Кордонська Альона Василівна,
викладач української мови та літератури, спеціаліст вищої категорії, викладач-методист
Могилів-Подільський технолого-економічний коледж
Вінницького національного аграрного університету
(м.Могилів-Подільський)
Кінематографічна спадщина Олексадра Довженка
У статті досліджено кінематографічну творчість Олександра Довженка, культурологічний контекст під впливом якого формувалась творчість митця, виявлено та оцінено персональний внесок О.П.Довженка у розроблення і впровадження української системи кіноосвіти та показано значення цього досвіду для сучасності.
Ключові слова: творча біографії митця, кіномистецтво, кінематографічна спадщина, кіноосвіта, режисер-новатор, кіноповість, сценарій, фільм, світове мистецтво кіно.
В статье исследовано кинематографическое творчество Александра Довженка, культурологический контекст под влиянием которого формировалась творчество мастера, выявлены и оценены персональный вклад А.П.Довженко в разработку и внедрение украинского системы кинообразования и показано значение этого опыта для современности.
Ключевые слова: творческая биографии мастера, киноискусство, кинематографическая наследство, кинообразование, режиссер-новатор, киноповесть, сценарий, фильм, мировое искусство кино.
The article deals cinematographic creativity of Alexander Dovzhenko, under the influence of cultural context which formed the creative artist identified and evaluated O.P.Dovzhenka personal contribution to the development and implementation of Ukrainian education’s film and shows the importance of this experience for today.
Keywords: creative biography of the artist, cinema, cinematic heritage, education’s film, director and innovator, film story, screenplay, film, art world cinema.
Постановка проблеми та її актуальність. Незалежність України та розсекречення архівних матеріалів дає можливість змінити стереотипи мислення про сторінки творчої біографії митця, тому дослідження життя і діяльності видатних українських кінематографістів є одним із актуальних напрямків розвитку кіномистецтва. До числа тих митців, які залишили вагомий слід в українській кінематографії, належить О.П.Довженко.
Аналіз наукових праць, присвячених розв’язанню проблеми. Кінематографічну спадщину Олександра Довженка досліджували І.Корнієнко, І.Рачук, С.Плачинда, М.Куценко, О.Мусієнко, Д.Шлапак, Р.Корогодський, С.Тримбач та інші.
Постановка завдання, цілі статті. Метою дослідження є осмислення й комплексний аналіз кінематографічного доробку, визначення ролі культурної спадщини Довженка для розвитку української культури.
Для реалізації поставленої мети потрібно було вирішити такі завдання:
– дослідити та проаналізувати кінематографічну творчість Олександра Довженка;
– дослідити культурологічний контекст під впливом якого формувалась творчість митця;
– виявити та оцінити персональний внесок О.П.Довженка у розроблення і впровадження української системи кіноосвіти та показати значення цього досвіду для сучасності.
Виклад основного матеріалу. Олександр Петрович Довженко – всесвітньо відома людина, режисер-новатор, який відкрив нові шляхи в світовому кіномистецтві. Він сценарист, який створив новий літературний жанр – кіноповіст.
Олександр Довженко увійшов в історію української і світової художньої думки як самобутній поет екрана і слова. Поєднавши у собі талант режисера і письменника, своєю феноменальною творчістю він збагатив і зблизив ці два види мистецтва – словесного і візуального, відкрив нові, досі не знані, можливості в пізнанні і відображенні динаміки нашого життя.
За своє творче життя О.Довженко поставив 14 ігрових і документальних фільмів, написав 15 літературних сценаріїв і кіноповістей, дві п’єси, автобіографічну повість, понад 20 оповідань і новел, ряд публіцистичних статей і теоретичних праць, присвячених питанням кіномистецтва.
О.Довженко прагнув, щоб український кінематограф став світовим. Не можна говорити про нього лише як про режисера, бо вся його режисерська кінематографічна діяльність – це поєднання і сукупність багатьох талантів, якими обдарувала його природа. Говорити про нього як про режисера, на згадавши про Довженка – сценариста, живописця, графіка, вченого і філософа, неможливо. Він був зразком сучасної цивілізованої людини, цілковитою її гармонією.
