До ЗНО з ХІМІЇ залишилося:
0
6
міс.
0
0
дн.
2
3
год.
Готуйся до ЗНО разом із «Всеосвітою»!

Анна Ахматова. Шлях у поезію

Опис документу:
11 клас. Конспект до уроку. Анна Ахматова. Шлях у поезію

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Перегляд
матеріалу
Отримати код Поділитися

Урок учителя світової літератури З Ш№20 Дорох Г.В.

Тема Анна Ахматова. Шлях у поезію

Мета висвітлити основні етапи життя і творчості А.Ахматової;

через мелодійність слова донести до учнів особливості творчої

манери поетеси як яскравого явища жіночої поезії ХХ століття;

розкрити узагальнений портрет епохи, роль митця за часів

народної трагедії виховувати почуття естетичної насолоди від

читання та осмислення поезій А. Ахматової .

Обладнання портрети,фотографії А.Ахматової, її вислови, збірки поезій.

Тип уроку урок вивчення нового матеріалу

Нет, и не под чуждым небосводом,

И не под защитой чуждых крыл,—

Я была тогда с моим народом,

Там, где мой народ, к несчастью, был.

А.Ахматова

И лесть, и клевета какие это крохи,

В сравненье с бременем святого ремесла,

Для той, что на ветру трагической эпохи

Честь наших русских муз так высоко несла.

М. Рыленков

Хід уроку

Слово учителя

Ми зазвичай називаємо А.Ахматову ліриком. І не помиляємося, варто лише додати, що ліриком вона була особливим, ліриком «трагедійного письма», «Музою Плачу» назвала її М. Цвєтаєва.

Сьогодні ми поведемо розмову про трагічне, але надзвичайно прекрасне життя російської поетеси Анни Андріївни Ахматової. Разом з нею побуваємо у її поетичній вітальні. Почуємо слова друзів, критиків, поринемо у чудовий світ її поезії і мимоволі поставимо собі запитання: Що ж допомогло А.Ахматовій вистояти і відбутися як поетеса?

Епіграфом до нашого уроку стануть слова Миколи Риленкова, який написав у вірші «На смерть Анни Ахматової:

И лесть, и клевета какие это крохи,

В сравненье с бременем святого ремесла,

Для той, что на ветру трагической эпохи

Честь наших русских муз так высоко несла.

Народилася на Україні в Одеському районі Великий фонтан 11(23) червня 1889 року під знаком Близнюків, які віщували їй літературний дар, чесну бідність і важку славу. Звали її Анна Горенко (з наголосом на першому складі, від слова горе). Ім’я Анна біблійного походження і означає «благодать».

Словникова робота

Благодать – за словником Даля – наитие свыше, любовь, милость,

благодеяние, благотворение

В то время я гостила на земле.

Мне дали имя при крещенье –

Анна

Сладчайшее для губ людських

и слуха.

Так дивно знала я земную радость.

И праздников считала

не двенадцать.

А столько, сколько было дней

в году…

Річною дитиною вона була перевезена на північ в Царське Село, де згодом стала навчатись у Маріїнській гімназії. Та кожне літо проводила під Севастополем на березі Стрілецької бухти і там подружилася з морем та закохалася у древній Херсонес. За сміливість, непосидючість отримала прізвисько «дике дівчисько».

«Я получила прозвище «дикая девочка», потому что ходила босиком, бродила без шляпы и т.д., бросалась с лодки в открытое море, купалась во время шторма, и загорала до того, что сходила кожа, и всем этим шокировала провинциальных севастопольских барышень».

Для Анни море – стихія її духу. Прекрасно плавала, запливала далеко, здавалося, що пливе дельфін. Рибалки боялися, щоб не потонула, а сама Анна мріяла «стать бы снова приморской девчонкой».

