоководного озера Курин. Воно ніколи не замерзало, а вода в холодну пору випаровувалася, утворюючи хмарки туману, і, здавалося, ніби диміла – «курила» по-місцевому. . Тепер це меліороване верхове болото з такою ж назвою. Воно має ще одну назву –Кринічче, місцевість, де багато криниць.

Від першої річки залишилися лише озера: Дубенське, Ковальове, Лєменне. Інші стали безіменними струмками, по-місцевому – канавами. Тепер вони вже без води. Лише одна, з Курина, до цих пір жива і несе свої тихі води через луг аж до Случі

Поселення було оточене водою та лісами зі всіх боків.

Зі сходу непрохідною стіною стояла правічна дубова діброва. Отож, ця місцевість була добре захищеною від зовнішніх ворогів і зручною для життя.

Досить родюча земля Старого села давала змогу місцевим родинам забезпечувати себе продуктами землеробства. Багаті пасовища сприяли розвитку скотарства. Місцеві озера та річки були повні риби, а ліси - багаті звіриною, грибами та ягодами. Тож і не дивно, що в ті далекі часи ця місцевість була заселеною.

З історичних джерел достеменно відомо, що наша місцевість з 1157 року належала до Турово-Пінського князівства на чолі з князем Юрієм Ярославичем. Саме під його проводом місцеві жителі досягли своєї незалежності.

У 20-х роках ХІІ століття наш край перебув у складі Городенського князівства зі столицею у місті Городно (тепер с. Городна Столінського району Республіки Білорусь).

У кінці ХІІ століття, 1174 року, ми вже перебували у складі Дубровицького князівства зі столицею в місті Дубровиці. Ймовірно, що син князя Юрія Ярославича, Гліб Юрійович (+1195 р. ), згаданий у 1182 році як князь Дубровицький, був володарем Дубровицького князівства, а Дубровиця була столицею удільних руських князів Туровських, відомих під назвою Дубровицьких.

В Іпатіївському літописі під 1185 роком сказано, що Гліб Юрійович, князь Дубровицький, разом зі своєю дружиною (полком) та Святославом Всеволодовичем, князем Київським, брав участь у битві з військом половецького князя Кобяка при Єрелі (або Углє) та зазнав тяжкої поразки.

У Густинському літописі за 1224 рік згадується князь Дубровицький (у тексті Дубравський) Олександр Всеволодович, який загинув у 1224 році в нещадній битві з татарами на Калці, разом із багатьма іншими руськими князями нелюдськи замучений татарами, які поклали на переможених дошки, сіли на них бенкетувати – і так усіх задушили.

У цей час уділом Дубровицького князівства було і Степанське князівство з центром у місті Степань (тепер селище Степань Сарненського району Рівненської області).

Гліб Олександрович, князь Степанський ( бл. 1223–1240 / 1250?), будучи молодшим сином Дубровицького князя Олександра Глібовича, отримав уділ у Степані після загибелі батька у 1223 році. Незнаний із джерел старший син отримав Дубровицю. Ім’я Гліб у Степанського князя непрямо підтверджує тезу, що Дубровицьке князівство утримували нащадки Гліба Юрійовича.

Нащадками Дубровицьких князів Рюриковичів є: Іван Глібович (+1289/1290 р. ), Володимир Іванович (+після 1292 р. ), Семен (+1399 р. ), Іван Семенович (кінець ХІV-початок ХV століття). Князі Степанські в Степані правили до 1431 року.

Дубровицьке та Степанське князівства перейшли після 1431 року до Великокняжої казни, коли вигасла династія Дубровицьких князів Рюриковичів.

На початку ХІV століття наш край став частиною Великого князівства Литовського.

Родовід Гольшанських походить від Жемантійських князів. Їхнє третє коліно представляв Гольша Романович (+до 1269 р. ) – перший князь Гольшанський. Він заснував Гольшани Ошмянського повіту, тепер Гродненської області в Білорусі. Загинув під час війни з волинськими князями в другій половині ХІІІ століття.

Його праправнук Семен Іванович Гольшанський (Лютий) привів до великокняжої корони Казиміра Ягелона в 1440 році. За це отримав у нагороду князівства Дубровицьке й Степанське. Дружину його звали Марія Семенівна. Їхні діти: Юрій, Даниїл, Олександр (?), Гліб (?), Уляна, Андрій, Семен.

Юрій Семенович (+1457 р. ), князь Гольшанський, отримав у спадок Степанське й Дубровицьке князівства і став іменуватися князем Степанським (після 1431 р. і до 1457 р. ), та Дубровицьким (після 1440 р. і до 1457 р. ). Його дружину звали Уляна. У них було семеро дітей, а саме:

1. Іван Юрійович, князь Гольшанський-Дубровицький (+1481 р. ).

2. Олександр Юрійович Лебедевський, дружини ім’я невідоме, син його Януш Олександрович (згадуваний у 1488–1511 рр. ), намісник Скидельський, Волковийський, староста Слонімський.

3. Василь Юрійович (+1481 р. ).

4. Юрій Юрійович (+1481 р. ). Помер бездітним.

5. Семен Юрійович, мав трьох дітей, а саме: сина Лева, помер малолітнім; дочку Анастасію Семенівну, яка прийняла титул княгині Степанської; дочку Тетяну Семенівну, яка стала дружиною Костянтина Острозького, володіла Степанем у частці зі своїм кузеном, сином Івана Юрійовича – Юрієм Івановичем. Уже після смерті Анастасії, у 1511 році, права на Степань перейшли до Тетяни Семенівни Острозької, княгині Гольшанської. Саме тоді Костянтин Острозький заявив права на Степань і відсудив у Юрія Івановича Гольшанського право на частину Степаня.

6. Ганна Юріївна (за Гаштольдом).

7. Уляна (Юліанна) Юріївна, Іуліанія, княжна Гольшанська-Дубровицька, померла у шістнадцятирічному віці. Похована у Ближніх печерах Києво-Печерського монастиря (нині Києво-Печерська Лавра). Канонізована Православною церквою як Свята Праведна Діва Іуліанія, княжна Гольшанська.

Перший син Юрія Семеновича, Іван Юрійович (+1481 р. ), князь Гольшанський (після 1457–1481 рр. ), князь Дубровицький (1457–1481 рр. ). Страчений у Києві, який тоді перебував у складі Великого князівства Литовського, Руського і Жемантійського. Причина страти – участь у змові проти короля Казимира Ягелончика. Змовники хотіли відновити Київське князівство і відірвати русько-литовські землі від Польщі. Початком мало послужити вбивство Казимира Ягелончика на весіллі у князя Ф. І. Бєльського. Змова була викрита. Ф. Бєльський утік до Москви, а Михайло Олелькович та Іван Юрійович схоплені та страчені.

Його дружиною була Анна (Ганна) Михайлівна Чарторийська. Вони мали двоє дітей: Юрія та Василину (Уляну), що була за князем Михайлом Івановичам Мстиславським.

Юрій Іванович (+1536 р. ) після смерті батька, за тодішнім правом «майорату», який передбачав обов’язковий перехід титулу, влади та спадку до старшого сина, став іменуватися князем Гольшанським, Дубровицьким, Степанським.

Дубровицький кязь Юрій Іванович був двічі одружений і мав 12 дітей. Першою його дружиною з 1501 року була княгиня Юліанна (Уляна) Іванівна Ярославівна – княжна Острозька, сестра Костянтина Острозького. З нею він мав п’ятеро дітей: 1) Януша (+1549 р. ); 2) Федора (+1528 р. ), помер бездітним; 3) Володимира (+1545 р. ); 4) Анастасію (+1570 р. ) – за князем Заславським; 5) Богдану (+1558 р. ) – за князем Ф. М. Вишневецьким.

З синів Юрія особливо був відомий князь Іван (Януш), з 1542 року – Київський воєвода, а з 1544 року – воєвода Трокський. Він у 1530 році розбив кримських татар.

З дочок найбільш відомою є Анастасія Юріївна. Після 1530 року вона була видана заміж за князя Кузьму Івановича Заславського (+1566 р. ). На її замовлення у 1556 році в монастирі син сяноцького протопопа Михайло Васильович та архімандрит Григорій розпочали роботу над виготовленням рукописного Євангелія. Робота була завершена у 1561 році в Пересопниці. Тому ця визначна пам’ятка українського ренесансу відома як Пересопницьке Євангеліє. Саме на ній в наш час складають присягу Президенти України.

Другою дружиною Юрія Івановича була Марія Андріївна Сангушко-Несухойжі, донька князя Андрія Олександровича Сангушка, маршалка землі волинської, володимирського старости. З нею він мав ще семеро дітей: Семена (+1556 р. ); Андрія (+1547 р. ); Марію (+1586 р. ) – за А. П. Монтовтом, М. Т. Козинським, А. М. Курбським; Софію (+1594 р. ) – за князем А. І. Полубенським; Анну (+1583 р. ) – за К. Олізаром; Федору (+1576 р. ) – за князем Б. В. Соломарецьким; Олександру (Олену) (+ до 1557 р. ) – за П. І. Сапегою.

На схилі життя Юрій Іванович з родиною став жити у Висоцькому замку й там помер у 1536 році. За його заповітом, він був похований у Пустинському монастирі Святого Миколая в Києві. Для виховання своїх дітей князь залишив за дружиною з місцевих володінь замок Висоцьк із містом і всіма землями, із усіма бенефіціями, які належали до нього, а також двір Велюнь, дворик Струга, село Лютинськ та Пустинський монастир Святого Миколая біля Сельця під Дубровицею.

Княгиня Марія Гольшанська-Дубровицька (Сангушко) померла в 1553 році.

Як свідчать історичні хроніки, жінки роду Гольшанських були дуже вродливі, а ще сміливі, войовничі та волелюбні. І не дивно, адже кров Гольшанських – це кров не тільки великих князів, а й королів литовських та польських.

Дубровицькі князі володіли значними на той час маєтностями й землями, бо мали прихильність корони. У них були свої хоругви (війська), до яких могли поставити кожного разу понад 900 коней. Згідно з історичними хроніками, князі Дубровицькі були також сміливими, вправними та мужніми воїнами. Вони часто брали участь у військових походах та в захисті своїх земель від кримських татар у складі тогочасних військових формувань. Зокрема, із Хроніки литовської і жемантійської відомо, що в 1509 році Миколай Фирлей з Дубровиці з Костянтином Острозьким, гетьманом Литовським: «…повоеваше земли Московскии послати…», тобто брали участь у військових похода проти Москви.

Семен Юрійович – останній із синів роду князя Юрія Гольшанського-Дубровицького. Він був страчений у 1556 році за повстання проти Магдебурзького права. З його смертю династія князів Гольшанських-Дубровицьких вигасла. Тому в 1558 році дочки Юрія Івановича, а сестри Семена Юрійовича, поділили між собою дубровицькі маєтності та добра. Такий розподіл відбувся у Висоцьку ще й у зв’язку з тим, що за декілька років до цього померла і дружина Юрія Івановича – Марія Сангушко, княгиня Гольшанська-Дубровицька.

Вказуємо на численний рід князів Дубровицьких тільки тому, що саме під їхньою владою перебували місцеві землі, у тому числі і залузькі.

Для нас найбільш цікава восьма дитина й третя дочка Юрія Івановича та Марії Андріївни, княгині Сангушко – Марія Юріївна (+1586 р. ). Адже саме вона з сестрою Анною отримала дубровицькі маєтності, у тому числі маєток Любиковичі й навколишні села та дворик, «дворок» по-місцевому, неподалік Залужжя. Достеменно відомо, що в 1580 році маєток Любиковичі був у її власності.

Марія Юріївна тричі виходила заміж. Вперше - за Андрія Якубовича Монтовта. Із ним мала двоє дітей: Яна та Андрія.

Удруге - за Луцького каштеляна Михайла Тишковича Козинського, від якого мала дочку Варвару. Після смерті другого чоловіка Марія Юріївна стала багатою вдовою. Вона володіла разом із сестрою Анною й дубровицьким родовим маєтком. У Литві їй належали маєтки Шешелі й Крошти. Крім того, князь Олександр Полубенський віддав Марії частину маєтку, яка належала його дружині Софії (сестрі Марії) – «в Звонє Великом Дубровицком». Вона також володіла «обширними маєтками», записаними їй як «вєнові записи» – весільні дарунки покійними чоловіками Андрієм Монтовтом (маєтки Жирмони й Болотеніки в Лідському повіті та Орловкишки в Ошмянському) і Михайлом Козинським (маєток Осьмиговичі Володимирського повіту).

Марія Юріївна втретє взяла шлюб із князем Андрієм Михайловичем Курбським у 1571 році.

Князь Курбський, боячись переслідувань московського царя Івана Грозного, перейшов на службу до короля Речі Посполитої й отримав на прожиття у володіння Ковель. Перша його дружина з малолітнім сином загинула в Московії від царських переслідувань.

У шлюбній угоді на нового чоловіка «молода» записала всі родинні «добра», таким чином «висловлюючи свою щиру любов і сердечність до його милості князя Курбського». Вона принесла в дім Курбського значне рухоме майно, яке складалося з дорогоцінних речей, срібного посуду та багато одягу. У маєтках Дубровиці та Болотеніках утримувалися табуни коней, яких було до 500, крім великої рогатої та дрібної худоби.

Марія Гольшанська-Дубровицька була дуже набожною людиною. Вона завжди при собі мала Євангеліє в коштовній оправі, Псалтир, Євангеліє учительне, Октоїх та книгу, яка мала назву Збірник. При ній нерозлучно був «кипарисовий ковчежець», у якому зберігалися немало ікон і мощі багатьох святих. Цю родову святиню князів Гольшанських, отриману від патріархів Єрусалимських за дорогу ціну, заповів Марії Юріївні батько її – князь Юрій Гольшанський.

Вступаючи в шлюб з княжною Гольшанською, Курбський ріднився з найповажнішими литовськими родами, що було дуже важливо для прибульця, особливо в Литві та Польщі, де вельможі тримали у своїх руках короля і всю державу. Проте в цьому шлюбі була й дуже важлива невигода: наречена далеко не молода й дуже досвідчена жінка.

У родині Гольшанських-Дубровицьких точилися постійні суперечки й тяганини через найбільше родинне володіння – Дубровицьке.

Княгині Марія Юріївна та Анна Юріївна, що володіли родинними маєтностями неподільно, завжди знаходили причини для безперервних суперечок. У ці чвари часто вмішувався чоловік Анни Юріївни, Олізар Кидрей Мильський, учиняючи розбійницькі набіги на її маєтки та грабуючи селян Марії Юріївни. Іноді Анна особисто керувала загоном своїх озброєних слуг у грабіжницьких набігах на землі сестри та сусідніх власників. Одного разу, зустрівши свою сестру Марію Юріївну на дорозі, Анна Юріївна напала на неї із «толпою» слуг своїх і пограбувала її. Лише в 1568 році Марія Юріївна мала понад 200 виписок із актових записів про тяжби з сестрою Анною Юріївною та її чоловіком. Тільки з 1576 року дубровицькі володіння повністю перейшли у власність Марії внаслідок відсудження половини добра у сестри Анни Юріївни Мильської з допомогою третього чоловіка – князя Курбського через третейський суд. Проте ворожнеча значно посилилася після того, як княгиня, тепер уже Курбська, у 1576 році написала заповіт, у якому підтвердила свої попередні записи щодо маєтків, подарованих Курбському. Марія Юріївна, віддавши всі маєтності чоловіку, віддала йому і владу над собою.

Із третім заміжжям Марії Юріївни до розбійницьких нападів долучилися й постійні доноси владі, брудні плітки про «молоде подружжя», якими не гребувала родина. А сини Марії – Ян і Андрій Монтолти – не тільки робили спроби, підкупивши слуг, викрасти чисті бланки Курбських із їхніми особистими печатками й підписами, але й спробували вбити «московита», підстерігши його на дорозі.

Багатство дружини не поріднило подружжя. Князь лишився чужим, суворим та деспотичним господарем. Волелюбна княгиня почала боротьбу за звільнення від влади «угрюмого Московита» та повернення своїх маєтностей. Вона викрала документи на Дубровицю й відіслала їх синові Яну. За це була зачинена в Ковельському замку, із якого дуже просила сина Андрія змилуватися й звільнити її з тюрми «таємно чи відкритою силою». Завдяки скаргам сина Яна до короля в 1578 році, королівському суду у Львові та Третейському суду, відбулося розлучення Курбського з Гольшанською. За рішенням суду, княгиня повернула собі Дубровицю.

До честі княгині слід сказати, що вона зуміла відстояти головні родинні маєтності, які Курбський хотів залишити собі. Пізніше, коли Курбський попав у немилість короля та захворів, на його знову подала в суд Марія Юріївна. Вона знайшла достатні мотиви, звинувативши колишнього чоловіка в незаконному розірванні шлюбу, і вимагала компенсацію за вчинені кривди. Король відіслав скаргу княгині Гольшанської-Дубровицької на розгляд духовного суду митрополиту Київському і Галицькому Онисифору. Митрополит визнав незаконними розлучення Курбського з Гольшанською і його новий шлюб із Олександрою Сангушко. Курбський змушений був 15 лютого 1582 року підписати з Гольшанською «вічну угоду», у якій, зокрема, проголошувалося: «Колишній моїй дружині Марії Юріївні немає більше ніякого діла ні до мене самого, ні до мого майна». Треба думати, що Гольшанська таки отримала від нього велику суму відступних, якщо підписала з ним «мирову угоду».

Андрій Курбський помер у травні 1583 року.

6 жовтня 1585 року відбувся роздільний запис Марії Юріївни Гольшанської, колишньої княгині Курбської, даний сину її Андрію Монтолту й дочці Варварі Козинській. За цим записом місто Дубровиця із замком дісталася Варварі Козинській, що була замужем за Андрієм Фірлеєм, каштеляном Малоговським.

У 1585 році, у жовтні, Марія Гольшанська записує Любиковичі своєму сину Андрію Минтолту.

Марія Юріївна Гольшанська-Дубровицька померла в 1586 році.

Від Фірлеїв Дубровиця перейшла до Сапег, адже Лев Іванович Сапега – воєвода Віленський, канцлер і великий гетьман Литовський – був перше одружений на княгині Доротеї Збаражській, уродженій Фірлей.