Через ВАПЛІТЕ Довженко зближається з ВУФКУ. Саме у цей час він розробляє власну концепцію кадру-скетчу та кадру-плакату. З часом Олександр Довженко пробивається до кіно. З 1925 року Довженко – стажист по агітфільму «Червона Армія» А.Строєва. Режисура починає цікавити його під час роботи у кіногрупі Арнольда Кордюма при постановці картини «За лісом». Також Довженко пише сценарій для дітей – «Вася-реформатор». Юрій Яновський, який у той час працював у ВУФКУ в Одесі відкинув цей сценарій, але за клоптанням московської комісії його таки запускають у виробництво. Фавст Лопатинський, який здійснював постановку, непередбачувано відходить від зйомок і на пропозицію Павла Нечеси, у 1926 році Довженко від’їжджає до Одеси закінчувати фільм, де влаштовується режисером на кінофабриці. Переключаючись на кіно, Довженко планував присвятити себе, за його словами, винятково жанру комічних та комедійних фільмів.
На зйомках фільму під назвою «Ягідка кохання» він знайомиться з оператором Данилом Демуцьким, з яким згодом буде працювати ще над багатьма фільмами, створивши славетний тандем українського кіно.
До Одеси Довженко приїздить вже з готовим сценарієм «Цар», сатирою на Миколу ІІ. Це трагікомічний фарс про безглуздя війни, коли солдата, що ніколи не воював засуджують до страти, а потім посмертно нагороджують. Довженко запропонував цей сценарій Чарлі Чапліну, але відповіді не отримав.
Ставши режисером, Довженко планує зняти інші комедії: «Батьківщина» (сюжет про палестинських євреїв), «Загублений Чаплін» (про Чарлі Чапліна на безлюдному острові). «Васю-реформатора» та «Ягідку кохання» сам Довженко не зарахує до свого творчого доробку. Першим своїм фільмом він назве «Сумку дипкур’єра».
Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». Фактично, Довженко ще у Харкові мав сценарій до цього фільму. Ідея належала Юркові Юртику (Тютюннику), який у співавторстві з Майком Йогансеном і написав сценарій фільма-легенди про скарб, закопаний гайдамаками в надрах гори. Але Довженко майже на 90% переробив цей сценарій. Він прагнув створити «свою Іліаду». Велетенська поетична фреска, що охоплює дві тисячі років буття, може бути зрозумілою тільки тим, хто знайомий з історією України. Дванадцять пісень цієї стрічки відтворюють легенди скіфів і варягів, запорізьких козаків, громадянської війни, петлюрівців, більшовиків та білогвардійців. «Звенигора» була сенсацією 1928 року, але водночас це був початок особистої трагедії Довженка – за цю стрічку, та згодом за фільм «Земля» його будуть постійно звинувачувати у буржуазному націоналізмі.
Від липня до листопада 1929 року Довженко знімає свій геніальний твір «Земля», гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі, є частиною космічного ритму буття. Довженко першим у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя. Середовище і люди – єдине і нероздільне, а їхній спосіб життя є споконвічним, світогляд непохитним. Символіка Довженка була тісно пов'язана зі світоглядом українського народу, з образністю народної поезії. Саме в цьому відмінність фільмів Довженка від фільмів російських авангардистів 1920-х років. Керівництво «Українфільму» визнало, що «Земля» відповідає за своєю ідеологічною орієнтацією лінії партії та заходам, вжитим для земельної реорганізації у сільському господарстві. Але критики Павло Бляхін, Хрисанф Херсонський та особливо Дем’ян Бєдний миттєво почали звинувачувати Довженка у нехтуванні висвітленням класової боротьби, пантеїзмі та біологізмі, у захисті куркулів та оспівуванні журби за минулим. Микола Бажан, один з небагатьох, що стали на захист режисера, розуміли його особливе ставлення до колективізації: перехід патріархального селянства до колективістського суспільства обов'язково проходитиме через постійний конфлікт людини та природи.
Після 32-х офіційних та приватних показів 8 квітня 1930 року «Земля» виходить на київські екрани, а вже 17-го числа фільм з показу знімають. Офіційна причина – натуралізм та замах на звичаї. Це була справжня психічна травма для митця. Довженко з подивом дізнався, що фільм має грандіозний успіх у Європі, у той час як його заборонено в Україні. Після прем'єри у Берліні про Олександра Довженка з'являється 48 статей, у Венеції італійські кінематографісти називають Довженка «Гомером кіно». А ось у Радянському Союзі стрічку реабілітують лише у 1958 році після міжнародного референдуму у Брюсселі, де він увійде до числа 12 найкращих фільмів всесвітньої історії кіно. «Звенигора», «Арсенал» та «Земля» розглядаються як окремий етап у творчості Довженка, тим більше, що головні герої цих фільмів були об'єднані за рахунок виконання ролі одним й тим же актором – Семеном Свашенком.