Ще маленькою Анна сказала матері, що на їхньому будинку колись буде висіти меморіальна дошка. На що мати відповіла: «Як же погано я тебе виховала». Та Анна передбачила майбутнє: меморіальна дошка з її іменем висить на будинку в Коломні (Росія), на Фонтанному домі –музеї Ахматової в Петербурзі, на

будинку станції Великий Фонтан в

Одесі.

Батько Ахматової, Андрій Антонович Горенко, був капітаном другого рангу, коли народилася Анна, він пішов у відставку і cлужив в державній інспекції торгового мореплавства, мав чин колезького асесора. Мати батька, бабуся Анни, була гречанкою. Від неї профіль Анни Андріївни, яку називали «останньою херсонеською». Грецькі предки, на думку Ахматової, були морськими розбійниками. Про них вона чула, що одна із жінок, чоловік якої помер у морі, сама довела корабель до гавані. У 1905 році батько покинув сім’ю.

Мати – Стогова Інна Еразмівна, дворянка за походженням. Сестра матері (тітка Анни) вийшла заміж за Вакара, який оселився з сім’єю в Слободі-Шелехівській біля села Деражня Хмельницької області, куди Анна Ахматова приїздила на відпочинок. Прабабка поетеси по лінії матері була сибірячкою з роду Ахматових, які походили від останнього золотоординського хана Ахмата.

Залишаючи сім’ю батько заборонив Анні друкувати свої вірші під прізвищем Горенко, він називав їх декадентськими, тому Анна взяла псевдонім – прізвище бабаки-татарки.

Татарское, гремучее

Пришло из никуда.

К любой беде липуче,

Само оно ─ беда.

Ще дівчинкою писала вона про таємничу каблучку, яку подарувала їй бабуся, а пізніше написала «Сказку о чёрном кольце». В Англії такі

каблучки називали траурними (золота каблучка, покрита чорною емаллю з діамантом посередині)

Мне от бабушки-татарки

Были редкостью подарки;

И зачем я крещена,

Горько гневалась она.

А пред смертью подобрела

И впервые пожалела

И вздохнула: Ах, года!

Вот и внучка молода.

И простивши нрав мой вздорный

Завещала перстень чёрный.

Так сказала: «Он по ней,

С ним её будет веселей»

Я друзьям моим сказала:

«Горя много, счастья мало», -

И ушла, закрыв лицо;

Потеряла я кольцо.

Насправді каблучку вона не загубила, а подарувала її у 1916 році російському художнику Борису Васильовичу Анрепу разом з книгою віршів «Вечір».

Але повернемося до родини, в якій народилася поетеса. Вона була велика і дружня Анна була третьою дитиною в сім’ї (Інна, Андрій, Анна, Ірина, Ія, Віктор).

Читати Анна навчилася за абеткою Льва Толстого. У п’ять років, слухаючи, як учителька займалася з іншими дітьми, вона також навчилася говорити французькою. Першого вірша написала в 11 років. Дитячі вірші поетеси не збереглися , хіба що спогади про дитинство, навіяні страхом.

Мурка, не ходи, там сыч

На подушке вышит,

Мурка, серый, не мурлычь,

Дедушка услышит.

Няня не горит свеча

И скребутся мыши.

Я боюсь того сыча.

Для чего он вышит?

Особливе місце у житті Ахматової посів Київ. Відомо, що в Київській Фундуклеївській в гімназіїї вона навчалася в 1906-1907роках . По закінченню гімназії, продовжила навчання на юридичному факультеті Вищих київських жіночих курсів (1908-1910) . Саме в цей період свого життя вона була закохана в Миколу Гумільова.

Угадаешь ты её не сразу,

Жуткую и тёмную заразу,

Ту, что люди нежно называют,

От которой люди умирают.

Первый признак – странное веселье,

Словно ты пила хмельное зелье.

А потом печаль, печаль такая,

Что нельзя вздохнуть изнемогая.

Только третий признак настоящий:

Если серце замирает слаще

И мерцают в тёмном взоре свечи.