Згідно з Уставом на волоки 1557 року, на княжих та феодальних землях Великого князівства Литовського проводилися «волочні міри». Уся земля переділялася й перемірялася на волоки. Кращі землі було передано під фільварки. Селяни були зобов’язані виконувати дводенну панщину на тиждень із однієї волоки (поземельна міра у Великому князівстві Литовському в ХVІ–ХVІІ століттях, яка мала 30 моргів або 16, 8 га). Із вільних земель селяни отримували наділи з розрахунку один лан (волока) на патріархальну родину з 10–12 чоловік.

У князівських маєтностях, багатих на лісові угіддя, селяни також займалися мисливством, рибальством, бджільництвом, випалювали деревне вугілля, добували соснову живицю. За користування орними землями, вони, крім натуральної данини (хутром, медом), сплачували й грошову дань, так звану «серебщину».

Внаслідок Люблінської унії відбулося об’єднання Великого князівства Литовського, Руського й Жемантійського та Королівства Польського. Утворилася нова федеративна держава Річ Посполита. Усі українські землі відійшли до Польщі. Наш край залишився у Великому князівстві Литовському в складі Дубровицької волості Пінського повіту.

У 1565 році крайнім граничним осадом Пінського повіту став сусідній «Стрільсько на Случі», тепер село Стрільськ Сарненського району Рівненської області.

Польський гніт та насильне окатоличення викликали в місцевих жителів обурення та настрої рішучого протесту, які переростали в бунти та повстання. Тому й у нашому краї було підтримано селянсько-козацьке повстання Северина Наливайка в 1593 році.

У 1602–1604 роках наш край переніс страшний голод та мор. Ось що написано про це в Баркулабівському літописі: «…з 10 жовтня 1601 року цілий тиждень йшов сильний сніг з бурею. Випало його до середини гомілки. Лежав він від Дмитрової суботи аж до великих морозів. По снігу в великі морози довелося збирати урожай зернових, але вдалося запасти зерна зовсім мало…»

У скарзі королю князь Миколай-Лев Соломарецький в акті від 15 грудня 1615 року скаржився, що козаки Топежина, Шульжина й Старинського, які називають себе полковниками королівської служби, розорили маєтність м. Висоцька, Дубровицю й села, що належать їй, «сплюндрували і в нівеч обернули, заїхавши в маєтки в кількості п’ять тисяч чоловік 13 листопада 1613 року».

Будучи власністю місцевих феодалів, Залужжя жило й розвивалося. Старе Село розши рювалося, згодом місцеві жителі починають селитися якомога ближче до панського маєтку. Таким місцем розселення наших предків є частина села під назвою Калинівка, по-місцевому «Каліновка». Відстань від села до маєтку складала біля двох кілометрів.

Фільварок (з німецької Volwerk – хутір) у Дворку – багатогалузеве господарство, було засноване на праці місцевих кріпосних селян і орієнтоване на виробництво збіжжя на продаж. У пам’яті залужан він залишився до цих пір під назвою Дворок (панський двір).

У 1654–1657 роках жителі наших земель потерпали від епідемії чуми та голоду.

Тому в 1657 році, під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, від імені обивателів Пінських (жителів Пінського повіту) була складена присяга, підписана 28 червня пінськими послами, у якій мовиться: «… Хмельницький змінив польсько-литовського короля і є найвищим авторитетом для нас. . . Присяга ця дана Гетьманові Богдану Хмельницькому в місті Чигирині…. »

Наш край територіально був віднесений до Турово-Пінського полку. У грудні цього ж року на місце полковника Івана Груші в Пінський полк був присланий брат гетьмана Костянтина Виговського, який одержав титул полковника Пінського й Турівського.

У складі Козацької держави ми перебували до 1659 року.

У 1664 році місцеві жителі беруть участь у селянсько-козацькому повстанні проти польської шляхти.

З 1671 року в нашому краї посилився гніт католицької церкви. Зокрема, сусіднім Висоцьком заволодів орден єзуїтів. Їхня церква силою насаджувала чужу католицьку віру серед місцевих православних селян.

Осередками покатоличення були католицькі ордени Єзуїтів у Висоцьку, Піарів – у Дубровиці. Тут будують костели, відкривають духовне училище.

У 1705 році наш край опинився в зоні військових дій під час Шведської війни. Тоді шведи захопили наші землі -Дубровицю і Степань.

Силою запроваджувалася й греко-католицька віра, яку всіляко підтримувала католицька церква. Через те з 1712 по 1795 роки у нашій місцевості, яка була під юрисдикцією Волинської єпархії, не було жодного православного єпископа.

У ці роки місцеві жителі брали участь у будівництві Волинського тракту, насипаючи вал через котловину Прип’яті аж до Дубровиці.

У 1780–1785 роках скасовано полковий устрій України, а дідичі та козацька старшина стали дворянами. Селянам було заборонено переходити від одного землевласника до іншого.

Унаслідок поділу Польщі з 1795 року наш край опинився в складі Російської імперії Мінської губернії Пінського повіту Дубровицької волості.

З 1805 року нашу місцевість було віднесено до Любиковицької волості Рівненського повіту Волинської губернії з губернським центром у місті Житомир. У цей час власником наших земель, що входили до складу Куражського маєтку, був граф Ігнатій Кашовський. Після його смерті ними володіє дружина графа, вдова Соломія Кашовська з синами.

Кашовські – польський дворянський рід герба Яніна. Рід Кашовських внесено в VІ частину родословних книг Волинських… У нашому краї вони відомі ще з початку ХVІІ ст. У справі Рівненського повітового суду за 1861рік (Дело о прошении наследника умершего помещика Немовичской волости о не взыскании с него крепостных пошлин) читаємо: «…Умерший помещик Федор Иванов Кашовський по духовному завещанию, составленному 1857 года декабря месяца 8 дня, отказал между прочаго племяннику своему Северину Кашовскому недвижимое его имение Немовичскую волость». Саме в клопотанні Северина Кашовського до суду вказано, що «…родоначальником Гаврила-Йосипа-Федора трехименного Кашовского и его старших двух братьев был Иван с Высокого Кашовский, который духовным завещанием 1611 года совершенным оставил под опекою своей жены Софии Фирлеювны двух своих детей и отдал в пожизненное Ей владение все свои недвижимые владения. Детьми же того Ивана были две дочери и трое сыновей: первый Андрей, второй Иван, а третий Генрих. О чем утверждают помянники 1628 и 1629 годов в Луцком Гродском суде… Из среди означенных братьев Иван Иванов сын с Высокого Кашовский состоит Главным Начальником, Мечником Луцким, пожалован Волынским Мечником на место родного своего брата Генриха, поступившего в Каштеляны (Сенаторы) Виленские. Это подтверждено Привилеем короля польского Владислава ІV в 1647 году … в котором сказано… Иван Кашовский мудрый, храбрый…действительно происходивший от достойных предков…».

Маєтності ковельські й дубровицькі отримав у власність Андрій Фірлей, який одружився з дочкою Марії Гольшанської-Дубровицької Варварою Козинською. Після батьків Варвари таАндрія Фірлеїв вони перейшли до їхньої дочки Софії, яка вийшла заміж за Івана Кашовського. А Генріх Кашовський одружився з Анною-Евграцією, княгинею Соломарецькою з Висоцька – і так землі Висоцька, Дубровиці, Кураша, Стрільська, Клесова, Карасина, Озерів знову опинилися в руках однієї родини.

Іван – син Івана Кашовського – був одружений з Євгенією, княжною Четвертинською, і мав з нею дочку й сина Степана (свідчення за 1667 рік). Степан мав трьох синів – Івана, Станіслава й Франца (свідчення за 1697 рік). З них Франц разом з рідним племінником теж Францем, сином Станіслава, був «введений по ввідному акту 1723 року в спадкове володіння містечком Кашовка з селянами». Франц Станіслівів мав сина Івана, який по спадковому запису 1764 року «відписав своїй дружині разом зі своїм племінником маєток Кашовка, Підрисна». Він служив Нивським старостою, на що був виданий Привілей короля польського Станіслава Августа 1774 року та про що засвідчує продовжений контракт 1800 року й дарчий надпис 1801 року. З цих Актів видно, що володів спадковим правом після свого батька Франца – Іван. Він залишив трьох синів – Франца-Героніма, Алоїза-Ігнатія, а також Гаврила-Йосипа-Федора (Метрики Духовної консисторії 1769, 1770, 1779 рр. ). Відомо, що в 1801 році ці троє братів дали своїй сестрі придане. А в 1802 році вони розділили майно, мабуть, після смерті батьків. Згідно з цим розподілом, більшу частину коштів отримав Федір (Гаврило-Йосип-Федір) Кашовський, а нерухоме майно – Геронім (Франц-Геронім) та Ігнатій (Алоїз-Ігнатій). Ним вони володіли спільно до 1827 року. Цього року за постановою суду Героніму (Францу-Героніму) дісталися у володіння м. Кашовка та інші ковельські поселення, а Ігнатію (Алоїзу-Ігнатію) решта поселень.

Ігнатій одержав бронзову медаль на пам’ять про війну 1812 року. У цього Ігнатія (Алоїза-Ігнатія) народилося двоє синів – Адольф та Северин-Олександр-Ігнатій, що мав сина Ігнатія.

У 1817 році на кошти місцевого священика та прихожан сіл Бережки, Залужжя, Колки споруджено церкву, а при ній дзвіницю. Сприяв її спорудженню місцевий поміщик, граф Ігнатій Кашовський. Він відпустив зі своєї дачі (лісу) будівельний матеріал (дерево). Споруджувалася вона як греко-католицька й була названа на честь Різдва Пресвятої Богородиці.

У 1827 році Указом Миколи І було ліквідовано уніатську експансію.

У 1830–1831 роках відбулося польське повстання, у якому брала участь і родина Кашовських. Після придушення повстання у Волинській губернії було створено Казенну палату, яка проводила конфіскацію маєтків учасників повстання. Куражський (Кураський) маєток Соломії Кашовської, який мав річний дохід 7095, 755 рублів сріблом, після її смерті мав перейти в державну власність, бо її сини Адольф і Северин Кашовські – прямі спадкоємці по матері – були учасниками повстання. За даними Міністерства Внутрішніх Справ, у Ровенському повіті тоді було конфісковано чотири маєтки з 1007 десятинами землі та 3365 душами селян.

За участь у повстанні Домбровицьке училище католицького монашого ордену Піарів було закрите, а його маєтності забрані в казну. Відомо також, що його попечителем був А. Прушинський, батько дружини Северина Кашовського Фекли А. Прушинської.

Достеменно відомо, що частиною Куражського маєтку володіли інші брати Кашовські – Геронім та Ігнатій, які отримали його в спадок від матері Соломії Кашовської, вдови Ігнатія Кашовського. Уже в 1832 році для роботи у залузькому фільварку вони переселяють 16 родин селян із села Колки. Усього було переселено понад 130 душ селян-кріпаків.

Під час проведення подушного обліку в Російській імперії в 1934 році був проведений облік і селян-кріпаків слободи Залужа та складена «Ревизская сказка 1834 года, апреля месяца, третьего дня, Волынской губернии Ровенского уезда слободы Залужа, поселенной из переведенных сей же волосты села Колков по последней ревизии Герониму и Игнатию, двум братьям, принадлежащей по разделу между ними имения, доставшегося в дожизненное владение Игнатия Кашовского, жены Соломеи Кашовской, вдове, настоящих мужского пола – 76 душ и женского пола – 66 душ. Удостоверена приложеним подписи Дворянина Валериана Флорова, сына Кашовского» (див. Додаток 1).

У 1841 році царським указом Миколи І було ліквідовано Литовський статут.

У червні 1842 року «пожизненная владелица Куражской волости» графиня Кашовська віддала в оренду на три роки села Любиковичі, Колки й Залуж’є «со всеми принадлежащими к селениям крестьянами тягловыми и пешими, грунтами пахотными и не пахотными, засеянными и не засеянными, строениями, огородами, сенокосами, лугами, озерами, корчемною и мельничною арендою, оброчными статьями и другими угодиями… посессору дворянину Ивану Францеву Горбачевскому за соответствующую оплату деньгами». Такий контракт було зареєстровано Рівненським повітовим судом 24 червня 1842 року, який вступив у силу й діяв до 24 червня 1845 року. 28. 08. 1843 року Кашовська й Горбачевський уклали угоду на звичайному папері (без рішення повітового суду) «по коему Горбачевский отказывался от владения в третьем году арендуемими крестьянами, а Кашовская обьязывается в своей куражской винокурне на своих котлах, своею барщиною, работниками и дровами выкурить из Горбачевского ржи 300 корцев и картофеля сколько будет собрано в Любиковичах, Колках и Залужье урожая того года на Горячее вино и также окончить обоюдные претензии из контракта происшедшие, не менее того и другого года расчеты, после чего 16. 03. 1844 года госпожа Кашовская оканчивая с Горбачевским расчеты в счет арендного на третий год дохода получила 1798 рублей 77 копеек серебром и выдавая в том квитанции…и ей ни малейшей претензии не считать». Однак, до закінчення терміну, Кашовська, мотивуючи тим, що «посессор Горбачевский совершенно их (володіння – прим. автора) погубил и разорил, что имеет к нему огромные претензии», таки звернулася до повітового суду. Почалася тривала судова тяганина між орендарем та орендодавцем, яка закінчилася третейським судом у Рівненському повітовому суді 23 липня 1847 року з використанням багатьох свідків – місцевих селян, священика бережківської церкви Синицького та пристава четвертого стану (дільниці) Рівненського повіту титулярного радника Яницького з Дубровиці. Володіння було повернуто, а орендар сплатив значні грошові суми. Разом із тим були задоволені й претензії селян, а саме: селянина села Залуж’є Семена Олексіовця - за 6 днів не зарахованої «барщини» (панщини) – 60 коп. , і Григорія Олексіовця - за загиблого вола під час вивезення смоли (живиці) – 8 рублів».

З матеріалів суду знаємо також, що селяни отримували від Горбачевського на продовольство зерно і картоплю (див. таблицю):

№ п/п	Назва продовольства	Кількість (у корцях і гарнцях)	Сума (у рублях і коп. )
1.	Жито	40,16	14,20
2.	Пшениця	1,18	2
3.	Овес	66,12	0,90
4.	Ячмінь	11,12	0,60
5.	Гречка	18,26	0,75
6.	Картопля	8,24	0,30
Усього	19,75

Примітка: 1 корець був рівний 96 кг, а 1 гарнець – 3,7 кг.

Відомо також, що селяни отримували від поміщика зерно на «обсеменение полей», яке поверталося власнику після збору врожаю.

Про чинші й данину, які сплачували жителі села поміщику, відомо із «Счета следуемых от крестьян селений… и Залужье чиншей и дани на 10. 08. 1846 года».

№п/п	Имена и прозвание крестьян	Мотки пряжи	Яйцо	Куры	Сено	Овес	Чинш (злоты, гроши)
1.	Лукиян Бруяка	1	10	2	1	1	24
2.	Толомей Жакун	1	10	2	1	1	24
3.	Клим Олексиовец	1	10	2	1	1	24
4.	Прокоп Роговец	1	10	2	1	1	24
5.	Семен Олексиовец	1	10	2	1	1	24
6.	Зенон Олексиовец	3	30	6	3	3	36
7.	Иван Жмура	1	10	2	1	1	24
8.	Карп Олексиовец	1	10	2	1	1	24
9.	Григорий Жакун	1	10	2	1	1	24
10.	Олексей Котяш	1	10	2	1	1	24
11.	Артем Котяш	1	10	2	1	1	24
12.	Павло Котяш	1	10	2	1	1	24
13.	Яков Котяш	1	10	2	1	1	24
14.	Мойсей Жмура	1	10	2	1	1	24
15.	Григорий Олексиовец	1	10	2	1	1	24
16.	Прокоп Котяш	1	10	2	1	1	24
17.	Хведор Котяш	1	10	2	1	1	24
Всего	19	170	34	17	17	216

Примітка: 1 моток пряжи – 90 пасм, 1 пасмо – 30 ниток

У 1847–1848 роках було введено Інвентарні правила, які, крім інших норм, встановлювали дні панщини та повністю зберігали права поміщиків на землю.

За матеріалами ревізії 1850 року, в слободі «Залужье» проживало 92 душі чоловічої статі та 82 – жіночої (див. Додаток 2). Належало Залужжя до Курашського маєтку. Список поселень та число душ Кураського маєтку були такими:

№п/п	Назва поселення	Число душ чоловічої статі	Число душ жіночої статі	Разом душ
1.	Любиковичі	480	521	1001
2.	Бережки	300	289	589
3.	Колки	399	365	764
4.	Белятичі	234	234	468
5.	Кураш	174	164	338
6.	Карасин	157	160	337
7.	Залужжя	92	82	174
8.	Соломіївка	86	68	154
Всього	1922	1883	3705

У кінці 1850 року маєток було розділенно між братами Северином і Адольфом Кашовськими. Адольф залишився в Кураші, і маєток цей став називатися Кураш Адольфов, а Северин побудував собі садибу над річкою Случ за 3км на південь від села Колки й назвав її Вінницею. Цю назву ще пам’ятають місцеві жителі, які навчалися в польській школі. Тепер це село Порубка. Слово «порубка» зберегло в собі, ймовірно, факт масового вирубування навколишніх лісів.

Підтверджують проживання Кашовських у маєтку над Случем у Колках метричні записи Дубровицького римо-католицького костелу: «…1852 года июня месяца 12 дня в Домбровицком римо-католическом костеле окрещен младенец по имени Леонтий-Иван-Альфред из деревни Колки. Родители: Северин Кашовский и Фекла Прушинская Кашовская. Воспреемники: Адольф Кашовский, Юстина Лютинская (вдова), Циприята Прушинская с женой Адольфа Кашовского Марией.

Обряд крещения совершил преподобный отец Иосиф Носальский»; «…выписка метрической книги Домбровицкого костела: 1863 года месяца марта 12 дня в приходском римо-католическом костеле окрещена девица по имени Северина-Теновефа-Алоиза-Мария-Игнация преподобным отцем Станиславом Таборовским, администратором Домбровицкого костела. Родители Северин Кашовский и Фекла урожденная Прушинская Кашовская. Дочь родилась 1851 года января месяца 3 дня.