З червня по вересень 1930 року Олександр Довженко разом з Данилом Демуцьким та Юлією Солнцевою перебуває у Чехословаччині, Німеччині, Англії та Франції. У Празі директори кінотеатрів визнали його фільми занадто революційними та занадто мистецькими. У Берліні Довженко думав про постсинхронізацію «Землі», але марно. У Парижі йому пропонують поставити фільм, а у Лондоні Довженко веде розмову вже про телебачення.
Повернувшись, він пропонує керівництву «Українфільму» сценарій про трагедію Умберто Нобіле та Руала Амундсена, але отримує відмову. Щоб мати можливість працювати далі Довженко погоджується «сплатити данину» і знімає фільм про будівництво греблі Дніпрогесу – «Іван» (перший звуковий фільм) – який має підтвердити незворотниий шлях індустріалізації. Сценарій він пише з гіркотою та нашвидкоруч – за 11 днів, але сам майже не знімає його, доручаючи робити це асистентці та дружині Юлії Солнцевій. Зацькований, зарахований до націоналістів-реакціонерів, без підтримки колишніх однодумців, усунутий з посади на кафедрі Державного кінематографічного інституту у Києві, Довженко повинен був закінчити свою працю до жовтневих свят 1932 року. Але фільм був приречений на провал. Перебільшене захоплення працею, піднесення машин, на фоні яких люди виглядали лише статистами, перетворюють цей фільм на суцільний блеф. Насправді Дніпрогес будували кустарними способами 10 тисяч робітників, які, уникаючи голоду в селі, влаштувалися землекопами. Перший звуковий фільм Довженка, знятий не дуже якісною технікою, загалом лишився недосконалим. Довженко завжди жалкуватиме з приводу цього свого твору. Все ж таки, документальні кадри цього будівництва залишаються свідками епохи. Після фільму «Іван» батьків Довженка виганяють з колгоспу, а стеження за сином посилюється. Відчуваючи подих у спину ідеологів майбутніх репресій, Довженко шукає порятунку. У 1934 році він опиняється у Москві. За його власними словами, він пише листа Сталіну з проханням захистити його і допомогти творчо розвиватися. Але й відомо також, що існувала записка одного з впливових шефів агітпропу у ЦК, яка, за наказом Сталіна, викликала Довженка до Москви навесні 1933 року, бо генсек не міг дозволити Довженку працювати в Україні під час голодомору.
На замовлення Сталіна Довженко знімає у 1935 році стрічку «Аероград» про нове місто, яке виростає серед тундри, про прекрасне та світле майбутнє чукчів. Для визначення місць натурних зйомок Довженко вирушає у експедицію на Далекий Схід, у сибірську тайгу. Із серпня по жовтень 1934 року у регіоні від Владивостока до Хабаровська тривали зйомки. Вперше зустрівшись з неукраїнським краєвидом, Довженко знаходить тут простір безмежної поетики і накреслює сценарій фільму, що ніколи не побачить світу: «Загублений і віднайдений рай». «Аероград» же стане синтезом уяви та мрії про нові міста Сибіру, які мали стати форпостами оброни Східного Сибіру від шпигунів та іноземного вторгнення на територію СРСР. З виходом фільму на екрани Довженко визнав себе співцем сучасності.
За «Аероградом» йде «Щорс», що був знятий на вимогу Сталіна. У цей час Довженко мріяв попрацювати над «Тарасом Бульбою», але наказ генсека він не міг проігнорувати. Сценарій, побудований за маршрутами боїв Миколи Щорса, Олександр Довженко пише 11 місяців, має багато листів від учасників боїв та соратників Щорса, відвідує архіви та історичні музеї. Сценарій весь час перероблявся, Довженко жертвував історичною правдою раз у разу, розуміючи, що її у цьому фільмі бути не може. Велика данина більшовицькій революції – замовчування смерті Щорса. І хоча зйомки Довженко почав у 1937 році (до отримання офіційного визнання сценарію), закінчив його лише у 1939 тому, що саме у ті часи тривали винищення «троцькістів», які раніше вважалися героями громадянської війни. Проби фільму систематично направляли Сталіну у Москву, і у залежності від волі вождя деякі епізоди Довженко змушений був переробляти по декілька разів.