Это значит – ветер новой встречи.

Ночью ты предчувствием гонима:

Над собой увидишь серафима.

И лицо его тебе знакомо…

И накинет душная истома

На тебя атласный черней полог.

Будет сон твой тяжек и недолог…

А наутро встанешь с новою загадкой,

Но уже неясной и не сладкой,

И омоешь пыточною кровью

То, что люди назвали любовью.

Він був дуже авторитетним поетом. Дізнавшись про те, що Анна пише вірші, порадив їй зайнятися краще танцями. Але писати Анна не перестала.

25 квітня 1910 року в Миколаївській церкві, розташованій напроти центра Києва, вінчалися Микола Гумільов і Анна Ахматова. На той час у Гумільова вийшли 3 збірки віршів , у Анни Горенко був опублікований лише один вірш, а перша збірка вийде тільки у 1912 році.

Микола Гумільов 5 років залицявся до Ахматової, вони часто сварились, всі листи, які писали до весілля, склали разом і спалили, а вірші залишились. Говорячи про свою дружину Гумільов писав:

Из города Киева,

Из логова змиева,

Я взял не жену, а колдунью

А думал - забавницу,

Гадал - своенравницу,

Веселую птицу-певунью.

 

Покликаешь - морщится,

Обнимешь - топорщится,

А выйдет луна - затомится,

И смотрит, и стонет,

Как будто хоронит

Кого-то,- и хочет топиться.

Вона ж вірила, що цей «нещасний» буде щасливий тільки із нею.

Он любил три вещи на свете:

За вечерней пенье, белых павлинов

И стёртые карты Америки.

Не любил, когда плачут дети,

Не любил чая с малиной

И женской истерики.

… А я была его женой.

Анна Ахматова обіцяла, що ніколи не заперечуватиме Гумільову їхати, куди він захоче. Через півроку після весілля М.С.Гумільов вирушає в Абіссінію.

Сегодня мне письма не принесли,

Забыл он написать, или уехал;

Весна, как трель серебряного смеха,

Качаются в заливе корабли,

Сегодня мне письма не принесли…

Он был со мной ещё совсем недавно

Такой влюблённый, ласковый и мой,

Но это было белою зимой,

Тепер весна, и грусть весны отравна,

Он был со мной ещё совсем недавно…

Я слышу лёгкий трепетный смычок,

Как от предсмертной боли, бьётся,

бьётся,

И сташно мне, что сердце разорвётся,

Не допишу я этих нежных строк…

Анна залишилася сама. Літом вона жила в маєтку чоловіка «Слєпньово». А коли чоловік повернувся прочитала йому свої вірші.

Так беспомощно грудь холодела,

Но шаги твои были легки.

Я на правую руку надела

Перчатку с левой руки.

Показалось, что много ступеней,

А я знала – их только три!

Между клёнов шёпот осенний

Попросил: «Со мною умри!»

Я обманут моей унылой,

Переменчивой злой судьбой».

Я ответила: «Милый, милый!

И я тоже умру с тобой!»

Это песня последней встречи.

Я взглянула на тёмный дом.

Только в спальне горели свечи

Равнодушно – жёлтым огнём.

***

Сжала руки под тёмной вуалью

«Отчего ты сегодня бледна?»

- Оттого, что я терпкой печалью

Напоила его допьяна.

Как забуду? Он вышел шатаясь,

Искривился мучительно рот.

Я сбежала, перил не касаясь,

Я бежала за ним до ворот.

Задыхаясь, я крикнула: «Шутка

Всё, что было. Уйдёшь, я умру!»

Улыбнулся спокойно и жутко.

И сказал мне: «Не стой на ветру»

Прослухавши ці вірші, Гумільов сказав: « Ти не тільки найкраща російська поетеса. Ти – великий ПОЕТ».

В ці роки Анні живеться нелегко і самотньо.

Я живу, как кукушка в часах,

Не завидуют птицы в лесах.