Воспреемники: Адольф Кашовский и графиня Констанциэла Манузза в присутствии двоюродного брата Роберта Прушинского и Тересы Новицкой».

У документах казначейства Рівненського повіту за 1858 рік (10 остання ревізія в царській Росії) у слободі «Залужье» проживав 251 чоловік у 28 родинах, у тому числі 129 душ чоловічої статі та 122 душі жіночої статі (див. Додаток 3). Були переселені три родини з села Бережки та 4 родини з села Карасин. Померло 23 людини, а народилося 52 дитини. До царського війська в рекрути пішли п’ять чоловіків. Власниками місцевих земель були поміщики Северен та Адольф Ігнатовичі Кашовські.

.

Згодом «бывший поручик Войска Польского Северин Кашовский 1862 года месяца июля 11 дня умер от водяной болезни». Після його смерті залишилися «жена его Фекла Ананьева Прушинская и дети от 1 брака Люциан и Эразм и от 2 брака: сын Леонтий и дочь Алоиза Кашовские». Дружина Северина у другому шлюбі Фекла Кашовска померла в березні 1968 року.

У заяві до Ровенского повітового суду від 20. 03. 1863 року написано: «Помещица Ровенского уезда вдова Фекла из Прушинских Кашовская от имени своих малолетних детей сына Леонтия и дочери Алоизы, совершеннолетних отставного поручика Люцыана и Эразма родных между собой братьев и опекуна над малолетними родного дяди сих помещика Адольфа Игнатьева Кашовского сообщает о том, что по смерти мужа…последовавшей 07. 11. 1862 года осталось недвижимое его имущество в Ровенском уезде состоящее и заключающее из Немовицкой и Колковской волостей с находящихся в них…с разными недвижимостями, реманентом, животньіми и пашнями, пастбищами…и за сим людьми подлежащими общему разделу».

У 1861 році в Російській імперії було скасовано кріпосне право. Поміщицькі землі розділили на дві частини:панські та селянські наділи.

Умови звільнення від кріпосного права визначалися викупним актом 1868 року. Община одержувала земельний наділ у десятинах (орну землю, сіножаті, пасовища) і впродовж 49 років зобов’язувалася платити за нього.

30 липня 1864 року Олександр ІІ встановив Сервітутне право. Проте поміщики його ігнорували й позбавляли селян права на користування громадськими угіддями.

У першу чергу селяни відробляли панщину, та не 2-3 дні, передбачені Інвентарними правилами, а ще за наказом поміщика 4-7 днів.

Місцеві селяни на мізерних клаптях бідної піщаної землі вели натуральне господарство, спрямоване на вирощування зернових, в основному жита. Обробляли орні наділи за допомогою волів. Урожайність селянських наділів була дуже низькою. Їх було обмаль для великих родин, тому доводилося ще й орендувати поміщицьку землю. Хліба вдосталь до нового врожаю мали лише окремі родини. Розводили велику рогату худобу та овець. Щоб прогодувати себе, займалися рибальством, бортництвом, мисливством, збиральництвом, лісовими промислами.

Сусідство з поміщицькими землями, де рівень господарювання був значно вищий, давало можливість поступово переймати досвід вирощування сільськогосподарських культур і на своїх полях. Саме від поміщика вони одержали можливість розводити картоплю вже в другій половині ХІХ століття. Картопля стала для місцевих жителів другим хлібом і, власне, вберегла від поголовного голодування в селі.

Жителі села були прихожанами православної церкви Різдва Пресвятої Богородиці в селі Бережки. З клірових відомостей за 1870 рік відомо, що настоятелем Свято-Різдво-Богородичної православної церкви був митрофорний протоієрей Олександр Іванович Савицький (70 років від народження). Родина його складалася з дружини – матушки Надії Василівни (60 років); сина Іуліана (25 років), псаломщика цієї церкви; сина Євстафія (23 років); дочки Олександри (26 років). Просфорнею тут служила Пелагія Петрівна Триліська (49 років). До храму були приписані 308 дворів селян Бережок, Колок, Залужжя, Карасина з 2445 душами чоловічої та жіночої статі. Зазначено, що в селі Залужжя було 49 селянських дворів, військових – 3. Населення – 387 душ чоловіків і жінок та 34 душі військових. На парафії проживало 8 душ римо-католиків (5 чоловіків та 3 жінок).

У кінці ХVІІІ століття в селі почали селитися євреї, по-місцевому – жиди. Серед місцевого населення вони виділялися своїм побутом, звичаями, традиціями, родинним устроєм, релігією. Родиною керував чоловік, який заробляв на утримання родини, а дружина вела домашнє господарство. Усі родинні взаємини регулювалися релігійними канонами та єврейським територіальним органом самоврядування – кагалом. Для залузьких євреїв центром громади був Дубровицький кагал. Він мав своє управління і суддів. Першою особою був духовний голова – рабин. Місцеві євреї користувалися послугами національних ремісничих цехів у Дубровиці, які діяли за давніми традиційними та релігійними канонами. Серед них були ритуальні різники великої і дрібної худоби, птиці, шевці єврейського одягу та інші. Наприклад, щоб приготувати чисту (кошерну) їжу треба було птицю чи тварину віднести чи завезти до різника у Дубровицю і там забити її, а тоді лише готувати з неї їжу. Жили євреї дещо заможніше від місцевих жителів. Однак серед них були й дуже бідні. Вони в основному ремісникували, але були й ті, що господарювали на землі, розводили худобу. Кількість залузьких єврейських родин була незначною, трохи більше десяти. Та мали свою синагогу, яка містилася в одному з приватних єврейських будинків. Відносини з місцевими жителями, «гоями» по-їхньому, були мирними. Проте жили відокремлено. З відкриттям школи в селі єврейські діти навчалися разом із місцевими. Лише уроки релігії проводили для них окремо.

У квітні 1883 року розпочалося будівництво залізниці Київ – Брест та її частини Лунінець – Рівне.

2 серпня 1885 року було відкрито рух поїздів Лунінець – Сарни – Рівне через Дубровицю. Звичайно ж, і місцеві жителі брали участь у її будівництві, адже вона проходила за декілька кілометрів від села.

Із 1889 року - Дубровиця у власності графів де Бройль-Плятерів.

Відрізок залізниці на Ковель попередньо проектувався із залізничним вузлом у Дубровиці. Але граф Бройль-Плятер не дав згоди, щоб залізниця проходила через його володіння, тому її спроектували через станцію Сарни.

З 1902 року станція Сарни стала одним із найбільших вузлів Південно-Західної залізниці. Тоді була побудована кінна дорога із Залужжя до Дубровиці та із Залужжя на Озери (тепер Великі Озера). Будувалася вона вручну через річку Случ, від теперішнього села Порубка Колківської сільради через річкову заплаву. У найнижчих місцях через озера були збудовані дерев’яні мости, в урочищах Завзір’є та на Радунях і на озері Ковальове. Дорога була завширшки такою, що могли розминутися дві парокінні підводи. Нагляд за дорогою постійно вів місцевий староста. При потребі він залучав залужан до безкоштовних робіт для підтримання дороги в належному стані та її ремонту.

Оскільки в селі не було церкви, то місцеві жителі входили до бережківської православної парафії. У той час при Різдво-Богородичній православній церкві села Бережки служив священик Іуліан Олександрович Савицький (з 1874 року), псаломщик Семен Львович Собуцький (з 1886 року), паламар Василь Давидович Вечорко (з 1862 року). Обслуговувала парафія 2788 душ православних християн.

На початку ХХ століття в нашому краї розпочинаються меліоративні роботи Західною експедицією під керівництвом генерал-лейтенанта І. Жилінського. Зокрема, почалося будівництво меліоративного магістрального каналу в морочнянському болоті по місцевій річці, що проходила біля Узлісся та впадала в річку Случ біля села Велюнь.

Під владою царської Росії всі фізично здорові чоловіки нашого краю відбували військову повинність. Термін перебування в армії складав чимало років. Також місцеві чоловіки брали участь і у війнах, які вела Росія. Дехто з них прийшов додому інвалідом. Зокрема Куришко Іван, Куришко Дмитро та інші.

У 1904 році населення Рівненського повіту складало 290,7 тисяч осіб.

Землями у Дворку (урочище, частина панських земельних володінь за 1, 5 км на південь від Залужжя) володіли «панії» Томашевські. Це були власниці навколишніх земель і лісів. Вони проживали в Любешові на Волині, управителем маєтку служив Котяш Микола Лукашович, місцевий житель. Сільська громада в 1904 році судилася з місцевою землевласницею за громадські сіножаті, які межували з її землями на Болоті – болото Морочно. Поміщиця навіть вдавалася до підмовляння та підкупу управителя, щоб він свідчив на її користь на суді. Але той відповів: «Я не могу свидетельствовать против своих» і відмовився від роботи в маєтку. На знак подяки сільська громада наділила «старого Миколая» кращим сінокісним угіддям.

Незважаючи на судовий вирок на користь поміщиці, селяни не поступилися громадськими сіножатями. І вже в червні відбулася сутичка місцевих селян з охоронцями поміщиці та землемірами під час встановлення межових знаків на громадських сіножатях в урочищі Шламбон. Виступ селян очолювала «стара Семеніха» (Жакун Степанида) з жінками. Вони озброїлися кілками, вилами, серпами, ціпами й не дозволили землемірам встановити нові межові знаки.

Про кількість земель, що перебували в користуванні сільських громад Любиковицької волості, можемо дізнатися в «Окладных листах» нарахувань держподатку, губернського земельного збору та збору на будівлі Рівненського повіту за 1908 рік (див. таблицю).

№ п/п	Тип поселення	Назва поселення	Кількість землі в десятинах
1.	Село	Любиковичі	1685
2.	Деревня	Бережки	1217 ¾
3.	Деревня	Колки	1687 ¾
4.	Деревня	Залуж’є	1052 ¾
5.	Село	Карасин	907 ¾
6.	Деревня	Белятичі	1121
7.	Деревня	Соломіївка	259259
8.	Село	Кураж	391 ¼
9.	Село	Стрільськ	3344 ¼ (державні)
Усього	11466

Примітка: 1 десятина рівнялася 1, 09га землі.

Перша світова війна (1. 08. 1914–11. 11. 1918 рр. ) не обійшла стороною жителів села. Немало чоловіків, які служили на той час у царській армії, брали участь у фронтових боях. Серед них і Торгун Микита Харитонович, який відзначився неабиякою мужністю у боях і став кавалером двох Георгіївських хрестів. Перший отримав за врятування бойового офіцера під час хімічної атаки з боку німців. Другий раз був нагороджений перед самим кінцем війни. Нагороду приймав за рішенням солдатських зборів полку.

У листопаді 1918 року, за часів Української держави гетьмана Павла Скоропадського, наше село було віднесено до Поліської округи Пінського повіту Любиковицької волості.

1918 року відбулося Дубровицьке збройне повстання і встановлено Радянську владу. Тоді були створені Перший Дубровицький і Другий Поліський комуністичні полки під керівництвом Військової Ради більшовицьких повстанських військ Білорусії та Заходу України для свого захисту. Залужани були учасниками Дубровицького збройного повстання 1918 року в складі партизанського загону Любиковицької волості під керівництвом Борко-Бруяки Пилипа Євстафійовича. Брали участь у боях у складі Першого Дубровицького комуністичного полку в 1918 та в 1919 роках в складі 21-го Волинського стрілецького полку. Серед найактивніших учасників цих формувань із залужан були Олексієвець Степан Васильович (1898–1945 рр. ), Котяш Леонтій Євстафійович (1898–1980 рр. ) та інші.

Після розгрому магнатського маєтку Плятера в Дубровиці залужани спалили й місцевий панський маєток, розібрали худобу та майно. Не залишилися цілими й панські ліси, особливо дубові та вільхові в случанській заплаві. Їх без жалю зрізали повністю. Лишився цілим один дуб на Дубині. Він дожив аж до колективізації, до 1950-х років ХХ століття.

З падінням гетьманату, за коротких часів Української Народної Республіки, наша місцевість адміністративно відносилася до Дреговицької землі з центром у місті Мозир. Тоді ж повернулися в село панські управителі на поміщицькі землі. З господарських будівель (конюшні) відбудували флігель для управителя та панський будинок, відібрали захоплені майно та інвентар, жорстоко розправилися з непокірними селянами.

У липні 1920 року 224 полк 25 стрілецької дивізії Червоної армії увійшов у Любиковицьку волость. У серпні було проголошено Радянську владу на території нашого краю та в Залужжі. Село підпорядкувалося Любиковицькій волості Рівненського повіту Житомирської губернії Радянської України. Відразу ж створили сільський комітет незаможних селян, який розпочав проводити облік та розподіл поміщицьких земель між малоземельними селянами.

За Ризьким мирним договором, підписаним 4 лютого 1921 року, наші землі відійшли до Польської держави й Залужжя опинилося в складі Любиковицької гміни Сарненського повіту Поліського воєводства з центром у місті Пінськ. Політика колонізації, суцільне ополячення та окатоличення місцевого населення було головним завданням нової влади. Наш край був для Польщі сировинним придатком. Усе робилося для того, щоб із нього викачати максимум ресурсів із найменшими затратами. Панські землі знову повернули панам. Управитель маєтку Бобровник помер, а на його місце приїхав панський управитель Грабовський. Польська влада збиралася панувати довго. Для цього вже в 1922 році були створені гмінні та повітові органи самоврядування. На території Рівненщини було створено 5 повітових установ поліції, які були виконавчими органами повітових староств. У Сарненському повіті їх було два та 5 постерунків поліції, у тому числі в Любиковичах.

Волинський воєвода Станіслав Довнарович за часів панської Польщі писав:»…Населення Полісся на 70% складається з православних «з небагатьма винятками», позбавлене будь-якої національної свідомості, і його нескладно привернути на бік уряду. Немає потреби в помітних політичних заходах із польського боку, натомість потрібними й необхідними є великі фінансові та господарські заходи».

Він ставив завдання швидкої колонізації Полісся Польщею, зокрема через поселення польських осадників на багатих землях, відбудову, а потім розбудову й полонізацію міст, призначення лояльних владі священиків.

16 грудня 1930 року весь Сарненський повіт приєднано до Волинського воєводства з центром у Луцьку. Урядові циркуляри вимагали: «…Полісся особливо слід використовувати для того, щоб вбити польський клин між білоруським елементом із півночі й південним українським. Це була б недопустима недалекоглядність і помилка з нашого боку та велика небезпека для польської держави, якби білоруський і український елементи змогли подати один одному руки над Прип’яттю». Волинський воєвода Станіслав Довнарович ставив завдання швидкої колонізації Полісся польським населенням, зокрема, через поселення польських осадників на багатих землях, відбудову, а потім розбудову й полонізацію міст, призначення лояльних владі священиків.

У той час у Польщі початкова освіта була обов’язковою, з досить суворою дисципліною в школах, що передбачала право вчителя на фізичне покарання учнів за невивчений урок чи порушення порядку. Шкільна програма 1934 року зазначала: «Метою школи є виховання й навчання молоді на свідомих своїх обов’язків і творчих громадян, що розуміють свою відповідальність… на зрілість і добро Речі Посполитій».

У 1935 році в селі була відкрита польська п’ятирічна початкова школа. Її відкриття було результатом великої й наполегливої праці сільської громади, і аж ніяк не заслуга польської влади. Школу відвідували діти з семи років в основному після закінчення осінніх польових робіт, цілу зиму до початку весняних робіт у полі. Система шкільництва в той час обмежувала доступ молоді до середньої й вищої освіти на базі семирічної загальної школи. Запроваджувалася ще чотирирічна гімназія і дворічний ліцей, між якими пролягали серйозні випускні екзамени. Місцева молодь не могла здобути вищу освіту.

Польська влада відразу ж стала ретельно організовувати управління місцевими лісами. Вона не шкодувала коштів на лісовпорядкування й виготовлення облікових документів та мап деревостанів. Свідченням тому може слугувати мапа деревостану лісництва Єльно, складовою частиною якого було й місцеве Більське надлісництво, яке створили в лісовому урочищі Більськ, неподалік Залужжя. Центральну садибу надлісництва «Єльне» було розміщено в селі Озери, що за 20 км від Залужжя.

Волинською воєводською комісією було розроблено перспективний план меліорації на 1935–1940 роки, який передбачав провести меліоративні роботи на площі 200 тисяч гектарів. Одним із важливих пунктів його було будівництво траси Біла-Клесів у залузьких лісах для використання багатющих лісових запасів стиглої деревини та укріплення прикордонних територій, що прилягали до кордону з Радянською Україною. Таке будівництво розпочалося, було виконано значний обсяг робіт. Завершенню його зашкодила окупація Польщі фашистською Німеччиною.

Місцеве населення прилучається до виборів у польський Сейм у 1938 році. Були складені списки виборців села Залужжя польською мовою, у яких зазначено 705 жителів. До них були занесені чоловіки та жінки до 1914 року народження включно. Найстаріші жителі, зазначені в списках: Котяш Миколай, 13. 01. 1856 р. н. ; Годунко Наталія, 2. 10. 1857 р. н. ; Годунко Прокіп, 1862 р. н. ; Годунко Федот, 18. 06. 1863 р. н. ; Жакун Зот, 10. 01. 1864 р. н. ; Жакун Акулина, 28. 06. 1865 р. н. ; Павловець Марта, 1865 р. н. ; Котяш Юхим, 1867 р. н. ; Котяш Уляна, 1868 р. н. ; Олексієвець Андрій, 12. 07. 1968 р. н. ; Юрко Мавра, 4. 05. 1875 р. н. ; Котяш Матруна, 4. 04. 1877 р. н. ; Замороченський Мордко, 4. 03. 1877 р. н. та інші. Серед наймолодших залужан у списку виборців були: Яцута Матвій, 9. 09. 1913 р. н. ; Куришко Пилип, 2. 07. 1913 р. н. ; Котяш Данило, 4. 07. 1913 р. н. і такі вчителі місцевої школи: Гепнер Станіслав, 25. 05. 1908 р. н. , Шутович Корад, 14. 03. 1913 р. н. , Грабовська Марія, 21. 05. 1908 р. н. Грабовський Болеслав, 3. 09. 1897 р. н. – управитель місцевого маєтку – зазначений теж у цих списках.