При зйомках «Щорса» Довженко-режисер вдається до цікавого ходу – ставить більшовицький фільм на суто українському тлі (зйомки проходили у Чернігові та навколишніх селах). Фільм, сповнений народними піснями та танцями, місцевими звичаями, думами, набуває національного забарвлення. Російська та українська мови там органічно поєднані. Водночас це був гімн більшовицькій міфології та героїзму, заключний акт більшовицької саги, розпочатої Довженком у «Арсеналі». Фільм виходить на екрани 1 травня 1939 року одночасно у Москві та Києві і за перший тиждень його дивиться близько 31-го мільйона глядачів.
Після приєднання Галичини внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа у 1939 році Олександра Довженка викликають до Києва, щоб організувати експедицію кінематографістів до Західної України та Західної Білорусі. Впродовж двох місяців Довженко мандрує західними землями. В результаті з’являється історична хроніка «Визволення», що супроводжується різким політичним коментарем. У хроніці Олександр Довженко показує щойно визволений від польського ярма народ, але народ багатий та цивілізований, в якому живе дух свободи, що його важко приховати від камери. «Визволення» демонструють 11 вересня 1940 року, після чого фільм швидко зникає з екранів.
Успіхи «Щорса» давали Олександру Довженку підстави вважати себе реабілітованим: він став депутатом, керівником Київської кіностудії та членом президії комісії з присудження Сталінської премії. У цей час майстер продовжує працювати над своєю давньою мрією, що була відкладена майже на 10 років – сценарієм «Тараса Бульби». Наприкінці травня 1940 року, після довгих консультацій з видатним фахівцем з історії козаччини Дмитром Яворницьким, Довженко закінчує його. Але якраз у той час, коли Олександр Довженко готувався до від’їзду до Інкерманської фортеці на зйомки, почалася війна, яка остаточно поклала край заповітному бажанню. З початком війни Довженко був евакуйований до Ашгабаду. Призначений полковником інтендантської служби, він не витримує бездіяльності і просить, щоб його відправили на фронт, де він стає кореспондентом газети «Красная звезла» і свідком звільнення від окупації, після чого друкує в «Известиях» 31 березня 1942 року статтю «Україна в огні». Однойменна назва належить і сценарію фільму, що його пише Довженко у 1941 – 1943 роках. Деякі уривки цього сценарію з’явилися у пресі у вересні 1943 року, викликавши обурення керівництва. Як наслідок, Довженка звинувачують у відкрито проголошених сумнівах щодо колективної вини за покинуте ворогу безпорадне населення та боєздатність Червоної армії. Довженку пропонують переписати сценарій, зрусифікувавши героя-українця Кравчину. 30 січня 1944 року його викликають до Сталіна, від якого він дізнається про заборону свого фільму. Сталін, ображений на критику саме у той час, коли радянська армія виганяє ворога, не зміг простити Довженку завданої образи. У той же день Довженко знищує три зошити свого щоденника, який він вів з 1939 року. Усім органам цензури було надіслано директиву не публікувати в цивільній і військовій пресі твори О.Довженка без особливого дозволу. Режисера звільняють із посади художнього керівника Київської кіностудії, викреслюють зі складу всеслов’янського комітету й комітету присудження Сталінської премії, а також зі списків майбутньої Художньої ради. Натомість Довженка переводять до Центральної студії кінохроніки, де він використвує свій талант монтажера та коментатора, бравши участь у створенні документальних стрічок «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережжі» (1945).
Повоєнні роки характеризувались особливим занепадом кінематографії, особливо української. У 1946 році знімає документальний фільм про Вірменію «Рідна країна».