Заведут – и кукую.

Знаешь, долю такую

Лишь врагу

Пожелать я могу.

В 1912 році у видавництві акмеїстів «Цех поетів» виходить перша збірка віршів А.Ахматової «Вечер», тираж якої складав всього 300 екземплярів.

У цьому ж році вона народила сина , якого назвали Лев, Лев Миколайович Гумільов. А в 1914 – друга збірка «Чётки» тиражем у 1000 екземплярів. Збірки перевидаються щорічно. Це був поетичний тріумф. Ахматовій присвятили більш як 100 віршів, художники писали її портрети.

Петров-Водкін Ольга Кардовська

Натан Альтман

(народився у Вінниці)

Серед них знаменитий малюнок Амадео Модельяні (1911р) , який був за-

коханий у Ахматову.

Поява Ахматової викликала щось неймовірне, жінки хотіли бути схожими на поетесу: вони носили такі ж шалі, писали вірші,робили подібні зачіски, копіювали її манеру ходити і навіть говорили її голосом… Саме для них Ахматова написала епіграму: «Я научила женщин говорить, но, боже, как их замолчать заставить».

1914 рік… Почалась Перша світова війна. Гумільов іде на війну добровольцем. Він був людиною сміливою, відважною, нагороджений двома Георгієвськими хрестами.

Сімейні відносини Анни Ахматової та Миколи Гумільова не складалися.

Не будем пить из одного стакана

Ни воду мы , ни сладкое вино,

Не поцелуемся мы утром рано,

А к вечеру не поглядим в окно.

Ты дышишь солнцем, я дышу луною,

Но живы мы любовию одною.

Со мной всегда мой верный, нежный друг,

Стобой твоя весёлая подруга.

Но мне понятен серах глаз испуг,

И ты виновник моего недуга.

Коротких мы не учащаем встреч.

Так наш покой нам суджено беречь.

Лишь голос твой поёт в моих стихах.

В твоих стихах моё дыханье веет.

О, есть костёр, котрого не смеет

Коснуться ни забвение, ни страх.

И если б знал ты, как сейчас мне любы

Твои сухие розовые губы!

***

Проводила друга до передней.

Постояла в золотой пыли.

С колоколенки последней

Звуки важне текли.

Брошена! Придуманное слово –

Разве я цветок или письмо?

А глаза глядять уже сурово

В потемневшее трюмо.

В одному із своїх віршів Гумільов пише:

Это было не раз, это будет не раз

В нашей битве глухой и упорной,

Как всегда от меня ты теперь отреклась,

Завтра, знаю, вернёшься покорной.

За своїм характером Ахматова не могла бути покірною. «Тебе покорной! Ты сошёл с ума! Покорна я одной господней воле. Я не хочу ни трепета, ни боли», - писала вона йому у відповідь.

У рік розлучення Анна Андріївна подарувала М.Гумільову збірку віршів «Белая стая» з надписом «Моему дорогому другу Н.Гумильову с любовью. Анна Ахматова 10 июля 1918 год. Петербург.

И когда друг друга проклинали

В страсти раскалённой добела,

Оба мы ещё не понимали,

Как земля для двух людей мала,

И что память яростная мучит,

Пытка сильних – огненный недуг! –

И в ночи бездонной серце учит

Спращивать: о, где ушедший друг?

А когда, сквозь волны фимиама,

Хор гремит, ликуя и грозя,

Смотрят в душу строго и упрямо

Те же неизбежные глаза.

***

Сколько просьб у любимой всегда!

У разлюбленной просьб не бывает.

Как я рада, что нынче вода

Под бесцветным ледком замирает.

И я стану – Христос помоги!

На покров этот светлый и ломкий,

А ты письма мои береги,

Чтобы нас рассудили потомки.

Чтоб отчётливей и ясней

Ты был виден им, мудрый и смелый.

В биографии славной твоей

Разве можно оставить пробелы?