Польська влада уважно стежила за використанням сільськогосподарських земель і вела облік маєтків великих землевласників. Такими вважала тих, хто мав більше 180 га землі.

Станом на 1. 07. 1939 року в Сарненському повіті були такі найбільші землевласники (див. таблицю):

Назва маєтку	Волость	Прізвище, ім’я та по батькові власника	Загальна площа власності (га)
Домбровиця	Домбровиця	Бройль-Плятер	39829, 7
Кураш-Адольфов	Любиковиче	Гайворонський Іван	8795, 7
Любиковиче	Любиковиче	Мейштович Сігізмунд та Матвєєв Василь	2915, 8
Колки-Залужжя	Любиковиче	Тушовська Анна	2075, 2
Граньє	Домбровиця	Брунс Ірма	1141, 1
Усього	54757, 5

У вересні 1939 року село Залужжя в складі Західної України об’єдналося з Великою Україною в складі Радянського Союзу.

4 грудня 1939 року було створено Ровенську область, а 1 січня 1940 року вперше – Залузьку сільську раду як окрему адміністративну одиницю з центром у селі Залужжя. Сформовано виконавчий комітет ради. Головою сільської ради та сільського комітету став Олексієвець Кирило (Райкув). Секретарем виконкому – місцевий єврей Замороченський Лазар Мордкович, 26. 02. 1913 р. н.

Початок нової влади для місцевих жителів був пов’язаний із вивезенням у Росію двох сімей: колишнього сільського старшини (солтуса) Котяша Олександра Овер’яновича (4 чол. ) та Шпеньова (5 чол. ), який служив у пана й був із білокозаків.

Відбувся перший призов на строкову службу в лави Червоної армії. Були призвані такі юнаки: Котяш Василь Н. , 1918 р. н. , Котяш Григорій Васильович, 1904 р. н. , Жакун Андрій Романович, 1919 р. н. , Олексієвець Андрій Є. , 1916 р. н. , Жакун Федір, 1912 р. н. , Котяш Іван Григорович, 1919 р. н. , Котяш Василь Леонтійович, 1915 р. н. , Котяш Ігнат Архипович, 1924 р. н. , Котяш Василь Іванович, 1890 р. н. , Яцута Яким Максимович, 1918 р. н. , Котяш Тимофій Пилипович, 1917 р. н.

Відкрився перший кооперативний магазин, який працював у Ховерса й замінив приватну єврейську торгівлю.

Розпочалося навчання в школі. Тут працював один учитель, обраний місцевою громадою.

Виконком розділив поміщицькі землі між безземельними та малоземельними селянами. Земельні наділи отримали також і єврейські родини.

Розпочато агітаційну роботу за створення колгоспу.

Мирний хід радянських перетворень на селі зупинила фашистська окупація.

Для залужан початок війни асоціюється з першим авіаційним бомбардуванням окупантами села, внаслідок якого були пошкоджені будинки на Старому Селі.

У серпні 1941 року було сформовано військову німецьку окупаційну владу. Село віднесли до Сарненського гебіткомісаріату (округу) рейхскомісаріату «Україна» з центром у місті Рівне.

У Залужжі постійного німецького формування не було. Головою сільської управи був призначений Сайчишин Кирило Власович, секретарем – чоловік на ім’я Федір. Час від часу німці лише навідувалися в село.

У грудні 1941 року в селі створено антифашистську групу. Вона стала частиною Дубровицької антифашистської підпільної організації на чолі з О. О. Креньком – учасником Дубровицького збройного повстання в 1918 році та учасником громадянської війни в Іспанії в 1936–1937 роках. Серед повстанців були Жмура Пилип Павлович, Котяш Петро Петрович, Жакун Іван Романович, Олексієвець Микола Васильович.

Перше, що зробили окупанти – арештували й вивезли всі родини євреїв-залужан у Дубровицю, а потім у Сарни. 28 серпня 1942 року в лісі, що поблизу міста, знищили євреїв Сарненщини. Загинуло 13711 чоловік. У їхньому арешті й розстрілі брали участь поліційні групи з місцевого населення.

У серпні 1942 року німецькі окупанти насильно вивезли на каторжні роботи до Німеччини залузьку молодь. Зокрема, Олексієвець Катерину Іванівну, 1925 р. н. , Котяша Олександра Павловича, Жакун Христину Талимонівну, Жакуна Василя Павловича, Торгун Акулину Тихонівну, Жакун Устинію Остапівну, Олексієвця Григорія Івановича, 1922 р. н. , Олексієвця Миколу Йосиповича, 1922 р. н. , Олексієвця Ігната С. , 1925 р. н. , Олексієвця Пилипа Федоровича, 1915 р. н. , Жакун Уляну Мефодіївну, Красько Теклю Павлівну, 1924 р. н. , Жакун Тетяну Семенівну, 1924 р. н. , Красько Христину Калістратівну, 1923 р. н. та інших.

Фашистська влада приступила до насильницького пограбування місцевого населення та природних багатств краю. Того, хто проявляв непокору, опір. – розстрілювали. На залізничній станції Домбровиця фашисти вбили Жакун Зосю Тихонівну 1931 р. н. І це не поодинокий випадок.

У період окупації німці спалили третю частину села. З розповідей старожилів відомо, що того страшного дня фашистський озброєний загін ішов селом. «Бульбаші» (так в селі називали учасників військових формувань Тараса Бульби-Боровця), які були в клуні старого Цибульки, побачивши німецьких солдатів, стали втікати. Німці взялися їх переслідувати, а потім підпалили хату Цибульки. Від цієї пожежі й зайнялося село. Понад 50 родин втратили дах над головою.

Місцеві жителі свідчать, що в 1943 році жертвами «бульбашів» стали, зокрема, Бруяка Пелагія Михайлівна, Жмура Орина Михайлівна, 1880 р. н. , Котяш Юхим Трохимович, 1904 р. н. , Красько Лукаш Лукашович, Красько Олексій Андрійович, Красько Андрій Олексійович, Красько Орина, Олексієвець Іван Федорович, 1922 р. н. , Торгун Мотрона Олексіївна, 1907 р.  н.

Восени 1942 та взимку 1943 років відбувався рейд з боями по тилах ворога на Правобережній Україні партизанського з’єднання Олексія Сабурова. А в 1943 році по всьому Поліссі стрімко став поширюватися червоний партизанський рух. У Залужжі навіть деякий час дислокувався штаб Сабурова. З розповідей старожилів відомо, що штаб розміщався в будинках Жакуна Григорія Пилиповича (Григора Манчакового) та Бруяки Максима Давидовича. Місцеві жителі по черзі носили партизанам продукти харчування. Котяш Єва носила молоко. У пам’яті залишилися розповіді про особистого коня Сабурова – коня-красеня, навченого верховій їзді, якого щодня ординарці виводили на прогулянку. Кажуть, що таких коней залужани не бачили ні до цього, ні після цього.

Під час перебування сабурівців у селі багато залужан вступили до цього партизанського формування. Серед них були Котяш Леонтій Євстафійович, 1898 р. н. , Котяш Микола Терентійович, 1923 р. н. , Котяш Трохим К. , 1922 р. н. , Котяш Андрій Григорович, 1922 р. н. , Котяш Лавор Павлович 1925 р. н. , Котяш Филимон Леонтійович 1927 р. н. , Котяш Михайло Степанович, 1924 р. н. , Торгун Юхим Захарович, 1927 р. н. , Сайчишин Іван Левкович, 1923 р. н. , Бруяка Максим Давидович, Сайчишин Микола В. , 1912 р. н. , Фалько Арсентій Євстафійович, 1907 р. н. , Жакун Микола Терентійович, 1923 р. н. , Жакун Іван Романович, 1912 р. н. , Годунко Іван Федорович, 1926 р. н.

Серед загиблих залужан-партизанів такі:

Жмара Пилип Павлович (загинув у бою в 1942 р. ).

Котяш Петро Петрович (пропав безвісти).

Жакун Іван Романович (пропав безвісти в 1944 р. ).

Олексієвець Микола Васильович (пропав безвісти в 1944 р. ).

У січні 1944 року частина 397 Сарненської стрілецької дивізії разом із партизанським з’єднанням Олексія Сабурова звільнили наш край від німців. У 55 Інформації Українського Штабу Партизанського Руху від 12. 01. 1944 року повідомлялося: «9 січня 1944 року о 15 годині з’єднання Сабурова при взаємодії з частинами Червоної Армії з боями заволоділи залізничною станцією Домбровиця і населеними пункатами Колки, Бережки, Лєвки (Хлівці), Залужжя. Розвиваючи успішний наступ, о 23 годині заволоділи залізничною станцією Біла та райцентром Висоцьк».

Із січня по липень у селі відбулася масова мобілізація чоловіків на фронт. Зі спогадів старожилів відомо, що місцеві новобранці йшли з села колонами в Рокитне через Озери під супроводом старшого, недавнього партизана Котяша Леонтія Євстафійовича (Лєвчика).

Усього 318 воїнів-залужан боролися з фашизмом під час Великої Вітчизняної війни (див. Додаток 4: Список залужан, мобілізованих на фронти Великої Вітчизняної війни).

Особливо тяжким було завершення кровопролитної війни з фашизмом. Кожна сільська родина зі страхом чекала вістей з фронту. 114 залузьких родин отримали похоронки.

З роду Яцут (Ляшків) аж четверо сімей осиротіли, бо чоловіки загинули на фронтах війни, а саме: Федір Максимович, Пилип Максимович, Опанас Максимович та Матвій Максимович (загинув у 1943 р. удома від рук сотника УПА, коменданта районної поліції в Дубровиці Сигаленка – Сигала Хаїма Ісаковича, по-місцевому – Хаїма).

Від німецьких окупантів край був визволений, та мирне життя не настало. По навколишніх лісах переховувалися залишки формувань ОУН-УПА. Є свідчення, що за 1944 рік від їхніх рук загинуло більше 30 односельчан (див. Додаток 5: Список залужан, які загинули від рук вояків ОУН-УПА в 1944 році).

1 червня 1944 року в село направлено вчителькою 1-4 класів Красовську Ніну Денисівну. Розпочинається роз’яснювальна робота щодо набору дітей у школу. Восени цього ж року місцева громада ЄХБ на Грудку збудувала молитовний будинок

З метою припинення братовбивчої війни та щоб ліквідувати матеріальну підтримку вояків УПА, що ховалися в лісах, радянська влада в 1944 та 1945 роках вивезла понад 23 родини (більше 90 чол. ) на Урал (див. Додаток 7: Список залужан, які були виселені на Урал у 1944–1945 роках за підтримку формувань ОУН-УПА).

Серед вивезених траплялися родини, які не мали ніякого відношення до УПА. У числі таких була і Яцута Катерина Матвіївна, 1920 р. н. , вдова, мати двох малолітніх дітей. Пізніше, на звернення сільської громади до влади, повернули Катерину Матвіївну до своїх синів.

Для сприяння в боротьбі із залишками націоналістичних формувань та охорони сільських установ у селі було створено групу самооборони, «стребки» по-місцевому. Учасниками її стали місцеві жителі Жакун Олександр Савович, 1928 р. н. , Котяш Іван Омелянович, Жакун Микола Іванович, 1927 р. н. (загинув), Жакун Іван Григорович, 1922 р.  н. та інші. Великими зусиллями районної влади та групи самооборони поступово в селі налагоджувалося мирне життя.

У 1945 році в армію були призвані Олексієвець Микола В. , 1928 р. н. , Котяш Михайло Ник. , 1927 р. н. , Яцута Василь Федорович, 1930 р. н. , Жакун Терешко, 1927 р. н. , Тишковець Макар Васильович, 1905 р. н.

Головою сільської ради призначено місцевого жителя Покидька Парфенія Олексійовича, 1907 р. н. У селі звали його Порхієм. Він був ворогом №1 для «лісовиків» і за ним постійно полювали. Голова знав про це і тому ніколи не ходив без особистої зброї.

9 травня 1945 року завершилася перемогою над фашизмом Велика Вітчизняна війна.

У вересні 1945 року місцеві діти розпочали навчання в початковій школі. Її облаштували в частині хати «Кирчика». Було набрано лише 12 дітей.

1 листопада 1945 року розпочав свою роботу фельдшерсько-акушерський пункт. Першим завідувачем став Котяш Леонтій Євстафійович (1898–1980), який мав практичний досвід у лікуванні людей, хороші організаторські здібності і користувався пошаною в залужан.

За допомогою держави відновилася кооперативна торгівля. Першим було відкрито кооперативний магазин, який мав у продажу товари першої необхідності: сірники, сіль, гас, цукор, олію, одяг, взуття, фабричні тканини, але в недостатній кількості.

У 1945 році утворилося Більське лісництво на базі польського під такою ж назвою.

Залишки бандерівських формувань перейшли на постійну дислокацію в навколишні ліси. Одна з їхніх криївок була в урочищі Жолоби.

Зимою 1945 року в лісі біля села Узлісся, стверджують люди, від рук оунівців загинула дружина місцевого фронтовика Яцути Опанаса Максимовича – Федора Василівна, 1907 р. н. , разом зі своєю матір’ю, залишивши круглими сиротами своїх малолітніх дітей – Максима, Василя, Петра, Опанаса. Найменший з них помер, а троє були забрані в Дубровицький дитячий будинок.

У 1946 році від рук «лісовиків» загинули

Покидько Парфен Олексійович, 1907 р. н. , голова сільради.

Красько Левко Овер’янович, 1892 р. н. , секретар сільради.

Котяш Іван Степанович, 1929 р. н. , вчитель місцевої школи.

Котяш Олександр Прокопович, 1902 р. н. , лісник Більського лісництва.

Красько Микола Олексійович, 1910 р. н. , міліціонер села Залужжя.

Котяш Мотрона Степанівна, 1920 р. н.

Котяш Устина.

Куришко Любов Панасівна, 1924 р. н.

Внаслідок війни та тяжких умов проживання, відсутності кваліфікованої медичної допомоги місцеві жителі масово хворіли на інфекційні хвороби: тиф, туберкульоз. Лише в 1946 році від цих хвороб у селі померло 12 осіб.

Цього ж 1946 року вперше в селі відбулися вибори до Верховної Ради СРСР. Під час доставки результатів виборів у Дубровицю на лузі (урочище Завзір’є) був здійснений збройний напад на членів виборчої комісії і тяжко поранений голова сільської ради Покидько Парфен Олексійович.

У січні 1947 в село прибув освічений медичний спеціаліст-фельдшер Ломакіна Олена Якимівна, яка очолила так потрібний людям медичний заклад. У лютому цього ж року в селі вперше відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, а 21 грудня – вибори до місцевих рад депутатів трудящих. Під час підготовки виборчих списків на виборчу дільницю, яка розміщена була в хаті Овсія, «лісовики» вчинили збройний напад. Член комісії, учителька місцевої школи Сомова Любов Івіанівна була тяжко поранена. Тоді ж від кулі у своїй хаті загинув сільський голова Покидько П. О.

У цій безглуздій збройній боротьбі несправедливо потерпали зовсім невинні мирні люди. Чимало таких родин було й у Залужжі. Серед них – Яцута Яків Максимович (1897–1980). Він був арештований у 1947 році й несправедливо засуджений на сім років виправно-трудових таборів на Уралі в березні 1948 року за співучасть у діяльності «бандформувань» на території Дубровицького району Рівненської області. Достатньо було декількох неправдивих свідчень односельчан, щоб відсидіти сім років дев’ять місяців і двадцять днів дарма. Лише в травні 1990 року рішенням Рівненського обласного суду він реабілітований посмертно.

У квітні 1947 року відкрила двері сільська бібліотека. Першим завідувачем став Котяш Петро Филимонович, 1927 р. н.

Уночі 21 березня 1948 року від рук «лісовиків» загинув гвардії рядовий Кузієв Даврон, 1926 р. н. , один із воїнів військового підрозділу, яке прочісувало місцеві ліси й дислокувалося в Залужжі.

Знову підняли агітаційну роботу серед селян щодо організації колгоспу. Уповноваженим від району в селі у 1947–1948 роках був Пузанов – дільничний, уповноважений міліції по селах Бережки й Залужжя, старший лейтенант. Він також очолював місцевий загін самооборони.

У 1949 році почав працювати сільський клуб. Першим завідувачем був Рижук Теофіл.

У цьому ж році завершилася суцільна колективізація місцевих приватних господарств. Наслідком цього було об’єднання 276 сільських родин у сільськогосподарську артіль ім.  Шевченка. Першим головою став Рижук Теофіл, який працював до цього завідувачем місцевого клубу.

Улітку 1951 року археологічна експедиція Ровенського обласного історико-краєзнавчого музею, в якій брав участь археолог Островський Михайло Іванович, неподалік села, у заплаві річки Случ, досліджувала ранньослов’янське городище на Білій Горі (Лисій). Виявлені вченим матеріали дали змогу визнати городище рідкісною археологічною пам’яткою.

У вересні 1951 року Залузька початкова школа стала семирічною.

У 1952 році відбувся перший випуск учнів місцевої семирічки. Отримали свідоцтво про освіту 9 учнів. 14 листопада цього ж року в селі було продемонстровано перший кінофільм.

Місцеве лісництво перейшло у власну контору, розташовану на території під Замуською горою.

У 1953 році було збудовано приміщення колгоспної контори на місці польської школи, яка згоріла у 1939 році.

У колгоспі, в найманому приміщенні, відкрито сезонний садок-ясла для дітей колгоспників. Працював він у період літніх польових робіт.

У 1954–1955 роках колгоспом була збудована школа на сім класних кімнат.

У 1957 році запрацював колгоспний родильний будинок.

У вересні 1959 року Залузька семирічна школа стає восьмирічною.

У 1959 році колгосп збудував сільський клуб, де розмістилася й сільська бібліотека. До цього вони функціонували в найманих приміщеннях.

У 1960 році розпочато роботи по суцільному залісненню рухомих пісків навколо села.

У 1961 році обстеження Давньоруського городища проводив учений-археолог Ленінградського інституту археології Академії Наук СРСР Раппопорт Павло Олександрович, який підтвердив його древній статус і визнав першим дружинним осередком (фортецею) на Поліссі.

У 1963 році було розпочато суцільну електрифікацію села.