Останні роки життя Довженко буде перебувати ніби у полоні – він зняв лише один повнометражний художній фільм «Мічурін» за власною п’єсою «Життя в цвіту», та й той на замовлення Сталіна. Поновлений на посаді на кіностудії «Мосфільм» із серпня 1945, Довженко відтворює біографію вченого, до якої включає зашифровані моменти власної біографії. «Мічурін», знятий у 1949, звучить як відновлений гімн природі, як спільне бачення вченого і режисера на перетворення землі на величезний сад. Це останній твір, закінчений за життя автора. Проекти «Золоті ворота» та «Тарас Бульба» так і не будуть втілені. Багаторічна туга за рідною землею позначилась на моральному стані Довженка, він рветься на Україну, але марно, туди він має право їздити у відрядження, а ось жити має у Москві. У 1954-му на II з’їзді радянських письменників Довженко скаржиться на знецінення фаху сценариста, у 1955 під час робочої зустрічи говорить про наслідки малокартиння останніх десяти років, від яких потерпає кінопромисловість. У цей час Довженко перший намагається в законний спосіб протистояти свавіллю в культурі. Він відкрито висловлює стривоженість тиском, який чиниться на інтелектуальну та художню творчість, на молодих початківців у кіно. Ця стривоженість почута та підхоплена молодими режисерами, внаслідок чого починається нова хвиля молодого кіно, що прагне порвати з традиційним кіно та штампами соцреалізму. За цей час Довженко стикається з проблемою зйомок задуманого фільму «Прощавай, Америко!», виробництво якого припинили без пояснень. У 1951 заблоковано зйомки «Відкриття Антарктиди». Довженко думає ставити іншу картину, до якої готувався п’ять років – «Поема про море». Він хотів знімати фільм не тільки в Україні, але й з Київською кіностудією, але згоди не отримав. Та й фільм не зняв. Після смерті режисера його зніме Юлія Солнцева, дружина і соратник.
У 1954 році Довженко робить начерки сценарію «У глибинах космосу», фільму-фантазії про трьох радянських інженерів, що 8 років блукають зоряним всесвітом. Але сценарій буде холодно сприйнятий художньою радою.У 1954 –1955 режисер закінчує роботу над кіноповістю «Зачарована Десна», розпочату ще 1942 року, де він згадує своє дитинство, але сценарію з неї Довженко не створить. У квітні 1956-го разом з іншими режисерами Довженко пише листа до міністра культури СРСР про нагальну необхідність технічного переоснащення кіностудій. Але вже її не дочекається. Він ще встигне повернутися до Каховки, щоб бути присутнім при затопленні земель і почати перші проби. А 25 листопада того ж року помирає на дачі під Москвою.
Висновки та перспективи подальших розвідок дослідження проблеми.
Довженка, його мистецтво, його долю не можна зрозуміти без врахування того, що він виріс у атмосфері державного і культурного відродження України. Його шедеври могли появитися тільки в атмосфері шедеврів Тичини, Куліша, Хвильового, Курбаса, Рильського, Яновського та інших творців Розстріляного Відродження, що підносили українську культуру до сучасного їм рівня передових культур світу.
Світогляд О.Довженка викристалізувався на ґрунті пізнання і розуміння життя, національних традицій, філософії й історії, етики й естетики. Художній доробок О.Довженка є вагомою частиною української національної культури XX ст. завдяки актуальній проблематиці, заглибленню у соціальні, морально-етичні, психологічні сфери буття народу.
У процесі художньо-психологічного осмислення різноманітних сфер національного буття, аналізу внутрішньо-почуттєвої структури національного характеру героїв О.Довженко віднаходить позитивні риси, якості й ознаки характеру і вдачі українців, серед яких органічний зв'язок душі й серця з природою і землею, людяність, високоморальний спосіб життя і діяльності в родині, громаді, повага до традицій і слідування ним, оптимістична життєва філософія, патріотизм.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Горевалов С. Неповторний Довженко/ Сергій Горевалов //Культура і життя. – 2009. – 17 червня. – C. 3
2. Довженко О. Сторінки Щоденника: (1941-1956)/ Олександр Довженко,. – К.: Вид-во гуманітарної літератури, 2004. – 383 с.
3. Дятленко Т. Віртуальна екскурсія до джерел таланту Олександра Довженка/ Т. Дятленко //Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2009. – № 4. – C. 30-35.
4. Луків А. Доля народу крізь призму авторьського бачення та оцінки бачення та оцінки Олександра Довженка //Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2003. – № 2. – C. 87 – 93
17. Олександр Довженко: Літопис життя. Фільми. Малюнки. Задуми: монографія/ Упоряд. С.Тримбач. – К.: Б.в., 1994. – 132 с.