Слишком сладко земное питьё,

Слишком плотны любовне сети

Пусть когда-нибудь имя моё

Прочитают в учебнике дети.

И, печальную повесть узнав,

Пусть они улыбнутся лукаво…

Мне любви и покоя не дав,

Подари меня горькою славой.

А.Ахматову називають поетом жіночої душі, жіночого кохання. ЇЇ вірші читав напам’ять В.Маяковський, він говорив: «Научитесь любить по-ахматовски».

Анна Ахматова відсилала на фронт чоловікові вірші. Вона переживала за долю Росії, про що писала в поезії «Молитва», про яку Цвєтаєва говорила: «Так писать нельзя, вы накличите беду».

Дай мне горькие годы недуга,

Задыханье, бессонницу, жар,

Отними и ребёнка, и друга,

И таинственный песенный дар.

Так молюсь за твоей литургией

После стольких томительных дней,

Чтобы туча над тёмной Россией

Стала облаком в славе лучей.

Ахматова все ладна віддати за свободу Росії. А через шість років вона напише:

Я гибель накликала милым,

И гибли один за другим,

О, горе мне! Эти могилы,

Предсказаны словом моим.

Как вороны, кружатся, чуя

Горячую свежую кровь,

Так дикие песни, ликуя,

Моя насылала любовь.

Першим загинув Гумільов, якого за життя називали «Лермонтовым серебряного века». Це було 25 серпня 1921 року, він був розстріляний за участь в контрреволюційній змові, хоча жодних активних дій проти радянської влади поет не здійснював.

Не бывать тебе в живих,

Со снегу не встать.

Двадцать восемь штыковых,

Огнестрельных пять.

Горькую обновушку

Сшила другу я.

Любит, любит кровушку

Русская земля.

Багато друзів Ахматової виїхало за кордон, але вона залишити батьківщину не змогла.

Мне голос был. Он звал утешно,

Он говорил: «Иди сюда,

Оставь свой край, глухой и

грешный,

Оставь Россию навсегда.

Я кровь от рук твоих отмою,

Из сердца выну черней стыд,

Я новым именем покрою

Боль поражений и обид».

Но равнодушно и спокойно

Руками я замкнула слух,

Чтоб этой речью недостойной

Не осквернялся скорбный дух.

***

Не с теми я, кто бросил землю

На растерзание врагам.

Их грубой лести я не внемлю,

Им песен я своих не дам.

У 1921 році поетеса видає четверту збірку віршів «Подорожник» і готує до видання п’яту - «Anno Domini MCMXXI», яку їй дивом вдається опублікувати у1922 році, так як в період з 1922 по 1940 рік Анну Ахматову не друкують, її сприймають як дружину ворога народу. Поетеса живе самотньо, це було випробовування голодом, втратою житла, трагедією сім’ї, вона порівнює себе із загнаним вовком.

И всюду клевета сопутствовала мне,

Её ползучий шаг я слышала во сне.

И в мёртвом городе под беспощадным небом,

Скитаясь наугад за кровом и за хлебом.

И отблески её горят во всех глазах,

То как предательство, то как невинный страх.

Я не боюсь её, на каждый вызов новый

Есть у меня ответ достойный и суровый.

Но неизбежный день уже предвижу я, -

На утренней заре придут ко мне друзья,

И мой сладчайший сон рыданьем потревожат,

И образок на грудь мою положат.

Никем не знаема тогда она водёт,

В моей крови её неутолённый рот

Считать не устаёт небывшие обиды,

Вплетая голос свой в моленья панихиды.

И станет ясен всем её постыдный бред,

Чтоб на соседа глаз не мог поднять сосед,

Чтоб в сташной пустоте моё осталось тело,

Чтобы в последний раз душа моя горела

Земным бессилием летя в рассветной мгле,

И дикой жалостью к оставленной земле.