У 1964 році з будівельних матеріалів молитовного будинку місцевої баптистської громади було побудовано окреме приміщення фельдшерсько-акушерського пункту, до якого перебрався й колгоспний родильний будинок.

У 1965 році, за ініціативою голови колгоспу Кумпана Анатолія Володимировича, було спроектовано та розпочато будівництво головної вулиці села. Починалася вона від вулиці, яку називали Нове Село, і простягалася до Копачувки. На ній був передбачений комплекс основних сільських громадських споруд, таких, як приміщення сільської ради, магазинів, кафе, школи, клубу, житлових будинків для колгоспників та інше. «Хрещатиком» жартома назвав її Анатолій Володимирович», – так згадують його колеги по колгоспу. Пізніше, під час найменування сільських вулиць, вона отримала назву Ленінської, яку має і до сьогодні.

Цього ж року сільська молодь та актив села провели озеленення вулиці. По її обидва боки висадили саджанці тополі пірамідальної, ясена звичайного, ялини звичайної, шовковиці, горобини звичайної, клена звичайного та інших дерев і кущів.

Побудовано жорновий млин у колгоспі.

У 1965 році місцева футбольна команда «Юність» на першості району вперше завоювала призове третє місце.

Став до ладу новий кооперативний промтоварний магазин.

Цього ж року село було повністю електрифіковане.

На початку сімдесятих років у селі проживає 1975 чоловік. У місцевій восьмирічній школі навчається 397 учнів.

Найбільшим підприємством у селі став колгосп ім. Лесі Українки. Площа його сільськогосподарських земель - 3560 га. У господарстві вирощували льон, картоплю, зернові, активно розвивали тваринницьку галузь. Понад 40 колгоспників нагороджено орденами та медалями за самовіддану працю на землі.

У 1972 році закінчено будівництво нового окремого приміщення сільради. Цього ж року в приміщенні сільради було відкрито відділення поштового зв’язку Дубровицького райвузла та встановлено місцеву телефонну станцію на 50 номерів.

У 1973 році в селі, на базі колгоспу, був уперше створений духовий оркестр. Музикантами стали шофери і трактористи колгоспу.

У 1975 році в селі було прокладено бруковану дорогу довжиною понад два кілометри (від будинку Куришка Івана Филимоновича до тракторної бригади в Лєсках). У роботах на дорозі брали участь такі місцеві майстри: Яцута Яків Павлович, 1934 р. н. , Котяш Яким Павлович, 1931 р. н. , Котяш Іван Дмитрович та інші. Також було завершено брукування дороги до Дубровиці через Заслуччя та Колки. Споруджено пам’ятник воїнам-односельчанам, що загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни (автор проекту П. І. Беленок). Це залізобетонна стелла з барельєфним зображенням скорботного воїна на тлі прапорів з надписом «Світла пам’ять про них вічно житиме в серцях поколінь». Пам’ятник заввишки 5 м. Біля стелли встановлено дві мармурові плити з прізвищами односельчан, загиблих на фронті. Пам’ятник розмістили в сквері навпроти сільради. Він став центром патріотичного виховання школярів та місцем проведення святкувань Великої Перемоги в селі. Особливо жителям запам’яталися факельні походи до місця слави.

У 1977 році збудовано і здано в експлуатацію сучасне приміщення середньої школи на 450 місць. Залузька восьмирічка стає десятирічкою, а першим її директором – Хрипта Михайло Іванович.

У 1978 році в селі було створено перший вокально-інструментальний гурт під керівництвом Кметя Володимира Михайловича.

У 1980 році завершено роботи щодо суцільного заліснення відкритих рухомих пісків навколо села.

20 червня 1982 року відбулися вибори до місцевих рад. Залужани брали активну участь у виборах. Депутатами Дубровицької районної ради народних депутатів 18 скликання від Залужжя були обрані Годунко Марта Іванівна (виборчий округ № 37), Котяш Микола Петрович (виборчий округ № 38), Максим’як Євген Степанович (виборчий округ № 39). Цього ж року побудовано двоповерхову контору колгоспу площею 22 на 14 м, у яку переселили правління господарства та виконавчий комітет сільської ради, а також відкрив двері новий сучасний дитячий садок на 40 місць. Крім цього, місцеві фізкультурники вибороли перше місце у фінальних змаганнях VІІ спортивних ігор Рівненщини з багатоборства ГПО.

З нагоди 60-річчя утворення СРСР та підбиття підсумків трудового суперництва відбулася урочиста зустріч представників трудових колективів місцевого колгоспу та колгоспу ім. Кірова (с. Колки) на сцені районного Будинку культури (див. фото).

У селі активно розвивається художня самодіяльність. З допомогою самодіяльного композитора та народного музиканта Дубровиччини Петра Степанюка, спеціалістів Дубровицької музичної школи та за сприяння місцевих керівників створено співочі та музичні колективи.

Місцева середня школа під керівництвом Хрипти Михайла Івановича стає однією з кращих шкіл району й області, її заносять до переліку шкіл передового досвіду Міністерства освіти України з питань виховання підростаючого покоління.

У 1985 році депутатами районної ради 19 скликання від Залужжя були обрані Годунко Марта Іванівна, Котяш Сергій Дмитрович, Максим’як Євген Степанович.

26 квітня 1986 року внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС жителі села та територія Залузької сільської ради зазнали радіаційного забруднення. На ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції було мобілізовано тисячі жителів нашого краю. Добровільно поїхали на виконання робіт і наші земляки, серед них Жакун (Красько) Ольга Леонтіївна, шеф-кухар комбінату громадського харчування Дубровицької райспоживспілки. Вона самовіддано працювала там у 1986 році й була нагороджена Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР (Указ від 30. 12. 1986 року № 22891, у якому зазначено: «За самовіддану роботу по ліквідації аварії на Чорнобильській атомній електростанції та усуненню її наслідків».

На виборах до Дубровицької районної ради 20 скликання 21 червня 1987 року депутатами районної ради від Залужжя було обрано Котяша Сергія Дмитровича, Ютовця Миколу Олександровича, Кузіна Петра Петровича.

Із нагоди святкування Перемоги у Великій Вітчизняній війні село відвідали ветерани 397 Сарненської ордена Кутузова ІІ ступеня стрілецької дивізії та зустрілися з місцевими школярами (див. фото).

У 1988 році було збудовано і здано в експлуатацію сільський Будинок культури на 400 місць . 1 січня 1988 року його першим директором було призначено Гаврильчик Євгенію Романівну.

У 1988 році внаслідок великої літньої повені було підтоплено чимало підсобних господарств місцевих жителів, будинки яких розташовані біля лугу. У сільвиконкомі працювала комісія, яка обмірювала затоплені присадибні ділянки з метою відшкодування збитків, завданих повінню.

У 1989 році на вул. Ленінській збудовано молитовний будинок для духовних потреб євангельських християн – баптистів (перша громада).

З метою оздоровлення дітей у 1989 році розпочато лікування місцевих школярів у санаторіях України. Цього року було оздоровлено 40 учнів школи.

Своє представництво в Дубровицькій районній раді 21 скликання (вибори відбулися 23 – 26 березня 1990 року) залужани довірили Олексієвцю Миколі Тимофійовичу та Максим’яку Євгену Степановичу

У 1990 році жителі села ще покидають рідні оселі, щоб уберегтися від згубної дії радіаційного забруднення. Усього з часу аварії виїхало 49 сімей, 207 чоловік, у тому числі дітей – 79 (віком від 2-3 років – 10 чол. , віком від 4-14 – 69).

У 1991 році на кошти місцевої громади та щедрих жертводавців розпочато будівництво першої у селі православної церкви. Ініціатором і головним будівничим її став Олексієвець Леонтій Тимофійович, знана й шанована в селі людина, відомий в Україні бджоляр, учасник Всесвітнього конгресу бджолярів (1970 р. ). 6 травня цього року перший камінь нової будови освятив митрофорний протоієрей отець Федір (Деркач Федір), благочинний Дубровицького благочинія Рівненської єпархії Української Православної Церкви. 1 лютого 1992 року керуючий Ровенської єпархії УПЦ, високопреосвященний архієпископ Ровенський і Острозький Іриней (Середній Іван Петрович) звершив обряд освячення новозбудованого православного храму. Осінню цього ж року настоятелем православного приходу був призначений протоієрей Павло (Коваль Павло Сергійович), а псаломщиком – матушка Марія (Коваль Марія Іванівна). Незабаром у місцевому Свято-Іллінському храмі для поклоніння добу перебувала благодатна чудотворна ікона Пресвятої Богородиці «Почаївська».

25 лютого 1993 року колгосп ім. Лесі Українки реорганізовано в колективне сільськогосподарське підприємство (КСП) ім. Лесі Українки.

У 1993 році на вул. Т. Шевченка євангельські християни – баптисти звели молитовний будинок (друга громада).

Депутатом районної ради 22 скликання 26 червня 1994 року було обрано Котяша Сергія Дмитровича (отримав 646 голосів виборців-залужан з 953, що взяли участь у голосуванні).

Станом на 1. 12. 1994 року в селі проживає потерпілих від аварії на Чорнобильській АЕС (1986 р. ) 1731 чол. , в тому числі дітей до 18 років – 491.

28 серпня 1998 року в місцевому храмі перебувала благодатна ікона Пресвятої Богородиці «Призри на смиренне».

Залужжя станом на 1. 12. 1998 року: господарств – 513, населення – 1754 чол. , дітей до 15 років – 239, дорослих від 16 до 59 років – 445, громадян від 60 років і старших –148, чоловіків – 832.

31 грудня 1999 року КСП ім. Лесі Українки реорганізовано в сільськогосподарське приватно-орендне підприємство (СПОП) ім. Лесі Українки.

У 2000 році родинному фольклорному ансамблю Олексієвців присвоєно звання «Народний аматорський».

У цьому ж 2000 році проживає в селі 1777 чол. Житлових будинків – 570. Господарств – 515.

Для роботи з молоддю в квітні 2004 року створено відповідну сільську службу. Директором сільського центру служби молоді призначено Жакуна Юрія Миколайовича.

У 2006 році родинний фольклорний ансамбль Олексієвців став лауреатом премії Петра Степанюка в галузі культури Дубровицького району.

У 2009 році місцеві самодіяльні музиканти Годунко Артем Кіндратович, Олексієвець Ганна Дмитрівна та народний аматорський родинний фольклорний ансамбль Олексієвців стають переможцями серед самодіяльних колективів у Рівненській області та беруть участь у творчому звіті майстрів мистецтв і художніх колективів Рівненської області «Пісні бурштинового краю» в палаці «Україна» в Києві 4 вересня 2009 року в рамках Другого Всеукраїнського огляду народної творчості.

У 2011 році місцеві футболісти вибороли перше місце з міні-футболу серед команд Дубровицького району.

За останніх тридцять років у селі народилося 923 дітини, укладено шлюбів 419, померло 563 чол. Природній приріст населення позитивний, коли в Україні, області та районі він мінусовий.

З 53 сіл Дубровицького району Залужжя входить у десятку найбільших сіл.

У місцевих жителів упродовж багатьох років, завдяки суворим умовам природи та життя, сформувалися свої місцеві риси характеру, а саме: гордість, простота, скромність, висока духовна культура, миролюбність, працелюбність, внутрішня свобода, особиста незалежність, витривалість, прагнення лише своєю працею добувати хліб насущний.

Життя за Радянської влади не зробило залужан ледарями, неробами та «споживачами», як і жителів більшості навколишніх сіл та сіл всього Полісся і цілої держави. Тому село активно розвивається: будується, народжується, росте, молодіє, гарнішає, незважаючи на непрості умови становлення Незалежної України. Отже, за ним і достойне майбутнє.

Додатки

Додаток 1. Подушний список селян слободи Залужа за 1834 рік

Ревизские сказки 1834 года апреля месяца 3 дня Волынской губернии Ровенского уезда слободы Залужа поселенной из переведенных сей же волости села Колки по последней ревизии Герониму и Игнатию двум братьям принадлежащего по разделу ими имения доставшегося в пожизненное владение Игнатия Кашовского жены Саломеи Кашовской вдове состоящих мужского и женского пола крестьян

№	Ф. И. О. (мужской пол)	Возраст (лет)	Ф. И. О. (женский пол)	Возраст (лет)
1	2	3	4	5
1.	Симеон Мойсеев Броека (Бруяка) сын его: Иван Марко Симеон 2-й сын Симеона Никита брат Симеона Лукиян Якимович сын Лукияна	57 19 13 9 29 39 13	1-я жена его Агафия 2-я жена Марфа жена его Мотрона принятая вдова Татьяна Якимова	56 31 34 60
2.	Пантелеймон Симеонов Жакун сын Пантелеймона Парфентий сын Пантелеймона Павел сын Павла Стефан	57 25 23 8	жена его Агафия дочь его Татьяна жена его жена его Пракседа дочери Павла: Харитина Феодора принятая во двор Екатерина Пантелеймоновна дочь ее Анна	54 20 26 28 6 4 19 1
3.	Мирон Васильев Олексиевич сын Мирона Исаак брат Мирона Иван Ивана сыновья: Сергей Петр Феодор Евсевий брат Мирона Климентий	47 9 41 16 11 9 5 23	жена его Парасковия дочь Мирона Марианна жена его жена его Анна дочь Климентия Мария	31 8 40 27 7
4.	Антон Григорьев Годунко шурин Антона Прокопий	41 22	жена его Анна дочь Антона Мария жена его Парасковия	40 7 24
5.	Зиновий Игнатьев Олексиевич сыновья Зиновия: Феодор Мина Феодосий	38 15 13 11	жена его Ксения дочь Зиновия Наталия	36 9
6.	Иван Симеонов Олексиевич сын Ивана Симеон	41 19	жена его Евгения дочь Анна	43 16
7.	Иван Андреев Жмура Ивана сыновья: Сила Трофим Андрей шурин Ивана Севастиан Севастиана сыновья: Корней Иван	24 8 5 1 30 10 1	жена его Екатерина жена его Варвара	27 29
8.	Карп Иванов Олексиевич Карпа брат Корней	25 9	жена его Соломия Карпа дочери: Мелания Екатерина принятая вдова Парасковия Иванова	28 9 6 54
9.	Григорий Тимофеев Жакун Григория брат Бенедикт Бенедикта сыновья: Иосиф Михаил Марк	27 29 9 7 4	жена его Татияна жена его Мелания	34 30
10.	Иван Кириллов Котяш Ивана сын Алексей Алексея сыновья: Тит Евсевий Ивана брат Онисий Онисия сыновья: Артемий Елисей Елисея сыновья: Карп Кирилл Ивана зять Андрей Филиппов	57 34 9 7 49 28 26 8 4 27	жена его Евдокия Ивана дочери: Анастасия Домна жена его Анна дочь его Феодора жена Артемия Дария жена Елисея Анна жена его Соломия	54 18 16 29 8 28 26 21
11.	Павел Миронов Котяш Павла сыновья: Феодор Павла брат Иван Ивана сын Сильвестр	39 4 24 4	жена его Екатерина дочь Павла Екатерина жена его Анна принята во двор Фотина Миронова	36 9 23 15
12.	Яков Иванов Котяш 1-й сын Якова Симеон Симеона сыновья: Леонтий Карп 2-й сын Якова Симеон племянник Косьма Иосифович	62 22 6 3 28 14	жена Симеона Екатерина дочери Симеона: Ирина Елена жена его Парасковия дочь Симеона Евдокия принятая во двор Евдокия Яковлева	27 9 7 23 3 13
13.	Мойсей Афанасьев Жмура его сыновья: Илия Назарий	41 16 6	жена его Марфа Мойсея дочери: Елена Феодора Харитина Наталия	41 13 9 4 2
14.	Вакула Тимофеев Олексиевич сыновья его: Григорий Захарий Климентий	45 20 14 10	дочь Вакулы Евдокия жена Григория Евдокия	14 21
15.	Герасим Парфентьев Жакун Герасима 1-й племянник Лукиян Никифоров Герасима 2-й племянник Трофим Остафов	35 16 45	жена его Анна дочь Герасима Наталия жена его Евдокия жена Трофима Ефимия Дочь его Агрипина	42 7 23 43 11
16.	Феодор Якимов Котяш Феодора: 1-й брат Прокопий 2-й брат Иосиф 3-й брат Василий	45 25 21 15	жена его Юлиана жена Прокопия Зиновия жена Иосифа Фотина принятая во двор Анна Яковлева	42 23 21 62

Всего крестьян мужского пола 76 душ, женского пола 66 душ.

Свидетельствуя подлинность дворянин Валериан Флоров Кашовский свою руку приложил. Подпись.

Додаток 2. Подушний список селян села Залуж’є за 1850 рік

Ревизская сказка 1850 года месяца сентября 15 дня Волынской губернии Ровенского уезда слободы Залужье помещика Игнатия Кашовского, а по наследству помещиков Северина и Адольфа Кашовских о состоящих мужского и женского пола крестьян.

№	Ф. И. О. (мужской пол)	Возраст (лет) 1834 г.	1850 г.	Ф. И. О. (женский пол)	Возраст (лет)
1	2	3	4	5	6
1.	Лукиян Якимов Бруяка его сын Иван, а не Леонтий сын его Трофим Лукияна Якимова племянник Семен Мойсеев (умер в 1836 году) сын его Иван (переведен в д. Колки в 1841году) Ивана Семенова сыновья: Марко (переведен в д. Колки в 1846 г. ) Сергей (переведен в д. Колки в 1846 г. ) Семена Мойсеева 2-й сын Никита (отдан в рекруты в 1837 г. ).	29 11 57 29 27	45 27 6 - - 10 9 -	жена его Матрона Акимова жена его Агриппина Емельянова дочери Лукияна: Фекла Ирина Марфа Евгения Васса	50 29 14 12 9 4 ¼
2.	Талимон Семенов Жакун (умер в 1843 г. ) его сын Парфентий Парфентия сыновья: Иван ( умер в 1834 г. ) Фадей Федор второй сын Талимона Семенова Павел сын Павла не Степан, а Роман ( умер в 1841 г. ) сын Павла Иван Талимона Семенова дочери Екатерины незаконнорожденный сын Иван ( умер в 1849 г. )	57 25 - - 23 5 - 1	- 41 - 5 1 39 - 15 -	дочь Парфентия Елена жена Павла Праскеда Борисова	11 44
3.	Климентий Иванов Алексеевич сын его Прокопий зять Климентия Максим Лукич Годунко ( переведен с д. Колки в 1845г. ) Климентия Иванова племянник Мирон Васильев ( умер в 1850 г. ) Мирона сын Исаак Мирона Васильева родной брат Иван ( умер в 1836 г. ) Ивана Васильева сыновья: Сергей (умер в 1840 г. ) Петро ( переведен в с. Бережки в 1843г. ) Федор ( переведен в с. Бережки в 1843г. ) Евсевий ( отдан в рекруты в 1840 г. )	23 - 47 9 41 17 11 10 6	39 11 - 20 - - - -	жена его Елена Андреева жена его Пелагия Климентьева Мирона Васильева дочь Мариянна жена Исаака Соломонида Федорова жена Ивана Евдокия Степанова дочь его Христина	45 23 23 23 56 15
4.	Антон Григорьев Годунко ( умер в 1834 г. ) Антона Григорьева шурин Прокопий Емельянович Яцута Прокопия Емельянова сын Григорий	40 22 -	- 35 1	жена его вторая Феодосия Мойсеева	37
5.	Зинон Игнатьев Алексеевич, вдов его сыновья: Федор ( отдан в рекруты в ? ) Мина сыновья Мины: Тит Иван Фадей	38 15 13 - - 11	54 - 29 4 2 27	дочь Зинона Марфа жена Мины Наталия Герасимова жена Фадея Анастасия Севостянова	15 27 25
6.	Иван Семенов Алексеевич ( умер в 1846 г. ) сын его Семен, вдов сыновья Семена: Иосиф Сильвестр	41 19 - -	- 35 11 7	сестра Семена Иванова	16
7.	Севастян Исидоров Корень онже Жмура 1-й его сын Корней Севастяна Исидорова 2-й сын Иван ( умер в 1850г. ) Севастяна Исидорова племянник Иван Андреев Ивана Андреева от 1-го брака жены Екатерины сыновья: 1-й Сила 2-й Трофим (отдан в рекруты в ?) 3-й Онуфрий Ивана Андреева 2-й жены Елены Зеноновой и Демяна Краська 1-го супружества сын Лука	30 10 - 28 8 5 1 -	46 26 1 44 24 - 19 7	жена его Варвара Кириллова жена Корнея Соломонида Михайлова дочь Корнея Марфа дочь Севастяна Исидорова Аксинья дочь Севастяна Матруна его 2-я жена Елена Зенонова жена Силы Феодосия Никифорова дочь Силы Агриппина	45 26 4 14 5 41 22 1/4
8.	Карп Иванов Алексеевич сын его Ефим Карпа Иванова брат Корней (умер в 1850 г. ) Карпа Иванова зять Даниил Иванов Годунко (переведен с д. Колки)	28 - - -	44 13 9 26	жена его Леонида жена его Мелания Карпова	44 24
9.	Григорий Тимофеев Жакун ( умер в 1840 г. ) Григория Тимофеева родной брат Бенедь ( умер в 1846 г. ) 1-й сын Бенедя Исидор сын Исидора Марко 2-й сын Бенедя Михаил сын Михаила Петр 3-й сын Бенедя Емельян	30 25 9 - 7 - -	- - 25 ¼ 23 1 17	жена Бенедя Мелания Каленикова жена Исидора Федора Онисимова жена Михаила Екатерина Терентьева	46 25 23
10.	Иван Кириллов Котяш ( умер в 1835 г. ) сын Ивана Кириллова Алексей 1-й сын Алексея Тит 2-й сын Алексея Евсевий Ивана Кириллова родной брат Онисим (умер в 1839) сын Онисима Артемий 1-й сын Артемия Климентий 2-й син Артемия Михаил Ивана Кириллова 2-й сын Елисей (умер в 1847 г. ) сыновья Елисея: 1-й Корней сын Корнея Кирилл 2-й сын Елисея Кирилл 3-й сын Елисея Иван зять Онисима Андрей Филлипов Годунко сын Андрея Григорий сын Андрея Федор	57 34 9 7 49 28 9 4 26 8 - 4 - 24 - -	- 50 25 23 - 44 25 20 - 24 2 20 11 40 4 3	жена его Евдокия Михайлова жена Алексея Анна Филиппова дочь Алексея Феодосия жена Тита Екатерина Лукиянова жена Евсевия Мария Леонтьева жена Артемия Дария Порфирьева жена Климентия Мотруна Леонтьева Артемия Онисимова дочери: Фекла Мария жена Корнея Устина Максимова жена Кирилла Ефросиния Романова жена Андрея Соломона Онисимова	70 45 13 23 23 44 25 14 7 24 19 37
11.	Павел Миронов Котяш сын его Фадей Павла Мироновича племянник Иван Лукиянович Сыновья Ивана: 1-й Сильвестр 2-й сын Исаак 3-й сын Еремей	39 4 24 4 - -	55 20 40 20 6 2	жена его Екатерина Ивановна жена Фадея Ирина Кирилловна жена его Анна Тихоновна жена его Наталия Зеноновна их дочь Стефанида	52 19 39 19 ½
12.	Яков Иванов Котяш (умер 1840г. ) сыновья Якова Семенова: 1-й Семен сыновья Семена: 1-й Леонтий сын Леонтия Стахий 2-й сын Якова Семенова Карп (переведен в село Бережки в 1849 г. ) 3-й сын Якова Семенова Савва Якова Иванова 2-й сын Семен его сыновья: Назарий Вавил Прокопий Семена Яковлева 1-й племянник Косма Евстафиев сын Космы Нестер Семена Яковлева 2-й племянник Демид Осафатьев (пререведен в село Бережки в 1844г. )	63 28 6 - - - 22 - - -	44 22 2 3 12 38 15 10 5 30 1 9	жена Семена Екатерина Ильина жена Леонтия Анна Ивановна жена его Параскева Иванова дочь Семена Степанида жена его Степанида Тихоновна	45 22 36 1 28
13.	Мойсей Афанасьев Жмура (умер в 1841г. ) Мойсея 1-й сын Илия сыновья Илии: Марко Алексей Мойсея 2-й сын Назарий	41 16 - - 6	- 32 5 3 22	дочь его Мокрина жена его Татьяна Никифорова дочь Илии Хилина жена его Евдокия Семенова	16 30 ¼ 21
14.	Вакула Тимофеев Олексіовец (умер в 1839 г. ) Вакулы 1-й сын Григорий Григория сыновья: Вакула Яков Вакулы 2-й сын Захарий Вакулы 3-й сын Климентий (умер в 1836 г. ) 10	45 21 - - 14 10	37 11 7 30	его жена Евдокия Иванова дочь Григория Мария жена его Ефросиния Николаева дочь его Парасковия	35 1 29 7
15.	Герасим Парфентьев Жакун ( умер в 1839 г. ) Герасима 1-й племянник Лукиян Никифоров (отдан в рекруты в 1842 г. ) Герасима 2-й племянник Трофим Петров Трофима сын Дионисий (переведен в с. Бережки в 1840 г. ) Герасима 3-й племянник Тимофей Степанов (умер в 1835 г. ) Герасима приемыш Прокопий Якимов Котяш Прокопия сыновья: Никита Герман Карпо	30 17 45 12 57 25 - - -	- - 61 - - 41 16 10 2	Лукияна сестра Соломона (по ревизии 1834 года была пропущена) жена Трофима Ефросиния Григорьева Герасима племянница Катерина Артемьева (в бегах с 1838 г. ) жена его Ульяна Иванова дочери Прокопия: Ирина Пелагия	23 57 58 14 6
16.	Федор Якимов Котяш Федора родной брат Осип Осипа сыновья: Панкратий Никон Федора 2-й брат Василий Василия сыновья: Мойсей Евтихий	35 21 - - 15 - -	51 37 5 4 31 11 9	жена его Ульяна Иванова жена его Екатерина Павлова дочь Осипа Мотруна жена его Ульяна Иванова дочери Василия: Епистимия Парасковия	58 36 12 30 5 5
17.	Дионисий Герасимов Жакун (преведен с д. Колки в 1845г. , умер в 1849 г. ) Дионисия сын Иван (переведен с д. Колки в 1845 г. ) Ивана сыновья: Тихон (переведен с д. Колки в 1845 г. ) Тихона сыновья: Харитон Исидор Исаак		49 27 9 15 7	его жена Ульяна Зенонова его жена Мотруна Павлова дочери Тихона: Акилина Елена	46 27 5 3

Всего: душ мужского пола 92, душ женского пола 82.

За дворянина Адольфа Кашовского двухименный Осип Виктор Свет-Перекопский руку

приложил. Подпись.

Додаток 3. Подушний список селян села Залужжя за 1858 рік

Ревизские сказки 1858 года месяца января 30 дня Волынской губернии Ровенского уезда слободы Залужье помещика Игнатия Иванова Кашовского, а по наследству помещиков Северина и Адольфа Игнатьевых Кашовских о состоящих мужского и женского пола крестьян

№ двора	Ф. И. О. (мужской)	Возраст (лет) 1850 г.	1858 г.	Ф. И. О. (женский)	Возраст (лет) 1858 г
9 ревизия	10 ревизия
1	2	3	4	5	6
1.	Лукиян Якимов Бруяка (умер в 1857 г. ) Лукияна сын Леонтий Леонтия сыновья: 1-й Трофим 2-й Григорий 3-й Куприян Лукияна приемыш Захарий Евстафиевич Торгун (переведен с с. Колки в 1850г. )	45 27 4 2 1 -	- 35 25	жена его Мотрона Якимова жена Леонтия Агрипина Емельянова Леонтия дочери: Марфа Евгения Васса жена его Фекла Леонтьева Захария дочь Агриппина	58 37 17 12 8 22 1
2.	Парфентий Талимонов Жакун Парфентия сыновья: 1-й Фадей 2-й Феодор (умер в 1852 г. ) Парфентия брат Павел Талимонов Жакун Павла сын Иван (отдан в рекруты в 1854г. )	41 5 1 39 15	49 13 - 47 -	жена его Пракседа Борисова	52
3.	Климентий Иванов Алексиовец (умер в 1851г. ) Климентия сын Прокопий зять Климентия Максим Лукич Годунко (умер в 1854г. ) сын Максима Давид племянник Климентия Исаак Миронович Олексеевич (переведен из семейства сей же деревни 1854г. ) Приемыш Климентия Афанасий Мойсеевич Жакун	39 11 25 - 25 -	- 19 - 3 25	жена его Анна Андреева дочь Максима жена Исаака Соломия Федорова дочь Исаака Ефимия племянница Климентия Христина Иванова его жена Пелагия Климентьева	53 5 31 2 23 31
4.	Прокопий Емельянов Яцута (умер в 1853г. ) Прокопия от 2-й жены сын Григорий (переведен с д. Колки в 1854г. ) приемыш Прокопия 1-й Филипп Степанов Остаповец (переведен из д. Колки в 1854г. ) сын Филиппа Яков (переведен с д. Колки в 1851г. ) Приемыш Прокопия 2-й Прокопий Макарьев Годунко (переведен с д. Колки в 1856 г. )	38 - - -	- 48 19 24	жена Филиппа Наталия Емельянова жена его Елена Филиппова	48 22
5.	Зинон Игнатьев Алексеевич (умер в 1854г. ) 1-й сын Зинона Мина (вдов) сыновья Мины: Тит (умер в 1855 г. ) Иван 2-й сын Зинона Фадей	54 29 4 2 27	- 37 - 10 35	2-я жена Фадея Ульяна Порфирьева	21
6.	Симеон Иванов Алексеевич Сыновья Симеона от 1-й жены: 1-й Исидор 2-й Сильвестр сыновья Симеона от 2-й жены: 1-й Филлип 2-й Антон 3-й Евсевий	35 11 7 - - -	43 19 15 5 3 1	2-я жена Симеона Мария Миронова	31
7.	Севостиян Исидоров Корень он же Жмура (умер в 1856 г. ) сын Севостияна Корней сын Корнея племянник Севостяна Иван Андреев сыновья Ивана от 1-й жены Катерины: 1-й Сила 2-й Онуфрий сын Онуфрия Роман пасынок Ивана Андреева Лука Демянов Красько	42 26 - 44 24 17 - 7	- 34 3 52 32 25 1 15	жена его Варвара Карпова 2-я жена его Екатерина Зиновьева 2-я жена Силы Агафия Данилова	53 49 25
8.	Карп Иванов Олексиевич (умер в 1854 г. ) сын Карпа Ефимий зять Карпа Даниил Иванов Годунко сын Даниила Артемий племянник Карпа Тимофей Корнеев	44 13 26 - -	- 24 34 6 11	жена Карпа Соломия Иванова жена Ефимия Параскева Онуфриева жена Даниила Мелания Карпова дочь Даниила Ефимия братова Карпа Думна Яковлева	60 23 32 2 38
9.	Исидор Бенедиев Жакун сыновья Исидора: Марк (умер в 1850 г. ) Петр 1-й брат Исидора Михаил Бенедиев Жакун сын Михаила Петр 2-й брат Исидора Диомид Бенедиев (отдан в рекруты в 1854г. ) 3-й брат Исидора Емельян Бенедиев	25 ¼ - 23 1 20 17	33 - 1 35 9 - 23	жена Исидора Феодора Степанова дочь Исидора Ефросиния жена Михаила Екатерина Терентьева дочь Михаила Наталия жена Емельяна Анна Якимова дочь Емельяна Дария	33 3 31 3 27 5
10.	Алексей иванов Котяш (умер в 1853 г. ) сыновья Алексея: 1-й Тит сын Тита Платон 2-й Евсевий сын Евсевия Терентий 1-й племянник Алексея Артемий Онисимов (умер в 1855 г. ) 1-й сын Артемия Климентий сын Климентия 2-й сын Артемия Михаил (отдан в рекруты в 1855 г. ) 2-й племянник Алексея Корней Елисеев сыновья Корнея: 1-й Кирилл 2-й Никита 3-й Николай 3-й племянник Алексея Кирилл Елисеев сын Кирилла Иван 4-й племянник Алексея Иван Елисеев 1-й приемыш Алексея Андрей Филиппов Годунко (умер в 1851 г. ) сыновья Андрея: 1-й Григорий 2-й Феодор 2-й приемыш Алексея Захарий Антонов Олексиевец (переведен с д. Колки в 1855 г. )	50 25 - 23 - 44 25 - 20 24 2 - - 20 - 16 40 4 3 -	- 33 2 31 7 - 33 3 - 32 10 5 2 28 2 24 - 12 11 22	Дочь Алексея Феодосия жена Тита Екатерина Лукина жена Евсевия Марианна Леонтьева дочери Евсевия: Евдокия Ефимия жена Артемия Дария Порфирьева жена Климентия Мотрона Леонтьева дочери Климентия: Пелагия Стефанида жена Корнея Устиния Никитина жена Кирилла Ефросиния Романова жена Ивана Ксения Демидова жена Захария Фекла Артемьева	21 31 31 5 3 52 33 7 1 32 27 26 22
11.	Павел Мирнов Котяш сын Павла Фадей (умер в 1850 г. ) племянник Павла Иван Лукич (умер в 1851 г. ) сын Ивана от 1-й жены Сильвестр сыновья Ивана от 2-й жены: 1-й сын Исаак 2-й сын Еремей	55 20 40 20 6 2	63 - - 28 14 10	жена Фадея Ирина Кириллова жена Сильвестра Наталия Зиновьева дочери Сильвестра: Стефанида Варвара дочь Ивана Феодосия	24 27 8 3 13
12.	Симеон Яковлев Котяш 1-й сын Симеона Леонтий сыновья Леонтия: Стахий (умер в 1854 г. ) Иван 2-й сын Симеона Савва брат Симеона Симеон Яковлев Котяш (умер в 1854 г. ) 1-й сын Симеона Назарий (переведен в с. Бережки в 1856 г. ) 2-й сын Симеона Вавил 3-й сын Симеона Прокопий племянник Симеона Яковлева Косьма Евстафиев (отдан в рекруты в 1855 г. ) сын Косьмы Нестер (умер в 1853 г. )	44 22 2 - 12 38 15 10 5 30 1	52 30 - 7 20 - - 18 13 - -	жена Симеона Екатерина Ильина жена Леонтия Анна Иванова дочь Леонтия Исидора жена Саввы Екатерина Павлова жена Симеона Параска Иванова дочь Симеона Стефанида	53 30 4 22 44 9
13.	Илья Мойсеев Жмура сыновья Ильи: Марк (умер в 1851г. ) Алексей брат Ильи Назарий Мойсеев Жмура шурин Ильи Артемий Якимов Таборовец (переведен с д. Колки в 1854г)	32 - 3 22 -	40 5 11 30 37	жена Ильи Татиана Никифорова дочери Ильи: Хима Ульяна Мария 2-я жена Ильи Мотрона Григорьева дочь Ульяна жена Артемия Мокрина Мойсеева	38 8 7 3 27 3 24
14.	Григорий Вакульев Олексиовец Григория сыновья: 1-й Вакула Яков брат Григория Захарий (умер в 1854 г. )	37 11 - 30	45 19 5 -	жена Григория Евдокия Иванова дочь Захария Парасковия	43 15
15.	Трофим Петров Жакун (умер в 1851 г. ) свояк Трофима Прокопий Яковлев Котяш сыновья Прокопия: 1-й Никита 2-й Герман 3-й Карп 4-й Климентий (умер в 1854 г. ) приемыш Трофима Петрова Исаак Миронов Олексеевич (переведен сей же деревни в 1854 г. )	61 41 16 10 4 2 -	- 49 24 18 12 - 33	дочь Прокопия Ирина жена Исаака Соломона Федорова дочь Исаска Ефимия	22 31 2
16.	Феодор Якимов Котяш (умер в 1854г. ) 1-й родной брат Феодора Иосиф сыновья Иосифа: Панкритий Никон 2-й родной брат Феодора Василий (отдан в рекруты в 1855г. ) сыновья Феодора: Мойсей Евтихий	51 47 5 4 31 11 9	- 55 13 12 - 19 17	дочери Иосифа: Матруна Ульяна дочери Феодора: Епистимия Васса Мелания	19 4 13 5 3
17.	Иван Дионисьев Жакун сын Ивана 1-й Тихон сын Тихона Харитон	49 27 8	57 33 16	жена Ивана Ульяна Зиновьева жена Тихона Матрона Павлова дочери Тихона: Акилина Елена Ульяна	54 35 13 11 5
18.	Дмитрий Луков Годунко (переведен с с. Бережки в 1852 г. ) сын Дмитрия Корней	- -	32 2	жена Дмитрия Пелагия Михайлова дочери Дмитрия: Анна Епистимия Ефимия	27 11 9 5
19.	Иван Стефанов Твердый (переведен с Карасина в 1852 г. )	-	31	жена Ивана Наталия Кондритьева	30
20.	Мартын Емельянов Остаповец (переведен с д. Колки в 1852 г. ) Мартына сын Давид сыновья Давида: Потапий Иван	- - - -	63 33 4 2	жена Мартына Парасковия Корнеева жена Давида Домна Захарьева дочь Давида Парасковия	58 31 11
21.	Дмитрий Алексеев Жакун (переведен с д. Колки в 1852 г. ) 1-й сын Дмитрия Борис сын Бориса Емельян 2-й сын Дмитрия Кондрат 3-й сын Дмитрия Никита Дмитрия родной брат Леонтий сын Леонтия Тит	- - - - - - -	54 25 1 23 14 34 11	жена Дмитрия Евдокия Каленикова жена Бориса Параска Гаврилова жена Леонтия Ирина Васильева дочь Леонтия Васса	41 24 33 4
22.	Матвей Петров Котяш (переведен с д. Колки в 1852 г. ) 1-й сын Матвея Авраам (переведен с д. Колки в 1852 г. ) 2-й сын Матвея Роман	- - -	36 18 16	жена Матвея Любов Андреева жена Авраама Епистимия Климова дочь Матвея Агрипина	34 21 9
23.	Василий Иванов Жакун (переведен с д. Колки в1852 г. ) Василия сын от 1-й жены Наталии Михайловой Федор 1-й пасынок Василия Григорий Романов Красько (переведен с д. Колки в 1852г) 2-й пасынок Василия Христофор Романов Красько (переведен с д. Колки в 1852г) Василия двоюродный брат Григорий Калеников (переведен с д. Колки в 1852г) Григория сын Василия племянник Тихон Андреев Василия родственники: Елены незаконнорожденный сын Иосиф	- - - - - - - -	57 15 22 15 43 5 27 1	2-я жена Василия Феодосия Андреева дочь Василия от 2-й жены Парасковия жена Григория Наталия Игнатьева Григория 2-я жена Наталия Яковлева Тихона жена Парасковия Германова Тихона дочь Екатерина 1-я Елена Феодорова (вдова) 2-я Ирина Андреева Елены Феодоровой незаконнорожденная дочь Васса	51 5 21 35 26 1 50 13 5
24.	Иван Леонтьев Жакун (переведен с д. Колки в 1852 г. ) Ивана сын Артемий Ивана брат Андрей Леонтьев Андрея сын Исидор	- - - -	48 18 45 12	жена Андрея Христина Мойсеева дочери Андрея: Хиония Мотруна	43 9 4
25.	Захарий Михайлов Куришко (переведен с Карасина в 1852г. ) сын Захария не Михаил, а Максим Захария брат Никифор Михайлов (переведен с Карасина в 1852г) Захария сыновья: 1-й Дмитрий 2-й Василий 3-й Бенедь	- - - - - -	40 9 38 12 9 5	жена Захария Устина Иванова дочь Захария Агафия жена Никифора Домна Степанова дочь Захария Фотина	40 15 38 1
26.	Даниил Артемьев Тишковец (перведен с Карасина ) зять Даниила Яким Мартынов Полейко (переведен с с. Бережки в 1854 г. )	- -	51 28	жена Даниила Феодосия Исидорова дочери Даниила: Устиния Парасковия жена Якима Ульяна Данилова	50 15 13 25
27.	Григорий Михайлов Сайчишин (переведен с д. Колки в 1852 г. ) племянник Григория Талимон Трофимов (переведен с д. Колки в 1852 г. )	- -	32 18	жена Григория Анна Захарова дочь Григория Парасковия племянница Григория Варвара Тимофеева	34 1 14
28.	Ефимий Николаев Андриевский (перведен с д. Колки в 1852 г. ) Ефимия сын Иван	- -	48 28	жена Ефимия Мария Иванова жена Ивана Пелагия Петрова	49 27