Вона вивчає світ античної культури, творчість Олександра Пушкіна, пише про архітектуру. В ці роки йшов справжій поєдинок між Ахматовою і Сталіним, який хотів зламати її волю тим, що забирав друзів і рідних. Ахматова продає останні речі, щоб приїхати до Мандельштама перед тим, як його заберуть до в’язниці.

В1934 році заарештували її сина та чоловіка М. Пуніна як учасників «антирадянської терористичної групи». Звісно, то було абсурдне звинувачування. Ахматова особисто зверталась до Сталіна. Врешті сина вдалося врятувати, проте ненадовго. У 1938 році його знову арештували, він просидів під слідством в Ленінграді в тюрмі НКВД в Крестах 18 місяців. І весь цей час Ахматова проводить стоячи у чергах до заарештованого сина. Саме там вона складала свій «Реквієм».

У вступі до поеми Ахматова напише:

«В страшне годы ежовщины я провела семнадцать месяцев в тюремных очередях в Ленинграде. Как-то раз кто-то «опознал» меня. Тогда, стоящая за мной женщина с голубыми губами, которая, конечно, никогда в жизни не слыхала моего имени, очнулась от свойственного нам всем оцепенения и спросила меня на ухо (там все говорили шёпотом):

- А это вы можете описать?

И я сказала:

- Могу

Тогда что-то вроде улыбки скользнуло по тому, что некогда было её лицом»

Семнадцать месяцев кричу,

Зову тебя домой,

Кидаюсь в ноги палачу,

Ты сын и ужас мой

Всё перепуталось навек,

И мне не разобрать

Теперь кто зверь, кто человек,

И долго ль казни ждать.

И только пышные цветы,

И звон кадильный, и следы

Куда-то в никуда.

И прямо мне в глаза глядит

И скорбной гибелью грозит

Огромная звезда.

Трагічна доля чекала на єдиного сина поетеси. Його заарештовували чотири рази. Чотирнадцять років провів він у тюрмах та сталінських таборах. Воля та реабілітація прийшли лише 1956 році. Але його ніщо не могло зламати, він став науковим співробітником Санкт-Петербурзького університету, доктором історичних наук, засновником етнографії.

Над своєю поемою «Реквієм» Анна Ахматова працювала з 1935р. по 1938 рік. Але цей твір не міг бути надрукований за сталінських часів, його вчили напам’ять близькі та рідні поетеси, тому що навіть рукописи зберігати було небезпечно, і Ахматова спалювала їх. Уперше «Реквієм надрукувало мюнхенське видавництво в 1963 році, і тільки у 1987 році поема була видана в Росії.

Узнала я как опадают лица,

Как из-под век выглядывает страх,

Как клинописи жёсткие страницы

Страдание выводят на щеках.

Как локоны из пепельных и чёрных

Серебряными делаются вдруг,

Улыбка вянет на губах покорных,

И в сухоньком смешке дрожит испуг.

И я молюсь не о себе одной,

А обо всех, кто там стоял со мной

И в лютый холод и в июльский зной

Под красною ослепшею стеной.

Опять поминальный приблизился час.

Я вижу, я слышу, я чувствую вас:

И ту, что едва до окна довели,

И ту, что родимой не топчет земли,

И ту, что красивой тряхнув головой,

Сказала: «Сюда прихожу, как домой!»

Хотела бы всех поимённо назвать,

Да отняли список, и негде узнать,

Для них соткала я широкий покров

Из бедных, у них же подслушанных слов,

О них вспоминаю всегда и везде,

О них не забуду и в новой беде,

И если зажмут мой измученный рот,

Которым кричит стомильонный народ,

Пусть также они поминают меня

В канун моего поминального дня.

А если когда-нибудь в этой стране

Воздвигнуть задумают памятник мне,

Согласье на это даю торжество,

Но только с условьем – не ставить его

Ни около моря, где я родилась;

Последняя с морем разорвана связь,

Ни в царском саду у заветного пня,

Где тень безутешная ищет меня,

А здесь, где стояла я триста часов,

И где для меня не открыли засов.

Затем, что и в смерти блаженной боюсь

Забыть громыхание чёрных марусь,

Забыть, как постылая хлюпала дверь

И выла старуха, как раненый зверь.

И пусть с неподвижный и бронзовых век,

Как слёзы струится подтаявший снег,

И голубь тюремный пусть гулит вдали,

И тихо идут по Неве корабли.

Але це ще не всі випробування, які випали на долю цієї прекрасної і сильної жінки, яку люблячи називали «королева- бродяга», адже їй прийшлося дуже часто міняти місця проживання.

В 1940 році вийшла збірка поезій Ахматової «Из шест книг»

Війна застала Анну Андріївну в Ленінграді,де вона прожила майже всю блокаду. У червні 1941 року вона написала вірш «Клятва», який облетів усю країну:

И та, что сегодня прощается с милым,

Пусть боль свою в силу она переплавит.

Мы детям клянёмся, клянёмся могилам,

Что нас покориться никто не заставит

А в грудні 1942 року був написаний вірш «Мужність»

Мы знаем, что нынче лежит на весах,

И что совершается ныне.

Час мужества пробил на наших часах,

И мужество нас не покинет.

Не страшно под пулями мертвими лечь,

Не горько остаться без крова, -

Но мы сохраним тебя, русская речь,

Великое русское слово.

Свободным и честным тебя пронесём,

И внукам дадим и от плена спасём

Навеки!

Слова з цього вірша написані на пам’ятнику Анні Ахматовій, який був поставлений в с.Градниці, неподалік від Бежецька, на галявині бувшого маєтку Слєпньово, що належав батькам Гумільова.

Ахматова писала Маргариті Алігер: «Такой страшной войны не видело человечество, но мы победим; такой большой победы тоже не видело человечество»

З 1941 по1944 роки Ахматова живе в евакуації в Ташкенті. Часто виступала в шпиталях, читала вірші пораненим. Над нею не раз висіло крило смерті: двічі хворіла на тиф. В роки евакуації їй допомагали Фаїна Раневська та Олена Булгакова, згадували спільних знайомих, тих, яких уже не було і тих, про долю яких нічого не знали.

Когда я называю по привычке

Моих друзей заветных имена,

Всегда на этой странной перекличке

Мне отвечает только тишина.

Ночами читала роман «Майстер і Маргарита» . Саме Ахматова сказала, що Булгаков - геній. Всі свої вірші спалювала: вона могла їх довірити тільки своїй пам’яті.

Після зняття блокади Ахматова повертається до Петербургу, вона вражена тим, що побачила. Поетесу запросили на вечір до Москви. Коли вона вийшла на сцену, зал встав і зааплодував. Дізнавшись про це, Сталін запитав: «Хто організував вставання?». Адже, вставанням вітали тільки вождя.

Закінчилась війна… Анна Ахматова сподівалася, що доля нарешті змилується над нею. Але тут пролунала відома жданівська постанова 14 серпня 1946 року, «О журналах „Звезда“ и „Ленинград“» в якій були такі рядки:

«Ахматова является типичной представительницей чуждой нашему народу пустой безыдейной поэзии. Её стихотворения, пропитанные духом пессимизма и упадочничества, выражающие вкусы старой салонной поэзии, застывшей на позициях буржуазно-аристократического эстетства и декадентства, «искусства для искусства», не желающей идти в ногу со своим народом наносят вред делу воспитания нашей молодёжи и не могут быть терпимы в советской литературе

<…> Не то монахиня, не то блудница, а вернее блудница и монахиня, у

которой блуд смешан с молитвой. <…> Такова Ахматова с её маленькой,

узкой личной жизнью, ничтожными переживаниями и религиозно-

мистической эротикой. Ахматовская поэзия совершенно далека от

народа».