Всего крестьян мужского пола 129 душ, женского пола 122 души.

Додаток 4. Список залужан, мобілізованих на фронти Великої Вітчизняної війни

______________________________________________________________________________

№ : Прізвище, Ім’я, По-батькові : Дата : Дата : Примітка

п/п : : народж. : смерті :

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

1 : 2 : 3 : 4 : 5

________________________________________________________________________________

1. Бруяка Андрій Іванович 1904

2. Бруяка Ігнат 1920

3. Бруяка Левко Ігнатович 1915

4. Бруяка Микола Артемович 10. 04. 1987

5. Годунко Данило Артемович 1905

6. Годунко Дмитро Дмитрович 1925

7. Годунко Іван Прокопович 1912 1944 Пропав безвісті

8. Годунко Іван Федорович 1926 04. 1945 Пропав безвісті

9. Годунко Ігнатій Якович 1917

10. Годунко Костянтин Артемович 16. 12. 1986

11. Годунко Леонід Михайлович 13. 02. 1983

12. Годунко Микола Прокопович 1912 09. 1944 Пропав безвісті

13. Годунко Пилип Прокопович 1921

14. Годунко Прокіп Григорович 1912 09. 1944 Похований у с. Напогорки,

Варшавське воєводство,

(Польща)

15. Годунко Федір Григорович 1898

16. Годунко Христофор Федорович 1901

17. Годунко Юхим Охрімович 1922

18. Гомонець Артем Омелянович 1907

19. Гомонець Данило Артемович 1905

20. Деркач Гнат Якович 1912 07. 1944 Похований у с. Орденка,

Свислоцький район,

Гродненська

область, Білорусь

21. Деркач Григорій Охрімович 1917 1945 Німеччина

22. Жакун Аврам Андрійович 1906 01. 1945 Похоронений у с. Мондкен,

Ольштинське воєводство,

Польща

23. Жакун Аврам Володимирович 19. 03. 1985

24. Жакун Адам Семенович 1917 07. 1944 Похований у

с. Асановщина, Псковський

район Псковська область,

Росія

25. Жакун Андрій Романович 1920 1945 Пропав безвісті

26. Жакун Андрій Савич 1919 02. 1945 Польща

27. Жакун Андрій Сидорович 23. 05. 1983

28. Жакун Андрій Филимонович 1924 08. 1945 Загинув у бою

29. Жакун Борис Іванович 1899 06. 1944 Похований на ст. Рогачов,

Гомельська область

Білорусь

30. Жакун Василь Гаврилович 1891

31. Жакун Василь Кіндратович 1909 1944 Пропав безвісті

32. Жакун Василь Пилипович 18. 12. 1921 21. 01. 2002

33. Жакун Василь Трохимович 01. 01. 1918 23. 05. 2003

34. Жакун ВолодимирОвер’янович 13. 11. 1984

35. Жакун Герман Охрімович 1902

36. Жакун Герман Юхимович 1901 09. 1944 Похований у м. Седльце,

Польща

37. Жакун Григорій Гаврилович 1899

38. Жакун Григорій Мак. 1927 19. 12. 2011Інвалід війни

39. Жакун Григорій Филимонович 1898

40. Жакун Дем’ян Тимофійович 1912 20. 10. 2000

41. Жакун Денис Кіндратович 1911 02. 1945 Похований у м. Штрагау,

Німеччина

42. Жакун Євтух Лук’янович 1902 05. 1944 Похований у с. Боратин,

Сенкевичівський район,

Волинська область

43. Жакун Захар Терентійович 1917 04. 1944 Пропав безвісті

44. Жакун Зот Терентійович 1920 03. 03. 1988

45. Жакун Іван Володимирович 1902 07. 1944 Похований у с. Ступники,

Білостоцьке воєводство,

Польща

46. Жакун Іван Гаврилович 1905

47. Жакун Іван Леонтійович 1908 09. 1944 Похований у с. Корди,

Естонія

48. Жакун Іван Лук’янович 1920 10. 1944 Похований у м. Ауце,

Добельський район,

Латвія

49. Жакун Іван Макарович 1925 03. 1945 Помер від ран

50. Жакун Іван Никонович 1922

51. Жакун Іван Романович 1922 1944 Пропав безвісті

52. Жакун Іван Якович 1927

53. Жакун Ігнат Олексійович 1927

54. Жакун Кирило Оксіянович 1914

55. Жакун Леонід Трохимович 1911 10. 1944 Пропав безвісті

56. Жакун Лукаш Свиридович 1903 11. 1944 Пропав безвісті

57. Жакун Макар Гордійович 1899 04. 1945 Похований у с. Хазов,

Німеччина

58. Жакун Микола Володимирович 1900 06. 1944 Помер від ран.

Похований у

с. Стульники Білостоцьке

воєводство Польща.

59. Жакун Микола Михайлович 17. 10. 1986

60. Жакун Микола Михейович 1922 04. 1945 Пропав безвісті

61. Жакун Микола Романович 1927 02. 1945 Похований у м.

Роженов, Німеччина

62. Жакун Микола Охрімович 1916 07. 1944 Похований у с.

Пилипки, Білостоцьке

воєводство, Польща

63. Жакун Микола Терентійович 24. 01. 1985

64. Жакун Михайло Савич 10. 10. 1985

65. Жакун Ничипір Гнатович 1904 02. 1945 Похований у с.

Бюрчельвальде

Ольштинське воєводство

Польща

66. Жакун Олександр Пилипович 25. 09. 1984

67. Жакун Омелян Денисович 1901 09. 1944 Похований на

Сунтазькму військовому

кладовищі, Огрський

район, Латвія

68. Жакун Остап Зотович 1906 31. 05. 1984

69. Жакун Остап Михейович 1906 06. 1944 Загинув у бою

70. Жакун Прокіп Леонтійович 16. 03. 1983

71. Жакун Свирид Савич 1928

72. Жакун Семен Андрійович 1903 03. 1945 Похований у м. Ауце

Добельський район

Латвія

73. Жакун Сидір Романович 10. 03. 1915 08. 01. 2005

74. Жакун Тарас Янкович 1900

75. Жакун Терешко Денисович 1898

76. Жакун Тихін Филимонович 1899

77. Жакун Трохим Гаврилович 1912 07. 1944 Похований у м. Добручі,

Гомельська область,

Білорусь.

78. Жакун Федір Кіндратович 1924 07. 1944 Похований у м. Балдоне,

Різький район Латвія

79. Жакун Федір Романович 26. 09. 1926 08. 01. 2005

80. Жакун Филимон Андрійович 1892

81. Жакун Филимон Антонович 1907

82. Жмура Зот Тихонович 15. 02. 1920 15. 02. 2003

83. Жмура Йосип Ігнатович 1897

84. Жмура Йосип Євграфович 1906 06. 1944 Пропав безвісті

85. Жмура Михайло Гнатович 15. 05. 1898 Інвалід війни ІІІ групи

86. Жмура Онисим Степанович 04. 1945 Загинув. Похований у н. п.

Грос-Грук, Німеччина

87. Жмура Павло Никифорович 10. 03. 1908 Інвалід війни ІІ групи

88. Жмура Федір Павлович 1926 10. 1944 Пропав безвісті

89. Калюш Микола Павлович 17. 02. 1915 20. 11. 1988

Інвалід війни ІІІ групи

90. Калюш Захар Романович 20. 03. 1986

91. Калюш Сава Терентійович 06. 03. 1986

92. Кондратюк Павло Григорович

93. Костючок Пилип Дмитрович 1921

94. Котяш Аврам Антонович 1911 15. 10. 1988 Інвалід війни

95. Котяш Андрій Борисович 15. 05. 1922 23. 04. 2005 Інвалід війни

96. Котяш Андрій Захарович 1897 06. 1944 Пропав безвісті

97. Котяш Андрій Леонтійович 1925 Загинув в бою

98. Котяш Андрій Леонтійович 1928

99. Котяш Андрій Васильович 1899

100. Котяш Андрій Васильович 1903 07. 1944 Загинув в бою. Похований

с. Бєлая, Білостоцьке

воєводство, Польща

101. Котяш Андрій Ф. 1929

102. Котяш Арсен Іванович 1902 08. 1944 Загинув у бою. Похований

с. Закменськ Білостоцьке

воєводство, Польща

103. Котяш Архип Сергійович 1900 Інвалід війни

104. Котяш Василь Іванович 1891

105. Котяш Василь Опанасович 1927

106. Котяш Василь Х. 1927

107. Котяш Віктор Филимонович 1919 02. 1945 Старший сержант. Загинув у

бою. Похований с. Пруст

Поморське воєводство,

Польща

108. Котяш Гаврило Онуфрійович 1901

109. Котяш Герасим О. 1906

110. Котяш Герасим Якимович 1907

111. Котяш Данило Артемович 1913

112. Котяш Данило Григорович 1926 01. 1945 Пропав безвісті

113. Котяш Дмитро Іванович 1897

114. Котяш Дмитро Михайлович 26. 10. 2000

115. Котяш Дмитро Опанасович 1925

116. Котяш Дмитро Самойлович 1891

117. Котяш Захар Андрійович 1922 07. 1944 с. Смордвин Ковельський

район Волинська область

118. Котяш Захар Леонтійович 1925 04. 1944 Загинув у бою. Похований

у с. Лопатин Радехівський

район Львівська область

119. Котяш Євсій Семенович 1900

120. Котяш Євтух Лук’янович 1920 10. 1944 Пропав безвісті

121. Котяш Іван Дмитрович 11. 12. 1921 29. 09. 2006

122. Котяш Іван Іванович 18. 07. 1985

123. Котяш Іван Леонтійович 1921

124. Котяш Іван Омелянов 07. 07. 1926 13. 08. 2010

125. Котяш Іван Олексійович 1914

126. Котяш Іван Охрімович 1915 10. 1944 Пропав безвісті

127. Котяш Іван Петрович 1901 09. 1944 Загинув у бою. Похований

с. Напогорки Варшавське

воєводство, Польща

128. Котяш Іван Сафронович 1922

129. Котяш Іван Сергійович 1888

130. Котяш Іван Сергійович 1913 03. 1945 Загинув у бою. Похований у

м. Грудзенц, Торуньське

воєводство, Польща

131. Котяш Іван Степанович 1923

132. Котяш Калістрат Васильович 1909

133. Котяш Карпо Миколайович 1907

134. Котяш Корній Павлович 1910 07. 1944 Похований у с. Ляховичі

Барановицький район

Брестська область Білорусь

135. Котяш Кузьма Филимонович 1914 10. 03. 1999

136. Котяш Лаврентий Павлович 15. 09. 1925 31. 01. 2002

137. Котяш Ладим Сергійович 1895

138. Котяш Левко Климович 1899

139. Котяш Левко Михайлович 1926

140. Котяш Леонід Артемович 13. 03. 1988

141. Котяш Леонтій Петрович 1909

142. Котяш Лукаш Миколайович 1908 01. 03. 2001

143. Котяш Матвій Матвійович 1916

144. Котяш Микита Іванович 1922

145. Котяш Микола Васильович 15. 12. 1918 07. 02. 2004

146. Котяш Микола Євстафійович 1921

147. Котяш Микола Леонтійович 1920

148. Котяш Микола Михайлович 1910 01. 1945 Похований у м. Вежбіце

Радомське воєводство

Польща

149. Котяш Микола Пилипович 1922

150. Котяш Микола Степанович 1917 10. 1944 Похований у с. Чарна

Варшавське воєводство

Польща

151. Котяш Мина Петрович 1913 04. 1945 Похований у м. Балтійськ

Калінінградська область

Росія

152. Котяш Мирон Карпович 1898 10. 1944 Похаваний у с. Кретінгале

Литва

153. Котяш Михайло Артемович 1923

154. Котяш Михайло Васильович 1926

155. Котяш Михайло Володимирович 1922 20. 12. 1983

156. Котяш Михаль Сергйович 1916

157. Котяш Омелян Кирилович 1899 01. 1945 Похований у с. Тургеьєво

Поліський район

Калінінградська область

Росія

158. Котяш Никон Дмитрович 1907

159. Котяш Олексій Іванович 1920

160. Котяш Олексій Тимофійович 20. 05. 1921 Вбитий

161. Котяш Олексій Филимонович15. 08. 1921 01. 02. 2008 Інвалід Війни

162. Котяш Олександр Пилипович 1921 01. 1945 Похований у с. Тургеньєво

Поліський район

Калінінградська область

Росія

163. Котяш Омелян Романович 1902 10. 1944

164. Котяш Онуфрій Макарович 1927 16. 10. 1987

165. Котяш Опанас Михайлович 1904

166. Котящ Остап Михейович 1906 06. 1944 Загинув в бою

167. Котяш Павло Лаврентійович 20. 03. 1988

168. Котяш Павло Якимович 1903 Загинув

169. Котяш Панас Михайлович 1902 08. 1944 Похований у с. Криниця

Польща

170. Котяш Петро Йосипович 06. 03. 1995

171. Котяш Петро Олексійович 1912

172. Котяш Петро Пилипович 1903

173. Котяш Петро Терентійович 1919 08. 1944 Похований у с. Мелєсьє

Варшавське воєводство

Польща

174. Котяш Петро Филимонович20. 06. 1926 21. 09. 2009

175. Котяш Петро Юхимович 1922

176. Котяш Пилип Юхимович 1902 02. 1944 Похований у м. Новоград-

Волинський Житомирська

область. Призивався у

1941році

177. Котяш Потап М. 1910

178. Котяш Прокіп Сафонович 1912

179. Котяш Роман Леонтійович 1925

180. Котяш Роман Тимофійович 1907

181. Котяш Савка Прокопович 1900

182. Котяш Савостян Романович 1898

183. Котяш Самуїл Филимонович 1921

184. Котяш Семен Семенович 1913 07. 1944 Похований у с. Вєтошки

Брестський район Брестська

область Білорусь

185. Котяш Сидір Дмитрович 1902

186. Котяш Сергій Володимирович 1912 10. 1944 Пропав безвісті

187. Котяш Степан Остапович 1911

188. Котяш Талимон Остапович 1913

189. Котяш Тимофій Арсентійович 13. 03. 2000

190. Котяш Тимофій Миронович 1927

191. Котяш Трохим Васильович 1922

192. Котяш Федір Архипович 1924 07. 05. 1987

193. Котяш Федір Митрофанович 1926

194. Котяш Федір Онуфрійович 1901

195. Котяш Федір Остапович 1925 11. 1944 Похований на

Приєкульському військовому

кладовищі Лієпайський район

Латвія

196. Котяш Федір Платонович 1903 06. 1944 Похований у с. Закольє

Рогачовський район

Гомельська область Білорусь

197. Котяш Филимон П. 1909

198. Котяш Юхим Андрійович 1904 04. 01. 1983

199. Котяш Яків Микитович 1907 1944 Похований у с. Натирки –

Ладко Варшавське

Воєводство Польща

200. Котяш Ярема Тимофійович 03. 01. 1918 1979 Інвалід війни ІІ групи

201. Котяш Ярема Іванович 1902 Загинув у бою

202. Красько Григорій Ігнатович 1899 1995

203. Красько Гнат Григорович 1930

204. Красько КалістратСеменович 1890

205. Красько Леонід Сергійович 10. 06. 1926

206. Красько Микола Степанович 1913

207. Красько Нестер Самійлович 1913

208. Красько Петро Сергійович 17. 01. 1925 31. 12. 2006

209. Красько Пилип Калістратович 1928

210. Красько Семен Калістратович 1918 22. 07. 1985

211. Красько Серафим Петрович 31. 01. 1984

212. Красько Сергій Петрович 1904

213. Красько Степан Каленикович 01. 10 1986

214. Куришко Адам Іванович 1923

215. Куришко Адам Кіндратович 1926 10. 1944 Похований у с. Яунілє

Тукумський район Латвія

216. Куришко Архип Юхимович 1921 07. 1944 Похований у с. Вигонка

Ковельський район

Волинська область

217. Куришко Бенедикт Онисійович 1910 07. 1944 Похований у м. Нарва,

Естонія

218. Куришко Бенедикт 1927

219. Куришко Василь Арсенович 1915 07. 1944 Похований у м. Кобрин

Брестська область Білорусь

220. Куришко Василь Дмитрович 1922 10. 1944 Пропав безвісті

221. Куришко Захар Григорович 1905

222. Куришко Гаврило Калістратович 1917 Помер

223. Куришко Ілля Леонтійович 1914 07. 1944 Похований у с. Будки

Львівська область

224. Куришко Леонтій Онисійович 1901 09. 1944 Похований у с. Рудзєво

Білостоцьке воєводство

Польща

225. Куришко Микола Арсенович 1908 06. 1944 Похований у с. Наваки

Жлобинський район

Гомельська область Білорусь

226. Куришко Микола Леонтійович 1902

227. Куришко Микола Яремович 1905

228. Куришко Пилип Арсенович 1927

229. Куришко Федір Григорович 1897 02. 1945 Похований на ст. . Баядель

Німеччина

230. Куришко Федір Дмитрович 1918

231. Малош Кузьма Йосипович 1896 04. 1945 Пропав безвісті

232. Малош Петро Йосипович 1903 01. 1945 Похований у с. Моссунен

Східна Прусія Німеччина

233. Малош Талимон Федорович 1915

234. Мосійчук Федір Герасимович 1901 08. 12. 1983

235. Олексієвець Андрій Іванович 1899

236. Олексієвець Вакула Овер’янович 1901 06. 1944 Похований у Рогачовському

районі Гомельська область

Білорусь

237. Олексієвець Вакула 1920 Вбитий

238. Олексієвець Василь Васильович 1913

249. Олексієвець Василь Максимович 1900?

240. Олексієвець Василь Устимович 17. 06. 1983

241. Олексієвець Володимир М. 1903

242. Олексієвець Григорій Федорович 1906

243. Олексієвець Григорій Миронович 12. 06. 1922 23. 07. 2004

244. Олексієвець Євтух Васильович 1908 10. 1944 Пропав безвісті

245. Олексієвець Євтух Карпович 1895

246. Олексієвець Іван Григорович 1897

247. Олексієвець Іван Микитович 1924

248. Олексієвець Іван Семенович 1922 10. 1944 Пропав безвісті

249. Олексієвець Іван Сергійович 1912 06. 1944 Похований на військовому

кладовищі у м. Рівне

250. Олексієвець Кирило В. 1900

251. Олексієвець Кузьма Трохимович 21. 09. 1984

252. Олексієвець Купо Євтихійович 1911

253. Олексієвець Микита Каленикович 1910

254. Олексієвець Микола Михайлович15. 01. 1924 Інвалід війни ІІІ група

255. Олексієвець Микола Михайлович 1926 01. 1945 Похований у м. Клайпеда

Латвія

256. Олексієвець Лаврентій Миронович 1919 10. 1944 Похований у с. Ясна Поляна

Нестерівський район

Калінінградська область

Росія

257. Олексієвець Овсій Йосипович 1906 07. 1944 Пропав безвісті

258. Олексієвець Олексій Миронович 1912 10. 1944 Похований у м. Клайпеда

Литва

259. Олексієвець Охрім Охрімович 1906

260. Олексієвець Павло Кузьмич 1926 02. 1945 Пропав безвісті

261. Олексієвець Пилип Федорович 1925 09. 1944 Пропав безвісті

262. Олексієвець Пилип Ф. 1906

263. Олексієвець Прокіп Олексійович 1905 12. 1944 Пропав безвісті

264. Олексієвець Прокіп Олександрович 1907

265. Олексієвець Сила Якович 1906 23. 04. 1984

266. Олексієвець Сергій Карпович 1900 06. 1944 Похований у с. Колосово

Рогачовський район

Гомельська область Білорусь

267. Олексієвець Терентій Кузьмич 1915?

268. Олексієвець Тимофій Євтихійович 1895

269. Олексієвець Трихун Кузьмич 1923 11. 1944 Похований в с. Ауце

Добельський район Латвія

270. Олексієвець Трохим Максимович 1911 04. 1944 Пропав безвісті

271. Олексієвець Федір Васильович 1909

272. Олексієвець Федір Йосипович 1901 06. 1944 Пропав безвісті

273. Олексієвець Федір Леонтійович26. 02. 1921

274. Олексієвець Юхим В. 1897

275. Олексієвець Юхим Степанович 1899

276. Остаповець Василь Ігнатович 1921 08. 1944 Пропав без вісті

277. Остаповець Василь Кіндратович16. 07. 1920 12. 12. 2008

278. Остаповець Дмитро Дмитрович 1920 16. 09. 1986

279. Остповець Давид Іванович 21. 01. 1984

280. Остаповець Давид Іванович 1918 02. 1945 Похований у с. Валау

Східна Прусія Німеччина

281. Остаповець Іван Гнатович 1923 10. 1944 Похований у с. Добровольськ

Краснознаменський район

Калінінградська область

Росія

282. Остаповець Іван Дем’янович 1926 05. 1945 Помер від ран

283. Остаповець Іван Романович 1901 08. 1944 Похований у с. Пилипки

Білостоцьке воєводство

Польща

284. Остаповець Іван Романович 1927

285. Остаповець Мина Васильович 1893 08. 1944 Похований у с. Джезіно

Білостоцьке воєводство

Польща

286. Остаповець Степан Потапович 1892

287. Остаповець Потап Степанович 1925

288. Остаповець Тимофій Захарович 1892

289. Павловець Іван Петрович 1906

290. Покидько Трохим Зиновійович 1894 04. 1944 Похований на

Вілкавішському військовому

кладовищі, Литва

291. Родзін Опанас Пилипович 1927

292. Родзін Пилип Минович 1927

293. Сайчишин Максим Власович 1912 02. 1945 Похований у с. Райхебаз

Ельблонське воєводство

Польща

294. Сайчишин Микола Власович 1910 1944 Загинув і бою. Східна Прусія

Німеччина

295. Сайчишин Микола Ф. 1922 08. 1944 Загинув у бою. Польща

296. Сайчишин Микола Федорович 1924 08. 1944 Похований у с. Сітари

Польща

297. Сайчишин Петро Володимирович 06. 05. 1983

298. Таборовець Василь Андрійович 1917 Інвалід війни І група

399. Твердий Семен Овер’янович 1921 19. 01. 2001

300. Тихончик Федір Харитонович02. 02. 192424. 02. 2006 Інвалід війни ІІІгрупа

301. Тихончик Харитон Ярошевич 16. 01. 1898 27. 08. 1979 Інвалід війни

302. Тишковець Макар Васильович 1905

303. Торгун Андрій Захарович 1922

304. Торгун Василь Кирилович 1899

305. Торгун Микита Петрович 1899

306. Торгун Микола Микитович18. 08. 1922 09. 08. 2011Інвалід війни І група

307. Хомич Андрій Семенович04. 08. 1922 Інвалід війниІІІ група

308. Чернюк Григорій Степанович 1910

309. Яцута Василь Якович 1922 2008

310. Яцута Олексій Федорович05. 02. 1925 2011

311. Яцута Опанас Максимович17. 05. 1910 1944 Помер

312. Яцута Павло Максимович16. 01. 1903

313. Яцута Пилип Максимович 02. 09. 1907 01. 1945Похований у с. Добровольськ

Краснознаменський район

Калінінградська область

Росія

314. Яцута Федір Максимович 24. 09. 1900 08. 1944 Загинув у бою від прямого

попадання ворожого снаряда

315. Яцута Яким Максимович 14. 09. 1918 21. 06. 1999

Додаток 5. Список залужан, які загинули від рук вояків ОУН-УПА в 1944 році

Жакун Сергій Володимирович, 1912 р. н.

Жакун Микола Іванович, 1927 р. н.

Котяш Дмитро Михайлович, 1892 р. н.

Котяш Яків Микитович, 1904 р. н.

Котяш Федір Остапович, 1923 р. н.

Котяш Віктор Филимонович, 1924 р. н.

Котяш Левко Федорович, 1927 р. н.

Котяш Дмитро Т. , 1882 р. н.

Котяш Овсій Васильович, 1901 р. н.

Котяш Іван Платонович, 1901 р. н.

Котяш Хаврона Олексіївна, 1902 р. н.

Котяш Олексій Іванович, 1920 р. н.

Котяш Федора Іванівна, 1926 р. н.

Котяш Катерина Іванівна, 1931 р. н.

Котяш Тетяна Іванівна, 1935 р. н.

Котяш Пріська Іванівна, 1916 р. н.

Котяш Кирило Филимонович, 1900 р. н.

Котяш Леонтій Кирилович, 1929 р. н.

Котяш Олексій Дмитрович, 1931 р. н.

Котяш Пелагія Леонтіївна, 1901 р. н.

Котяш Тетяна Іванівна, 1938 р. н.

Котяш Тетяна Федорівна, 1899 р. н.

Котяш Федора Іванівна, 1926 р. н.

Олексієвець Агафія Титівна, 1863 р. н.

Олексієвець Василина Микитівна, 1937 р. н.

Олексієвець Іван Микитович, 1938 р. н.

Олексієвець Микита …

Олексієвець Микола Микитович, 1944 р. н.

Олексієвець Параскева Матвіївна, 1913 р. н.

Олексієвець Пестина Федорівна, 1904 р. н.

Додаток 6. Список жителів села Залужжя, які мали відношення до формувань ОУН – УПА в роки Великої Вітчизняної війни та у повоєнний період на Поліссі.

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

№ : Прізвище, Ім’я по батькові рік участь у формуваннях : примітка

п/п : : народж. :

1 2 3 4 5

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

1. Бруяка Леонтій Леонтійович 1918 учасник загинув(1943)

2. Годунко Давид Степанович 1921 учасник засуджений

3. Годунко Петро Степанович 1918 учасник загинув(1943)

4. Жакун Андрій Гаврилович 1914 учасник загинув

5. Жакун Левко Кононович 1918 надрайонний провідник загинув на х.

псевдо «Щупак», Закопань біля

«Конон» с. Озери

(28. 04. 1948)

6. Жакун Любов Миколаївна 1927 учасниця засуджена(1947)

7. Жакун Микита Андрійович 1909 учасник псевдо

«Медвідь» доля невідома

8. Котяш Андрій Леонтійович 1922 учасник загинув

9. Котяш Андрій Михайлович 1903 учасник загинув

10. Котяш Артем Лук’янович 1891 співпрацював доля невідома

11. Котяш Василь Артемович 1914 учасник

12. Котяш Василь Карпович 1924 учасник засуджений

13. Котяш Ганна Архипівна 1929 учасниця засуджена

14. Котяш Данило Артемович 1915 учасник засуджений

15. Котяш Кирило Филимонович 1902 учасник загинув

16. Котяш Левко Федорович 1927 учасник загинув

17. Котяш Леонтій Кирилович 1924 учасник загинув

18. Котяш Лук’ян Миронович 1910 учасник загинув

19. Котяш Макар Миронович 1914 учасник загинув

20. Котяш Микола Пилипович 1922 учасник загинув

21. Котяш Мирон Лук’янович 1898 співпрацював загинув

22. Котяш Михайло Артемович 1924 учасник загинув

23. Котяш Олександр Артемович 1926 учасник загинув

24. Котяш Павло Лаврентійович 1906 учасник

25. Котяш Панас Лук’янович 1903 учасник загинув

26. Котяш Параскева 1908 співпрацювала засуджена

27. Котяш Петро Федорович 1924 учасник загинув

28. Котяш Самко Пилипович 1922 учасник загинув

29. Котяш Тимофій Миронович 1925 учасник загинув

30. Красько Денис Самійлович 1922 учасник, псевдо загинув

«Макушка»

31. Малош Єва Кузьмівна 1927 учасник засуджена

32. Малош Микита Андрійович учасник загинув

33. Олексієвець Андрій Антонович 1922 учасник загинув

34. Олексієвець Володимир Вакулович 1927 учасник засуджений

35. Олексієвець Григорій Панасович 1910 учасник загинув

36. Олексієвець Марта Денисівна 1928 учасниця засуджена

37. Олексієвець Матруна Денисівна 1926 учасниця засуджена

38. Олексієвець Параска Василівна 1927 учасниця засуджена

39. Олексієвець Євдокія Євтухівна 1924 учасниця загинула

40. Остаповець Єфросинія 1922 учасниця засуджена

41. Остаповець Іван Минович 1928 учасник засуджений

42. Сайчишин Іван Леонтійович 1922 співпрацював засуджений

43. Сайчишин Олексій Миколайович 1908 учасник загинув

44. Фалько Арсен 1909 учасник загинув

45. Яцута Яків Масимович 1897 співпрацював засуджений

(1947 – 1955)

Додаток7: Список залужан, які були виселені на Урал за підтримку формувань ОУН-УПА в 1944–1945 роках

Олексієвець Ксенія Іванівна, 1914 р. н.

Олексієвець Катерина, 1883 р. н.

Олексієвець Іван Григорович, 1941 р. н.

Олексієвець Катерина Іванівна, 1944 р. н.

Котяш Яків Климович, 1892 р. н.

Котяш Єфимія Пилипівна, 1912 р. н.

Котяш Уляна Яківна, 1925 р. н.

Котяш Йосип Якович, 1927 р. н.

Котяш Анна Яківна, 1935 р. н.

Котяш Никон, 1938 р. н.

Котяш Микола, 1941 р. н.

Бруяка Федора Левківна, 1926 р. н.

Бруяка Петро Левкович, 1931 р. н.

Бруяка Марта

Бруяка Галина Олексіївна

Бруяка Левко Лоексійович

Бруяка Захарій Олексійович

Остаповець Євдокія Минівна, 1902 р. н.

Остаповець Анна Трохимівна, 1927 р. н.

Остаповець Єва трохимівна, 1940 р. н.

Остаповець Іван Трохимович, 1944 р. н.

Котяш Ганна Стапівна, 1904 р. н.

Котяш Мирон Лук’янович, 1933 р. н.

Котяш Остап Лук’янович, 1934 р. н.

Котяш Віра Лук’янівна, 19354 р. н.

Котяш Олександр Лук’янович, 1936 р. н.

Котяш Надія Лук’янівна, 1937 р. н.

Котяш Яків Лук’янович, 1938 р. н.

Котяш Лук’ян Лук’янович, 1939 р. н.

Олексієвець Матра Андріївна, 1889 р. н.

Олексієвець Уляна Федорівна, 1929 р. н.

Олексієвець Настя, 1933 р. н.

Олексієвець Пилип, 1925 р. н.

Олексієвець Ксенія Іванівна, 1914 р. н.

Олнксієвець Іван Григорович, 1941 р. н.

Олексієвець Катерина Григорівна, 1944 р. н.

Годунко Сергій Охрімович, 1912 р. н.

Годунко Афанасія Яківна, 1907 р. н.

Годунко Пилип Сергійович, 1937 р. н.

Годунко Христина Сергіївна, 1941 р. н.

Сайчишина Єфросинія Афанасіївна, 1908 р. н.

Сайчишин Олексій Микитович, 1909 р. н.

Сайчишина Федора Олексіївна, 1936 р. н.

Котяш Мотрона Дмитрівна, 1888 р. н.

Котяш Катерина Леонтіївна, 1923 р. н.

Котяш Артем Михайлович, 1942 р. н.

Котяш Леонтій Іванович, 1880 р. н.

Котяш Овдюшка Андріївна, 1881 р. н.

Котяш Хима Денисівна, 1922 р. н.

Котяш Марина Андріївна, 1944 р. н.

Бруяка Првська Леонтіївна, 1921 р. н.

Бруяка Микола Васильович, 1940 р. н.

Бруяка Левко Васильович, 1942 р. н.

Бруяка Михайло Каленикович, 1929 р. н.

Котяш Христина Володимирівна, 1904 р. н.

Котяш Ігнат Федорович, 1929 р. н.

Котяш Пріська, 1937 р. н.

Котяш Овдюшка, 1939 р. н.

Котяш Володимир, 1942 р. н.

Котяш Іван Артемович, 1928 р. н.

Котяш Марія Артемівна, 1929 р. н.

Котяш Ганна, 1932 р. н.

Котяш Василина Хомівна, 1917 р. н.

Котяш Мокрена, 1941 р. н.

Котяш Опанас Лук’янович, 1896 р. н.

Котяш Антоніна, 1896 р. н.