Життя для Ахматової немовби зупинилося. Після виключення зі Спілки письменників її навіть позбавили продовольчих карток. Друзі організували таємний фонд допомоги. У той час це було істинним героїзмом. Ахматова розповідала про це через багато років: «Они покупали мне апельсины и шоколад, как больной, а я была просто голодная…»

На довгі роки ім’я Ахматової було викреслено з літератури. Влада зробила все, аби про неї забули. Та поетеса гірко і мудро усміхається над своєю долею і над своїми гонителями. Ніколи і ніхто не бачив її зі схиленою головою.

Забудут! Вот чем удивили.

Меня забывали сто раз.

Сто раз я лежала в могиле,

Где, может быть, я и сей час.

А муза и глохла, и слепла,

В земле истлевала зерном,

Чтоб после, как Феникс из пепла,

В тумане восстать голубом.

Анна Ахматова була великою трудівницею, до 1956 року вона займається перекладами з французької, німецької, англійської, італійської та грецької мов.

Після смерті Сталіна вона знову пише вірші і готує їх до видання. Таким чином виходять її три книги:

1958 – «Стихотворения»

1961 – «Стихотворения»

1965 – «Бег времени»

ЇЇ слава давно перейшла кордони держави, в якій вона жила.У грудні1964 року Ахматова їде до Італії, де їй вручили премію «Етна-Теорміна».

Коли поетеса прибула на місце церемонії, вона жахнулась: їй потрібно було здолати багатоступеневі круті сходи древнього храму:

«Торжественность и величавость момента были таковы, что если бы я хоть чуть заколебалась, меня бы немедленно усадили в кресло и понесли наверх. Такого позора я допустить не могла. И я двинулась храбро вперёд. Так поднялась я на вершину славы, задыхаясь и кряхтя.

Я не искала прибыли,

Я славы не ждала,

Я под крылом у гибели

Все тридцять лет жила.

У червні 1965 року в Англії Ахматовій вручають диплом почесного доктора Оксфордського університету

Я научилась просто мудро жить,

Смотреть на небо и молиться богу…

З осені 1965 року Ахматова живее в Москві, у неї хворе серце. Лежала в Кремлівській лікарні, потім проходила курс лікування в підмосковному санаторії Домодєдово, де і померла 5 травня 1966 року. Похована в Комарово біля Петербурга, там, де вона колись жила на своїй дачі, яку називала «будкою». Ці місця вона дуже любила, тому що з ними не були пов’язані ніякі спогади.

А я иду, где ничего не надо,

Где самый милый супутник – только тень,

И воет ветер из глухого сада,

А под ногой могильная ступень.

Пам’ятник матері Лев Гумільов будував власноруч, разом із своїми студентами. Це символічна стіна під якою стояла його матір з передачами сину в «Кресты» Там, де зараз барельєф Ахматовой, спочатку був отвір, схожий на тюремне вікно. На самій могилі – дерев’яний хрест, як заповідала Ахматова.

Поетеса стверджувала, що у кожного поета своя трагедія, інакше поета не існує.

А я молчу, я тридцять лет молчу,

Молчание арктическими льдами

Стоит вокруг бесследными рядами.

Оно идёт гасить мою свечу…

Але світло, яке запалила Ахматова своєю поезією не згасне ніколи. Воно вічне!

Домащнє завдання. Ст.146-153 скласти конспект, вивчити вірш за вибором

20

Зверніть увагу, свідоцтва знаходяться в Вашому особистому кабінеті в розділі «Досягнення»

Курс:«Психологічні особливості навчання вчителів у системі формальної і неформальної освіти»
Швень Ярослава Леонідівна
24 години
490 грн

Всеосвіта є суб’єктом підвищення кваліфікації.

Всі сертифікати за наші курси та вебінари можуть бути зараховані у підвищення кваліфікації.

Співпраця із закладами освіти.

Дізнатись більше про сертифікати.